* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Оджерелення… звичайністю

21:32 26.09.2018

Оджерелення… звичайністю

 

Давайте поміркуємо над таким. Якщо взяти книги малої прози, то бачимо, що чи не всі твори пронизані сюжетною карколомністю. Лише в окремих випадках вона не є такою очевидною. Але особливого значення це не має. Просто на цьому тлі стає яскравіше видним інше. А саме – наголос творчості окремого письменника на описах звичайності.

Протиставлення методів думання? Не заперечу, бо можна так висновковувати. Але, чесно кажучи, мене це не переймає. Вже хоча б тому, що наявність протилежностей – ознака абераційного сьогодення. І немає куди подітися від цієї реальності. Мені здається, що Василь Горбатюк добре розуміє таку неминучість, бо підтвердив її книгою «Кринична вода».

Уточню. І насамперед стверджу, що літератор з Хмельницького не погрішив проти істини. Якщо розібратися, то у реальному житті виявів буденного маємо набагато більше, ніж випадків карколомної сюжетності. Просто чимало ловців слів (так іноді називають письменників) залишають неподієвість на маргінесі уваги, вважаючи її відображення недостойністю для «геніальних пер». (Хоча з моєї дзвіниці ситуація є протилежною. Для повнокровного зображення звичайності потрібна висока майстерність. І часто-густо набагато більша, ніж та, якою володіє ревний прихильник карколомності).

Отже, подієвість і неподієвість? Є щось таке. Але водночас замислююся над наступним. Кажу про прихильність письменника до звичайності, а наче бачу перед собою дитяче лице Віталька з оповідання Василя Горбатюка «Бігли коні». Мовляв, помиляєшся ти, дядьку рецензенте, бо те, що я побачив падіння води, дивлячись на нього з мосту в Малих Млинах, для мене є подією. Очевидно, так можуть теж сказати малі (за віком) герої творів «Чекаю весну», «Ластів’їне гніздо», «Алло, Вовче!» До речі, про ці твори можна говорити чимало, але поки що зупинюся лише на одній деталі. Вікова різниця між автором і юними героями творів – величезна. І те, що письменникові вдалося проникнути у психологію дітлашні, заслуговує похвали. Імпонує і те, що автор не заграє з юною аудиторією, а веде розмову з усіма, суміщаючи дорослість і дитячість. І ще одна незвичайність у цьому тематичному пласті. Аби збагнути її, звернемося до наступного. Якщо вчитатися у тексти, то стає очевидним, що автор розповідає про уздріте устами героїв. Щось подібне маємо і в оповіданні «Кирило». Тільки існує одна, але дуже істотна різниця. У згаданих на початку цих нотаток текстах дорослі хоч і діють, але не опиняються на видноті. А в «Кирилі» дорослий чоловік – центральний персонаж твору. Але про його вчинки дізнаємося з уст дитини. Як на мене, то така побудова твору є дуже вдалою.

Коли вже зайшла мова про дитячі персонажі у малій прозі хмельничанина, то хотів би звернути увагу на оповідання «Капітуляція». Не зачислив його до вищезгаданого переліку з кількох причин. Перш за все загадаю, що розповіді в творах, про які уже йшлося, торкаються днів, які є ближчими до нас у часовимірі. Йдеться про сьогодення. Про «Капітуляцію» цього не скажеш. Автор щемливо описує важкість гіркотющого повоєння, дивлячись на все дитячими очима, але не забуваючи про дорослість погляду. Це – по-перше. А по-друге, мене приваблює орієнтація автора на мовні знахідки. (Поки що лише окреслю тему, думаючи деталізувати її згодом, та гадаю, що наголос на тому є необхідним, бо без неї оте «по-перше» не було б таким чарівним).

Як ви, мабуть, помітили, дитяча тематика є чи не основною у книзі. Але водночас це не означає, що не можна виокремити інші тематичні пласти. Скажімо, оповідання «Де починається Гольфстрім» і «Тримають воду береги» – своєрідне оспівування почуттів кохання між молодими людьми. Схожі мотиви можна також віднайти у творі «Ганнуська і Стефан» Але тут водночас постає і проблема рівності взаємовідносин між молодими людьми з різних країн. Назвав би це відгалуження тематичного пласту з вельми потрібною барвою непростості. Барвою, яка потребує хоча б побіжних розтлумачень. Згадаємо, зокрема, про те, що на наші будні помітно впливають глобалізаційні процеси. І ті чи інші випадки, які соковито описує наша література, – лише відбиток віянь епохи, в якій живемо. На присутність часового фактора киваю не випадково. Зрозуміло, що під владними подихами епохи ритми життя шаленішають. Не є секретом і те, що через повеління тоталітарної системи тема залишалася під забороною, якщо не було наголосу на так званому «комуністичному вихованні». А життя тим часом тривало. Проблема залишалася реальністю, хоч і не була поширеною у такому масштабі, як нині, і слава Богу, що цих процесів вряди-годи торкалася нематерикова українська література. Правда, нерідко до відображення авторів домішувалася ностальгійність. Але залишімо її за кадром, оскільки вона не має прямого стосунку до теми розмови.

Ще одна цікавинка. Якщо вже зайшла мова про тематичні пласти, почуття різного плану відображені у творах «Кобила», «Після кінця світу», «Риба». Не бачу потреби деталізувати тематичні обрії і розмірковувати навколо них, бо мене цікавить інше. А саме авторове углиблення у психологію дійових осіб та бачення дрібних деталей, від наявності яких помітно виграють твори.

