* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ПОЕТ СТОЇТЬ НА БЕРЕЗІ ЧУЖИЗНИ

20:38 26.09.2018

ПОЕТ СТОЇТЬ НА БЕРЕЗІ ЧУЖИЗНИ

 

 

 

 

Не знаю та й не цікавився  ніколи, чи є в літературних критиків автори, про творчість яких вони найчастіше пишуть. Либонь, що так. Саме про це думаю, коли пригадую свої рецензії на книги Олександра Астаф'єва з Києва, Богдана Мельничука і Петра Сороки з Тернополя, Геннадія Щипківського з Одеси… Ага, забув долучити до цього списку Олеся Дяка зі Львова, книга-білінгва якого недавно з'явилася на моєму робочому столі.

Гадаю, що маю право так сказати, бо свого часу, написав кілька рецензій на його видання і передмову до однієї з книг. (До всього цього додам, що така моя реакція була зумовлена неординарністю поетового мислення і його вмінням образно та  лапідарно висловити цікаву думку).

Так вийшло, що у білінгву увійшли поетичні мініатюри з книги “Звуки непереможні”, на появу якої вже відгукувався в одному журналі, отже, при написанні цієї рецензії, міг би стати на шлях найменшого опору, повторивши деякі розмисли про громадянськість,  філософічність, пейзажність та інтимність лірики? Мовляв, немає нічого поганого в автоплагіаті, при цьому традиційно побідкавшись мізерними накладами видань та вадами книгорозповсюдження. Але, чесно кажучи, не хочу повторень. Тому й вирішив порозмірковувати трішки про виражальні засоби лірики львів'янина й іншомовну її інтерпретацію віршів в контексті часу.

Спершу — про виражальність. І тут, як мені здається, на передній план виходять метафоричність та свіжість образності. Хіба не зачудуєшся, коли читаєш: “у небесах зорі лампадка сяє”, “ казкова птаха спогадів майнула”, “ у трав зелені вікна заглядаю”, “ летять дощі немов птахи у вирій”, “ вже ваше серце нами не співає”, “ліана смутку під очима в'ється”. Радісно стає, коли натрапляєш на такі вдатності як “лелеки серця”, «смерічок рученьки»,  “піску саксаул», «інію азалія ”,  “снігу меч”, “весни медівник”, “бахур вітру”, “снігів печера”, “страждання ієрогліф”, “морозу військо”, «фата імли”, “сова журби”. (Доводилося чути думку, що за деякими такими висловлюваннями можна бачити, що окремі поети вдаються до красивостей замість прагнення, до ясності рядка. Категорично не згоден з такими “спрощувачами”.   Не прагнення до образності споріднене з відсутністю образності.)

Позитивну роль відіграє і тяжіння автора до цікавих порівнянь. Наведемо хоча б окремі з них для підтвердження міркування: “перець на свободі наче мед”, “тіло ще стрибає наче м'яч”, “закутуюсь у вовну як в броню”, “ці небеса мов річка нерухома», “хурделиця немов лелечий пух”, “мій сон розбився мов горіх об камінь”.

До цікавинок зарахував би “примагнічення” неологізмами, рідковживаностями та діалектизмами на зразок “людино-постріл”, “тонкотрави”, “ніжнослов”, “трафив”, “пструг”, “тороки”, “козар”, тарахкало”, “шарудінь”, “печально-срібні”. (Тут чомусь згадався один випадок із творчого життя Леоніда Первомайського. Якось видавець попросив відомого поета замінити рідковживане слово, бо він не знає його. І справедливо почув докір, що той хоче, аби раптом зникло все невідоме, аби він не мав мороки. Чи не тотожна позиція видавця думкам деяких горе – читачів, які сахаються новизни слововираження, наче вогню пекельного.

Характерною ознакою виражальності є також припадання до афористичності окремих висловлювань. “Лякатимуть оплотом як ременем”,  “людина гасне як душа пошерхне”, «за руки йдемо до престолу долі». Дехто, звісно, може сказати, що рецензент інколи намагається видати бажане за дійсне. Та не спішимо з висновками... Справа в тому, що у поетичних мініатюрах Олеся Дяка метафоричність превалює над афористичністю і через це нерідко складається враження відсутності останньої. Хоча, як на мене, справедливим  було б балакання про сув’язь афористичності та метафоризму на поетичному тлі.

