* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

ПЕРЕВІДКИТТЯ ДОНБАСУ

11:10 27.09.2017

ПЕРЕВІДКИТТЯ ДОНБАСУ

Що є і чого немає в Антології

                         (Перевідкриття Донеччини?)

 

          Антології, тобто зібрання (“букет”) кращих творів різних авторів, що репрезентують якийсь жанр літератури або певний період її розвитку, певну тематику тощо, - віддавен виконують не лише популяризаторську, а й поціновувальну функцію. Зазвичай  добір зразків спирається на усталену суспільну й естетичну репутацію текстів, але бувають і антології, принципово зорієнтовані на перегляд літературної карти або на особисту позицію та особистий смак  укладача і видавця.

     Антологія, про яку буде тут мова, має особливий характер, трохи, сказати б, “гібридний”: тут і подання текстів різних жанрів, і тематичний підхід, і територіальний, і часовий, - але все в суміші, принаймні з погляду канонічного. Тут і поезія, і проза, і фрагменти драматичних текстів переважно останніх десятиліть. Радянська доба не представлена (хоч там далеко не все варте забуття). Але сказати, що автори належать до молодої, пострадянської  генерації, теж не можна, віковий діапазон широкий: хтось народився в 30-і роки минулого століття, а хтось у 80-90-і.    Я можу тільки припускати, що проект цієї Антології передбачав показ, по-перше, багатства й різноманітності творчих сил Донеччини саме нових часів, по-друге, наголощення принципово важливого факту нормального  (чи змагального?) співіснування (в деякі періоди)  на  Донеччині українського і російського  літературного Слова і можливої перспективи такого співіснування в майбутному, якщо воно, це спільне майбутнє, таки буде; по-третє – і це, може, найголовніше, - кинути виклик  уявленню про Донеччину (принаймні літературну Донеччину) як заповідник совєтщини і “совковості”: показати альтернативу, змістову й естетичну, підкреслити  її.    

          Якщо справді задум був такий, то спробуймо подивитися, наскільки його здійснено.

        Залучену до Антології автуру можна умовно поділити на три категорії: українські або російські письменники родом з Донеччини, незалежно від того, як склалося їхнє життя; письменники, що тривалий час жили на Донеччині й віддали їй данину в своїй творчості або своєю творчістю в донецькій землі закорінені; нинішні донеччани, більшість із яких трагічного 2014-го  змушена була переселитися до Києва, Харкова, Львова, Івано-Франківська та інших міст України, одиниці – до Росії, і лише кілька залишилися в Донецьку (останніх, мабуть, в Антології могло би бути й більше, якби не процедурні труднощі).

        Усього в Антології  вміщено твори понад шістдесяти авторів – поетів, прозаїків, драматургів, есеїстів. Більшість не новачки в літературі, навіть дехто з наймолодших устиг видати видати по кілька книжок поезії чи прози, або і поезії, і прози. Прикметно, що найчастіше вони – випускники Донецького Національного університету або Луганського. Рідше – навчалися в Києві або в російських вишах. Не всі вони «філологи», є художники, музики, актори, режисери, фізики, технократи – всі, кому для самовираження знадобилося Слово. Хоч дехто з них відзначився і в своїй професійній сфері. Скупі біографічні відомості про них вміщено в додатку до Антології.            

          Цілком логічно, що Антологія розпочинається з  віршів Василя Стуса, випускника Донецького Національного Університету,  що нині й носить його ім”я. Екзистенційний драматизм поезії Василя Стуса, його             україноствердний і  глибоко особистий виклик нелюдській системі тоталітаризму, його горда нескорЕнність, глибина переживання в особистій долі вічного протистояння життя - і смерті, духу -  і тілесності, волі бути собою - і рутини заглади, перевищення  сили духовного самотворення над болем розпачу, страхом приреченості й усіма силами недолі, цей загальнолюдський трагізм буття  – мовби заповідають високу етичну міру для всієї Антології.  І це по-різному відчутно в багатьох випадках, принаймні в поезії.  Особливо близький до “стусівського”  драматизму самопочування і самовизначення, за умов гострих суспільних дизгармоній, Петро Свенцицький – талановитий поет, науковець і культурний діяч,   єдина книжка  якого “Путні вірші” (назву взято із самоозначення  Василем Стусом своєї поезії) вийшла вже по смерті  автора. Духовний світ Свенцициького позначений високою етичною напругою, а його поетична формула відданості Україні як єдиній і вічній («етерна») не випадково стоїть епіграфом до Антології.

