* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ВИСТРАЖДАНЕ ЗАВЖДИ СПРАВЖНЄ

10:32 18.03.2018

ВИСТРАЖДАНЕ ЗАВЖДИ СПРАВЖНЄ

Уважно прочитала поетичну збірку Оксани Галаєвої «Коралові рим(ф)и». Прочитала також і передмову Валентини Коваленко, кандидата педагогічних наук Черкаського національного університету ім. Б.Хмельницького, члена НСПУ. Але ці тексти викликали у мене багато досить суперечливих відчуттів і вражень. З одного боку, відчувається, що авторка вправна у віршуванні, у техніці генерування поетичних образів, вживає багато гарних епітетів: сонцесяйні думки, срібночолий місяць, кришталеві барви, замріяна осінь, бурштинова мить, зоряна злива, порцелянові ідеї.  

Є тут багато дійсно цікавих образів, хоч вони не завжди вписуються в загальний контекст вірша і сприймаються часто як милозвучне поєднання слів, що так і не влилися органічно в канву поезій, через що здаються випадковими, вжитими лиш для того, щоб прикрасити текст. Вилучені, виокремлені з текстів, ніби вивільнені з тенет, – вони справді чудові:

Срібночолий місяць

Минає загати часу… (с.10)

 

Снуються думки

Павутинами часу… (с.12)

 

Вікна читали місяцю прозу… (с.20)

 

Море ілюзій вічне.

Обрій ледве тьмяніє…

Скрапує мріями вечір.       (с.22)

 

Крилатих поривань загублені світи… (с.37)

 

Світ – епопея днів і ночей…  (с.42)

 

На пелюстку мрій

Бджілка тихо сіла…  (с.50)

 

Ти сьогодні вільний

Ти лише – вітряк…  (с.50)

 

Час зійшов із рейок  (с.50)

 

І сьогодні ти, вітер дикий,

Зазираєш в поштову скриньку

І читаєш мою телеграму.   (с.63)

 

Впади краплиною дощу

На веселковім коромислі.  (с.69)  (Гарний образ веселкового коромисла, от тільки зустрічається як мінімум у трьох авторів: Я.Павуляк, В.Багірова, М.Гоцуляк – хто ж з них першовідкривач?).

 

Народжують особливий настрій рядки:

 

Солодкий смак мінливого світанку

І парость винограду – ніби джем.

Вуста злилися. Подих тане,

Пірнаєш в тишу, як в Едем. (с.71)

 

Саксофон думок

Сплітає суцільну картину… (с.82)

 

Кидає тіні пастельні

Промінь останній літа.  (с.109)

 

Промінчик душі крізь оксамитовий туман… (с.114)

 

У віхолі часу я радо шукаю

Намисто природи

Там – ти лиш гравець

І граєш на скрипці

Мелодія квітів

Коханням бринить.   (с.120)

 

Є поезії, які зачіпають, звучать як одкровення, сповнені щирим смутком чи непідробним захопленням. Думаю, що написані вони були під впливом цілком реальних подій і почуттів пані Оксани.

Простим, але дуже справжнім, емоційно наповненим можна відзначити вірш «Плакало місто, коли він поїхав…» на с.51. Тут присутні кілька гарних, цікавих образів: 

І тополина весільна віхола

Падала сизим сумом до ніг.

І далі:

Світлом летіла сонячна віхола…

І ефектна кінцівка:

Місто назавжди лишив Купідон.    (с.51)

Тут присутнє відчуття суму і туги за коханням, що покинуло ліричну героїню, разом з якою «плакало місто», «кричав тривогою дім…»

Є ще такий текст філософського спрямування, що зрозумілий для мене як читача і за формою, і за змістом:

Стою на вервечці Світу,

Осягаю тишу,

Вслухаюся в діалоги Часу,

Думки перетворюються

На реальність.

Буденність відчиняє браму

У візії Всесвіту,

Де спочиває майбутнє.   (с.40, на с.117 повторюється).

 

І ще не лишилась поза моєю увагою така поезія:

Сутінкове моє надвечір’я:

Загораються в місті вогні,

Мерехтить діамантом сузір’я,

Завмирають будинки у сні.

 

Серенаду барвистого літа

Таємничий снує музикант.

І вальсують у захваті квіти,

Завмирає в чеканні сад.    (с.43)

 

Звучить як «України вічний біль» вірш про Чорнобиль (с.54). В ньому є істинний біль та сила думки.

Є ще один коротенький і досить вдалий текст:

День, рік, століття,

Епоха,

Вічність.

Дріботить мить дощем,

Записуючи події в коріння.

Слухає, як дерева співають.  (с.64)

 

Та переважна більшість текстів мене розчарувала. Ризикую видатись нездатною розгадати складний містично-філософський світ пані Оксани, але мушу сказати, що попри мої ретельні намагання знайти в них прихований сенс, глибоку думку, філософську складову, я натикалась на нагромадження неймовірних, несподіваних, антиінтуїтивних та антиасоціативних образів, красивих слів та словосполучень, не пов’язаних між собою смисловим ланцюжком, що викликало відчуття дисгармонії і порожнечі. Певно тому, що у тих текстах відсутня сама авторка, її серце, її душа, а без цього не рятують найвишуканіші слова і словесні конструкції, котрі видаються штучними, і за ними, як за густим туманом, неможливо розгледіти суть твору. Це – строкате барвисте полотно, на якому хаотично нанесено різні фарби.