Окремо, мабуть, варто говорити про так звані “портретні штрихи”, які так вдало використовує автор. Що за цим? Припущень, безперечно, чимало, та перш за все, очевидно, слід  говорити про нелегкість пізнання себе, а через ньогобожественність пізнавання. Чи не тому ці відвертості виглядають так натхненно, оджерелюючи душі внутрішнім образом. “Між небом і землею чую кров”,  “ступаю моріжком як промінець”, “з-під лоба хмара дивиться на мене”, “сліди від пальців інієм затерпли”…  Коли аналізувати подібні рядки, то виникає думка про пронизливість, сповідальність, виразність думки. Що і хто не казав би з цього приводу, а такі вдатності лише доповнюють образ поета укупі з культурницькими акцентами, які теж можна надибати у книзі . І не лише тому, що маємо  вірш присвячений пам’яті поета Леоніда Талалая чи прозорі асоціації з творами відомого художника Ореста Скопа, фрагментами з картин якого проілюстровано книгу. Не варто, либонь, приховувати зринання тіні і Тараса Шевченка...

По-іншому, очевидно, і не скажеш, мова про вірші, де по–своєму оживають дерева і квіти, звірі та птахи, земля та ріки. “Сини мої мов квіти на городі”, “літає птаха згорблена у ніч”,   “волосся пахне квіточкою диму”, “в моєму серці яблуня цвіте”.

Та виражальність слів у даній книзі не є її єдиною ознакою. Уже було мовлено, що “Звуки непереможні” – білінгва. І книгу склали оригінальні вірші львів’янина Олеся Дяка та переклади громадянина Росії Марка Каганцова.

Поки що зачепимо два моменти. По-перше поціновувачам красного письменства, безперечно, хочеться більше знати про перекладача. Вдовольнимо цю цікавість хоча б частково. Марк Каганцов народився під час заслання репресованого сталіністами батька. Працював лікарем швидкої медичної допомоги. Виступає як поет і прозаїк. А ще перекладає. Від нього російськомовні читачі дізнались про творчість понад ста  українських поетів, серед яких чимало політв’знів, поезії яких увійшли до книги “Щоб промінь волі не погас”, за котру інтерпретатор отримав звання  лауреата  другої премії Всеукраїнського літературного конкурсу патріотичної поезії імені Катерини Мандрик –Куйбіди.

По-друге сама з’ява білінгвового видання, як на мене, свідчить про деякі неоднозначності сприймання!.. Дехто вважає, що на тлі воєнного конфлікту на східних теренах нашої держави українському поетові (а представникові Західної України тим паче) не варто оприлюднювати російськомовні переклади, аби не постраждало реноме. Такий радикалізм можна зрозуміти. Але тільки почасти. Бо не все так просто. В разі того, коли книга потрапить до російського читача, вона спроможна зруйнувати кремлівські міфи про “жахливих укрів”. Та й з’являється ще одна підстава говорити, що не всі у сусідній державі мислять так як пропагандисти “рускава міра”.

Це — з одного боку. А з другого з усією серйозністю постає питання потрібності таких білінгвів для пропаганди  української словесності у регіонах, де російська мова ще має помітне поширення. Адже не секрет, що деякі російськомовні особи хочуть чи прагнуть вивчати українську через посередництво поезії, позаяк достатньої кількості “підручників” ще немає.

Є ще один нюансик, про який дуже хочеться згадати. Той, хто знає специфіку поетичного перекладу, неодмінно зробить наголос на мовній не простості. Мабуть, вільніше почувають себе щодо творчого “я” перекладачі з китайської, японської чи інших мов на рівні екзотики. Англійська, французька, німецька чи іспанська мови більше поширені серед українських читачів, але не всі ще можуть похвалитися їх глибокими знаннями. Інша справа — слов'янські мови, обізнаність з якими знаходиться на вищому рівні. І тому прикро, що перекладач допускає неточності. Скажімо, невідомо чому в одному з перекладів “смерека” перетворюється на “ель”,  хоч вони є різними хвойними деревами? Не знає такого слова перекладач? Неправда! Бо вже через кілька сторінок бачимо в його інтерпретації “смереку”. Неприємно вражає і те, що у перекладах втрачено чар неологізмів на кшталт “людинопостріл”, “тонкотрави”. Не завжди, на жаль, переспіви (в значенні переклади) звучать в однакових часових площинах з оригіналом. Іноді кульгає і ритміка. Але окремі “недо” не створюють негативного ореолу над перекладами. Бо в переважній більшості вони манять до себе точністю інтерпретації.

    … Книга-білінгва львів'янина -- перша в його творчій біографії. Але, слава Богу, — не остання. Бо вірші Олеся Дяка перекладені ще й польською, румунською та португальською мовами. Можливо, з часом будуть і такі білінгви. А чому б і ні, коли перша спроба вдалася?

 

ІГОР ФАРИНА,

Член НСПУ

 

 

Дяк Олесь. Звуки непереможні. [Переклад рос. М. Каганцов]. — Львів: Сполом, 2017. — 228 с.