          В Антології  знайшли своє місце добре відомі поети-донеччани – Василь Голобородько, Леонід Талалай, Олег Соловей, Сергій Жадан, Раїса Харитонова (чомусь немає Ірини Роздобудько), російський поет Олексій Парщиков та інші. В їхній творчості  Донецька земля постає і в глибокій фольклорно-міфологічній пережитості своєї природної й олюдненої краси (Василь Голобородько), і в чудових «психологізованих» пейзажах, у щедрому, людяно-широкому ліричному сприйнятті «конкретики» донецької землі, у тривогах пам»яті і минання (Леонід Талалай), і в пам»ятливості до  добродайності рідної землі та її людей, співчутливості до випробувань, що випали на їхню долю (Раїса Харитонова), і в протидії духові національного знеособлення, утвердженні етично відповідальної особистості (Олег Соловей), і в майже містичному   метафорично-філософському заглибленні в її вугільно-кам»яний циклопізм, що відлунює в людській психології, усьому життєпочуванні шахтаря,  чий побут  вписано в суворий «антрацитний» епос (Олексій Парщиков). А Сергій Жадан – це  й Донеччина сучасного світового катаклізму, збурена, розстрілювана й розкраяна, Донеччина наших днів, на якій новітні диктатори випробовують свої моторошні сценарії «братолюбства», а ймовірні жертви не згодні ставати  жертвами, хочуть бути собою, являють волю до повноти життя.

          Поетичний корпус Антології характеризується різноманіттям мотивів і настроїв, відповідей на подразники життя чи пошуком психологічного самозахисту. Це і дух протистояння розруху й чужинецькій навалі, і розгубленість, і спроба сховатися від непідвладного розумові в світ ілюзій, чудернацьких пригод або втеча від абсурду реальності в абсурд мистецьких конфігурацій. Декому допомагає вибудувати свій шляхетний внутрішній світ занурення в світ класичного мистецтва, часом це є і протистояння брутальній реальності, як-от витончені поетичні «портрети» музики Й.С.Баха, Ш.Гуно, Д.Шостаковича, А.Шнітке, Е.Саті в циклі віршів Наталії Мягкової.  А Роман Батькович («Пісня над піснями») містифікує історію легендарного музичного  гурту, щоб говорити про силу любові. Музика, живопис, театр не просто присутні у творах багатьох авторів, - часом вони своєю таїною співдіють із таїною життя. Такий цикл оповідок Сергія Шаталова «Театр плохих актеров».  

          Цікаво, що несподівано актуально прозвучали тексти двох політичних емігрантів з Донеччини (власне – вимущених утікачів часу Другої світової війни) , талановитих представників української літературної діаспори на Заході – Емми Андієвської та Леоніда Лимана  (був ще й третій донеччанин  - поет Володимипр Біляїв, родом із селища шахти №  12, нині Мосьпине, - теж вартий представлення в Антології, А ще – прозаїки Василь Гайворонський, Віталій Бендер). Про Емму Андієвську вже чимало написано в сучасному українському літературознавстві. З її різноманітної мистецької спадщини (поезія, проза, малярство) вибір упав на химерний етюд-фантазію «Джалапіта», на мій погляд, не кращий з її творів, але він  прийшовся «до місця»  з огляду як на прийнятний для Антології обсяг, так і на грайливий абсурдистський стиль (а проте з філософськими прикидами), з яким виявилися досить співзвучними пошуки прийомів   «очуднення» буденного у деяких сучасних письменників – земляків Андієвської. Для прикладу, в цій Антології: «Сказки» Дмитрія Дейча; оповідання Єлєни Морозовї «Чемодан», «Приёмный ангел», «Туман», «Луна в тумане» - про випадання з побутової рутини у світ дивного, яке  нас оточує і яке ми зазвичай не бачимо, але можемо й побачити; «Мій холод» Сергія Пивоварова – розгорнута, психологічно й естетично насичена,  метафора внутрішнього збайдужіння  та його впливу на сприйняття світу й відносини з людьми. Не йдеться, звісно, про якесь наслідування чи вплив, - тексти Андієвської не належать до читаних і популярних, - говоримо про тенденцію, зумовлену «естетичним часом», не випадково ж один із авторів Антології  був упорядником «Антологии странного рассказа».   