Невдалими або незрозумілими здаються мені такі образи:

залізниця асфальтована іронією (с.6),

 

пісок везіння (с.6),

 

сліпа, як година (с.7),

 

скуйовджена совість (с.9),

 

Дзвонить в колосся дике

Вітер серпанком дивним.  (с.22)

 

Очі глумливі зрідженого часу  (с.24)

 

Сонно спав на сонці відчай (с.25)  )

 

Інтенція, а жити треба   (с.27)

 

Твої слова брунатно-дикі  (с.27)

 

Нуртує тернами сплетіння  (с.28)

 

Білий човник хвилі літомить. (с.29)

 

У затятому літеплі нот.  (с.29)

 

Десь крокує спокуса хлипко   (с.31)

 

Ретельно збанкрутілий топос.   (с.34)

 

Шукає розраду тернистих сердець.  (с.35)

 

Торкаючись буття світлини зради.  (с.37)

 

Читала пекторалей сльозолив.  (с.37)

 

Ефіри гойдались квапливо   (с.38)

 

Закодовані плеса

Засміялися звично.  (с.41)

 

Лине потяг безжально

На квапливому листі.  (с.41)

 

Зігріта лірою лабіринту. (с.46)

 

Тут крокують сонцеквітом

Порцелянові ідеї.  (с.47)

 

Закарбований місяцем простір   (с.63)

 

Горнусь до мрійливості

Атракціоном світла    (с.73)

 

Кукурудзяний час

Варився у спеці уяви,

Та кликав піщаний

Березовий сік. (с.74)

 

Нуртує сумно час піском,

Ридають колії диким відчаєм   (с.77)

 

Металеві скроні чіпляли паротяг

Думок холодним інеєм замість мастила   (с.79)

 

В уяві річки міріад    (с.80)

 

Алерген втоми

Час нуртує на папері   (с.81)

 

Сентенція уяви,

Вічності обранець

У барикаді світлин. (с.83)

 

Вервечка совісті в смутку уяви –

Прийдешній день.   (с.85)

 

Вчорашня втома сідає

На лаву потрясінь   (с.87)

 

Стіна, прошита вся дивами,

Снувала між двома світами,

Сміливо, без тиші й гриму,

З’єдналась з місточком диму.

Дитинна відстань – сірий ліс –

Ховає ранки бузинові скрізь. (с.88)

 

Приборкуючи алегорійну мрію

Цивілізації…   (с.89)

 

Грайливий спогад погойдував

Градацію думок

Світлом витонченої брили

Хаос часу розігрував мене… (с.91)

 

Веселкою суцвіть скидає мідь ідеї

І прохає спочити трохи

На галявині часу, без черги.

На Голгофі й Евересті.  (с.94)

 

Ще пані Оксана надто активно експлуатує такі поняття і слова-образи як: час, простір, уява, палітра, листи, місто, місяць, світ, вічність, тиша, спокій, ілюзія, свічадо, пісок, ідея, лабіринт. Звичайно, без таких слів не обходиться поезія будь-якого автора. Але від надто частого використання вони втрачають свою смислову цінність і філософське навантаження, а лише викликають почуття пересичення. Любить авторка і дієслова-присудки на кшталт: крокує, нуртує, карбує, снує, кодує, сопе. І все нічого б – та вживаються вони не завжди доречно. Те ж саме можна сказати і про прикметники-епітети: збанкрутілий, зачохлений, кодований, дивний. Є тут неологізми, слова-знахідки (питання лише – чиї?): срібнодзвонить, літепло, літомить, літосходи, зоресяйно, сонцесяйно; рідко вживані слова: інтенція, топос, палімпсест, універсалізм. Чи завжди оправдане їх вживання? І чи не чужі вони тут?

Хотілося б побажати авторці задуматись, для кого і для чого вона пише, хто є читач її поезій?

На мій погляд поезія – це не просто викладання пазлів, генерування образів, – а пошук своїх власних істин та смислів. (Марную день на пошуки незримої німої суті в сутінках понять. – Л.Костенко)

Тобто, першоосновою твору є думка, емоція, підсилені влучними, органічними образами, від яких поезія стає яскравішою, більш об’ємною та різнобарвною, різноманітнішою за смисловими відтінками і нюансами. І зрештою така поезія є досить зрозумілою, цінною і цікавою для читача.

Штучні ж образи теж забарвлюють поезію, надають їй строкатості, багатогранності, часто аж надто витонченої, що майже неможливо розпізнати в ній бутафорську сутність і приховану порожнечу. Цим грішать здебільшого молоді автори. Вони наче прагнуть, щоб їхня поезія не була для читача зрозуміла, і так глибоко ховають свою філософську думку, сповідуючи девіз: «Чим закрученіше й незрозуміліше – тим крутіше», що виникає сумнів, а чи є та думка в поезіях насправді. І ще наповнюють тексти милозвучними словами-образами, які гарні самі по собі, але в творах виглядають дивно. Думаю це від того, що у літстудіях молодих людей навчають основ віршування, техніки створення поетичних текстів, майстерності в продукуванні образів і ще багато хитромудрих речей. Але неможливо навчити головному – бути поетом. (Можна навчити папугу говорити, але стати людиною він не зможе). Це моє переконання.

А пересічного читача можна й обманути, підсовуючи йому замість справжніх, вистражданих (а справжнє завжди вистраждане) і щирих рядків якийсь штучний мікс зі слів і фраз, а потім звинуватити його в недолугості, в нездатності чи небажанні «до філософських углиблень», «активізації підсвідомого, інтуїтивного» та невмінні розібратися в складних містично-філософічних сентенціях творів.

Загалом, хотілося б порадити авторці збільшити емоційну наповненість творів, вкласти в тексти поезій свою неповторну індивідуальність, відшукувати свої істини та сенси та висвічувати їх так, щоб читач, хоч і не без напруги, але все-таки зміг докопатися до смислово-емоційної складової творів і щоб йому не захотілось наївно і по-дитячому вигукнути: «А король-то голий!»

 

Тетяна Шпичук