Звернемося ще до двох текстів. З одного боку, вони є такими різними, але водночас мають спільність. А з другого? Хіба в реальному житті усе пофарбовано кольором безпроблемності? Та давайте не будемо наголошувати на останньому, бачачи певний негативізм. Звісно, дуже хотілося б занурення у ту чи іншу проблематику, однак розумію авторову позицію. Але це – деталі. Хоч і дуже важливі. Тому й повертаюся до творів.  Мені, наприклад, імпонує, що в оповіданні «До ставу» автор застосовує спогадальність, яка пронизує весь твір. Виявляється, що так багато можна виразити через спогади літньої людини у маршрутці. І насамперед повернути пам’ять у роки підліткової закоханості у дещо старшу молоду дівчину. Про почуття, яке і досі залишилося на денці свідомості і обсипане яблуневим цвітом романтизму, характерного для віку, у котрому тоді перебував «спогадач».  А в оповіданні «Собачі характери» автор свої почування вклав у намислені голоси «друзів наших менших». Дещо незвичний хід, але саме він допоміг повніше передати задум.

Тепер дозволю собі висловити кілька міркувань щодо всіх текстів. І перш за все відзначимо, що письменник чітко бачить різницю між мовою автора і мовою своїх дійових осіб. Але ставить перед собою ще одне завдання. І полягає воно у передачі цієї різниці через мову дійових осіб. Надскладно це! Та роблю висновок, що Василь Горбатюк успішно долає труднощі, являючи нам несподіваність творчого плану.

Якщо згадане у попередньому абзаці є цікавим лише для літераторів, філологів й усіх, хто намагається пізнати секрети творчості, то письменник порушує й широкі проблеми, які мають прикладне значення. Приміром, ми нарікаємо, що шалений вир часу відсовує на задній план сільську непоквапливість. Поклавши руку на серце, зізнаймося собі, що певні елементи цього уже продерлися сюди через хащі несприйняття, й тішить, що письменник у підтексті своїх творів стверджує, що закладене у свідомості на генному рівні не знищити й найлютішим вітрищам долі. Крім того, «Кринична вода» ратує й за передачу у слові регіональності відображення з урахуванням психології на віковому рівні, яка не знає про географічні межі.

Ще більше замислюєшся над цією проблемою, коли вникаєш у слововиражальність. Дехто уникає мови про неї. Мовляв, рецензентам не варто розставляти мовні наголоси, бо вони – прерогатива поезії. Але… Якщо прозовий твір написаний «дубовою» мовою, то він для мене (і багатьох читачів також) перестає бути цікавим. І навпаки, якщо прозаїк з мисливським азартом «розставляє» мовні «сильця», то написане ще більше принаджує.

Очевидно, що Василь Горбатюк розуміє це, бо у його творах є чимало знахідок. Виділимо перш за все пейзажність. «Віталько йшов, метелик уже зник у пшеницях, обабіч сюрчали коники, вгорі співали жайворонки, а Малих Млинів усе не було. Дорога хилилася вниз, робила довгий плавний поворот» («Бігли коні»). «Дощ безугавно дзьобає і дзьобає шибки. Наче думки, що не дають спокою. Не просто думки – справжні видовиська» («Де починається Гольфстрім»). «Глина височіла жовтою горою при парканові, що від воріт розділяв подвір’я, піднімаючись угору, попри хату, аж до гноярки за хлівом. Дошки, затулені двома обрізками шиферу, тримали глину на собі» («Глина»). Як на мене, то пейзажі в автора є цінними ще й тому, що неповторні описи краси рідної природи він поєднує з присутністю людини. Своєрідна фішка?

Приваблює метафоричність мислення. «Надув щоки барабан» («Де починається Гольфстрім»). «Жовто прощається глина» («Глина»). «Уже й сонце призахідне довгими тінями від кожної стеблинки й кущика – кукурудзи, картоплі – посмугувало город» («Кобила»). Вистачає і вдатних порівнянь. «Наче коні-велетні великим табуном виривалися з-під греблі, і білі гриви їхні металися навсібіч» («Бігли коні»). Згодімося, що можна так подумати, дивлячись із греблі на падіння води. «…всі хлопці, вишикувавшись уздовж загорожі, позавмирали, ніби почамріли» («До ставу»). Дуже точний опис стану  підліткових закоханих душ, де нарочита банальність переплелася з первинністю почувань. «Вітер усе насідає на вишеньку під вікном, прогинає гілки, мов заламує руки» («Де починається Гольфстрім»). Ніби й звичайний опис природи, а притягує до себе якоюсь первинністю спостережень.

Часто зустрічаються і гарні образи: «великі зелені їжаки верб», «лакмусовий папірець наших знань», «візерунками осені обмережений». Та що там говорити про присутність образності в текстах, коли іноді її можна угледіти й у назвах оповідань. Чи не з цієї когорти ймення «Вересневої пори на асфальтовому рушничку»? Радує і те, що Василь Горбатюк оджерелює  свідомість поціновувачів красного письменства чарівністю слововживання.  Як тут не згадати про такі вдатності, як «чудасійно», «схаменали», «повозькали», «колюхи», «кльоцики» з присмаками неологічності, рідковживаності та говірковості.

Тема виражальності тісно пов’язана з психологізмом, діалогічністю мислення. Наголошую на них ще й тому, що і в даному випадкові автор орієнтується на доцільність.

…Роздуми про книгу. Вони, напевно, не претендують на повноту вираження.  Але трагедії у цьому не бачу. Бо головне видніється у тому, що книга спонукала до розмислів. А з багаторічних спостережень уже давно дійшов висновку, що це може зробити лише цікаве видання. Як мені здається, «Кринична вода» належить саме до таких.

 

Ігор ФАРИНА,

член НСПУ, лауреат Всеукраїнської премії імені братів Лепких.

м. Шумськ на Тернопіллі.

В. Горбатюк. Кринична вода. – Оповідання. – К.: Брайт Стар Паблішинг. 2017. – 128 с.