На відміну від Емми Андієвської,   Леонід Лиман – один із малознаних у нас письменників української діаспори, та й там він не був серед голосних і яскравих. А проте він талановитй поет, його слово дихає зворушливою душевною чистотою. Він близький до неокласичної традиції, стояв осторонь від літературних і політичних колотнеч в емігрантських колах, і, може. тому на нього менше звернуто увагу. Зрештою і творча спадщина його  кількісно невелика. Проте шкода, що  збірки його поезій в Україні так і не видано. В Антології ж маємо уривки з його прозового тексту (“Повісті про Харків”), що містить опис вражень від перших місяців війни, які автор перебув на Донеччині та в Харкові. Свідчення його  надзвичайно цінні як своєю інформативністю, так і чесністю в оцінках побаченого й пережитого. Промовисті епізоди руйнувань і підпалів, чинених спеціальними частинами відступаючої Червоної армії  на здійснення Сталінського плану “випаленої землі” (що не залишали шансів на виживання мільйонам радянських громадян окупованих територій); грабунки й масове мародерство в умовах безвладдя часу відступу Червоної армії; прихід раси юберменшів - і трупи повішених на вулицях Харкова як символ нового порядку,  – все це описане без наголосу і тому разюче. А в цьому пекельному хаосі – долі кількох друзів, що як можуть нмагаються врятувати одні одних. Ця тема – людина в полум”ї  чужої війни – ще озветься, хоч і по-інакшому, -  у творах молодих авторів про 2014-й, як побачимо далі…

                    У поетичному корпусі        Антології звертають на себе увагу вірші Петра Біливоди – якийсь душевний звіт перед самим собою у своїй розгубленості, ваганнях і зрештою невпинному пошуку власної дороги. Його болюча усамітненість є зворотною  формою причетності до рідних людей і рідної землі, і, «привівши» у поетичній візії себе роздвоєного (і небіжчик, і свідок) на власний похорон, він це особливо гостро відчуває. Знемагаючи у «боротьбі з самим собою», хоче бути серед людей.  Щось у поезії Петра Біливоди є від морального максималізму Василя Стуса.

     Невеличка добірка віршів Юрія Ряста (Каверіна) (1954 – 2014) відзначається різноманітністю мотивів – від інтимної лірики до м»якого гумору й гіркої сатири. Зворушливі його вірші-спогади про рідне село – «росиночку», ««оазу кисню» на чадній планеті; про матір, яка сварить селезня за те, що приніс зі ставка туману в двір; про бабусю, яка продає калину, струшуючи з неї росу, - вірш сумовитий, але наприкінці згадується інша калина: яку підіймемо, яку розів»ємо, якою розвеселимо… Це мов авторська підказка землякам, але вона не випадкова й важлива. Вона вносить мотив надії у загалом безрадісну картину, коли «час гримить, як порожняк, над порожнечею Донбасу». А ось інше. . Роси (в однойменному сатиричному вірші) сплять і сплять на чумацькому возі, і сниться їм благодать, а коли прокинулися, то ні волів, ні чобіт… Звісно, мотив не новий, та куди від нього дінешся. Оригінальніший сюжет подає автор у вірші «Соняшники». Красені-соняшники хизуються своєю красою і молодою силою, мов спартанське військо, аж поки не зітне їх безжалісний серп, і їхні войовничі голови обмолотять на току. Отакий фінал їхнього цвітіння. Та, виявляється, ні. Насіння їхнє вкрило землю, і знову вона вся у соняхах. Сонячний похід триває! Не знати, чи дуже оптимістична притча, чи втішна, але картина незмінного соняшникового буяння мальовнича.

      Не диво, що ліричний герой Юрія Ряста живе не так у вірі, як у сумнівах. Він не єдиний, хто не має твердого грунту під ногами і почувається «перекотиполем на асфальті», що зросло десь під донецьким териконом (це з поданого в Антології уривка з поеми-феєрії «Курай». Цікаво було б прочитати всю поему). Але він розуміє і типовість, і трагізм такого світопочування. І робить дивне застереження – ще до того, як сталися події, що підтвердили його слушність:

        …Якщо у випадку розщеплення                                                                                         України

       Планету струсоне                                                                       апокаліптичний вибух,

      Влаштований Князем Тьми, -

     Де, в якій галактиці висієш                                                                    останню насінину,

     З якої постане Нова Україна?

Віповіді немає.

       Ти чекаєш відповіді?

       Хіба я знаю,

       Мій       брате-кураю,

      Коли я теж

     ПЕРЕКОТИПОЛЕ НА                                                                                                                   АСФАЛЬТІ.       

Мабуть, треба було бути українським поетом на Донеччині, щоб так гірко зізнаися в безпорадності.

     Не знаю, якого обсягу  літературну спадщину залишив Юрій Ряст, але варто було б подумати над виданням окремої його збірки. Тим більше, що в нього і тонка інтимна лірика, і балади на гуцульські теми, і жартівливі мотиви, і ота саркастична характеристка своїх «донбаських віршів», у яких «блатна кульгає рима», «епітет, мов «КАМАЗ», в нічних кар»єрах грима», автор зізнається, що стрибав на ходу «в поезію, як в гречку», «братки»-слухачі вночі «гасили ліхтарі і ставили під оком»… Хіба ж не повіриш такому щиросердому поетові!

     А ось вірші Наталії Китаєвої (р.н.1976) – чи то випадково, чи то навмисне – поділені на дві групи. Одні – писані на початку 2000-х, другі – ниішні. У перших – світла інтимна лірика, у других – вона ж, але вже драматична, за умов, коли   

«гниє листя / в воронках від воєнних дій» і коли вимушена розлука з коханим, можна з ним говорити тільки телефоном, і, «мабуть, великий кошт / за цей зв»язок з тобою / запросять небеса – війни квасний трофей – одне: чи син, чи ти».  

      Ія Ківа (р.н.1984) присвячує вірш «Погибшим в Киеве зимой 2014 года». Їй гірко усвідомлювати, що на рідній Донеччині не сприйнято слово Свободи:

          …В царстве металлургическом,

          Азотном, коксохимическом

          Слова уходят под землю,   

      И чавкает подземелье…  

У вірші «Беженцу» авторка дає своє пояснення причинам катастрофи: «Угольных жгут рабов / Угольные сатрапы». Їй боляче бачити  руйнацію, занепад рідого краю:

               Шахты и терриконы,

                    Степи и тополя мои,

                    Кто  вас теперь таких

                    Щербатых полюбит?

…Розпачем дихають вірші втікачки-луганчанки Любові Якименко. «Про війну не буває поезії, про війну є лише розклад,    лише літери», - каже вона, і все-таки пише, Один із її віршів так і зветься: «Розклад» - і цей розклад життя і душ морфологічно метафоризований:

                    Не кажіть мені про якийсь                                                                           там Луганськ

                    він давно лише Ганськ

                    лу зрівняли з асфальтом                                                                                                 червоним

                    мої друзі в наручниках

                    а до нецька мені не дістатися

                    ………………………………….        

                    Первомайськ розбомбили на                                                      перво і майськ –

                    безкінечно маятись (…)

                    А де бальцево?

                    де моє бальцево?

                    там не народиться більше                                                                                               Сосюра

                    уже більше ніхто з людей не                                                             народиться…

Правда, в одному з інших віршів є сподівання, що підземні води з донецьких шахт вийдуть на поверхню і все оживлять, любов»ю з»єднають уламки в цілість, - але й ця далека надія тьмяніє: в тих водах народяться химерні  рибини – «там, де люди уже не народяться». А вірш «Розклад» закінчується сумним визнанням: «І я більше не Люба, тільки ба». Це, звісно, не гра слів… Почитаймо її нотатки про те, як вона переживає жах тотального стеження за людьми в «Луганській народній республіці»…

          Поетичний цикл Ярослава Мінкіна (р.н.1984) скадається з двох частин: «По ту сторону фронта» і «По эту сторону фронта». Де з них яка, важко розібратися, бо й там, і там діється «в городе, которого вскоре не станет». Власне, це може бути «город А.», а може – «город Б.»; в обох є пророки, а «каждый пророк должен сделать три вещи: срубить дерево, собственными руками зарубить сына, разрушиь город – и в Вечность!» Чи не нагадує це отих недавніх «народных губернаторов»? У всякому разі, настало життя «кочевое», бо «бывшие братья взялись тебя лечить», і «спит голова на блюде». Зрештою: «После «Русской весны» наступает холодное дето», а ти «не видал ещё русской зимы».

          І в циклі В»ячеслава Пасенюка (р.н.1949) «На Юру, как на духу»– про «темные, пошлые, подлые игры Кремля»; «Навязали Лугандонию, хошь – топись, а хочеш – вешайся». У вірші 2014 року читаємо: «Завалится в город отребье… Охвостье заварит гротески…» Все життя пішло шкереберть, і всі нормальні людські поняття – також:  

            День начинается стрельбой.

            О чем стволы гуторят?

            Готовят мясо на убой,

            Убойщиков готовят.

            Какое, к черту, «не убий»?

            Какое «брат на брата»?

            Держи прицел, под срез руби,

            Лови толчок приклада.

Хто ці «убойщики»? Хоч і без надії на порозуміння, поет звертається мовби до одного з них:

            Тебе сказали? Сам дошёл?

            Теперь ты воин мрака.

            Как прежде пусто за душой,

            В сознанье – кот наплакал.

            Вся жизнь твоя - дыра дырой…

Віктор Семерин (р.н. 1982) у вірші «Ідуть лови» схоплює мовно-культурний аспект окупації Донбасу:

            У ритмі slow кожна із мов –

                                                                     мов немовля.

           Ноти до ноти живі істоти

           Коливаються римами, будять                                                 битами дитину сповиту

           Дитина кричить: не мовчіть!

           Відпустіть мене, я – молитва!

           Іде на мене гонитва

           Остання битва вже близько

           Хмара низько

           У душах слизько

           Ідуть лови. На місяць повний

           Виють пси, чути голоси                                                                                                           новомови… 

Ця новомова – це і є голоси «русского мира»:

           Слава Кату, мир – це війна

           Полонених паради, таємні                                                      нагороди, нічні гради

           Кислі щі, атомні дощі, чорні                                                                          шкіряні плащі  Святі Ніколи, стукачі па                                                                                                           пріколу

           Півасік з шостого класу школи

           Де знають, як вчити родіну                                                                                            любити

           Мерти за дєда, за його пабєду

           Вбивати брата, відновити                                                                                масові страти

           Жидів, буржуїв, сасєда-гада

           Кругом ворогі, не видно ні згі…    Гидливо відкидаючи цю новомову, поет залишається вірним мові любові, якою він розмовляє з коханою, з рідним містом. Його ліричні вірші чуттєво багаті й евфонічно винахідливі.                                          

                    Невеличкий поетичний цикл Ярослава Мінкіна насичений біблійними алюзіями на реалії воєнних поневірянь людності; водночас є в ньому й зворушливі ліричні мотиви, а завершується він теплими картинами скупих біженських радощів від спілкування з гостинними гуцулами…         

          Невеличка добірка поезій Сергія Молоткова (1981) «Лабораторія Анандаміду» позначена пошуком форми самовираження в душевному дискомфорті: «Лечу крізь мул, пісок, калюжі»; негараздам і хаотичним станам свідомості протиставляється воля бути собою: «Я цілуватиму в чоло біду. Біда засне».

          А от Галина Чумак зізнається: «Моя душа надмірно просить тиші». Вона шукає компромісу (вірш під такою назвою) між суперечливими пориваннями, болями й жалями. Цей «компроміс» колись давали їй «молитва, музика та вірші», «урівноважували ІНЬ та ЯНЬ». А допомагали ще – ріка, безмежний степ, ліси і гори, високе небо – «і вже можливо було жити далі на нашій незахищеній землі». Так було. Але ж «мій рідний край тепер у чорній смуті», душа «тремтить і тліє», бо «не в змозі чути облудних, злісних та підступних слів чужих». Звідси відчуття втрати навіть свого «я».  «Та я ще повернусь сама до себе», - запевняє таки ж саму себе поетеса,  «і рятуватимуть мене, як і колись молитва, вірші,  музика і небо, Степ, гори, океан і невгамовний ліс». І повнота життя повернеться.

                    У Сергія Чиркова «син іде з війни» - зробить крок, другий, іде, «битий градом, митий громом», іде день, тиждень, місяць, рік, другий… і чеканню немає кінця. «Боже, як йому дійти з тих світів у ці світи?» Хочеться зібрати всіх, хто «іде з війни», іде з самотності, іде з утоми, закликати всіх до своєї хати, зігріти, пригостити, і щоб син розпалював піч, а доня пекла калачі, а дружина схилить голову тобі на груди – майже  ідилія, згадується Шевченкове: сім»я вечеря коло хати… Та ні, хата ж «на межі». І сам ти на межі. А на тій межі Господь чомусь поклав камінь, хліб і ножі, а ще посадовив райську грушу. Тільки ж під тією грушею в тіні вигрівається змій. Що робити з усіма цими дарами? «З каміння я вимощу путь. Хліби нехай птиці склюють. Навіщо от тільки ножі залишив Господь на межі?» Щось вони радості не викликають. Кому їх передаруєш?    

          І самота залишається. Вона багатолика, на всі випадки життя. «Приміряю собі самоту». Вибір великий – на сезон, на фасон, можна рзкошувати самотою? Гірке самозаспокоєння в іронії…

               В інакшу буттєву сферу веде поетичний цикл Григорія Брайніна «Карадаг II». Своїм «геологічним» метафоризмом він мовби перегукується з віршами Олексія Парщикова про Донбас, хоч настроєво він ліричний; але наприкінці тривожно згадується 2014-й рік…    

    

            Проза Антології не бідніша за поезію, хоч яскравих зразків у ній, мабуть, менше. Але вони є. 

       Сильне враження справляють короткі оповідання Світлани Заготової. Її “Бегущая по войне” драстично   асоціює з “Бегущей по волнам” Олександра Гріна. Її героїня, на відміну  від Грінової Фрезі Грант, нікого не рятує, тільки  свою душу й своїх дітей, вона – жінка без особливих прикмет, яка  тікає від війни, а війна доганяє її скрізь: у Грозному забирає чоловіка, якого й поховати не довелося,  через десяток літ у Донецьку – другого; вона тікає до Києва, кулі летять їй навздогін, цілять у її серце,  і не потрапляють у нього тільки тому, що воно колотиться - не має свого місця. Але кулі вона чує в усьому тілі, вони болять, і психіатр у київській клініці “виливає” їх одну за одною. Це мов співзвуччя життєвої і символічної площин. А відстань між ними містить болючі міркування про сутність (власне, безум) цієї “гібридної війни”, в якій задіяна, крім зброї,  “голова” – тобто найпроблематичніше для більшості людей. То найбільша біда. І це – на кожному кроці, і тут, і там. Ось на телебаченні (якому?) показують героїню, молоду красиву дівчину. “Кто-то крикнул: “Снайпер от Бога!” Невже Бог роздавав таланти вбивати? Чи хтось потай вписав у його список, – знайшовши міліметрову щілинку десь між талантом ремісника і талантом художника?  “Девченка хорошенькая, шустренькая, глазки остренькие. Скольких ей родить надо, чтобы сбалансировать мир!” А ось на передовій хтось із бійців доводить, що справжнє життя лише тут, в окопах… А там, “у вас”, тільки бавляться в життя. Можна зрозуміти гіркоту думок людини фронту, яка бачить по телевізору забави не завжди гідної поваги публіки, але ж… терпить вона все заради життя, а не смерті, заради живих, а не мертвих… Так мислить “бегущая по войне”… І ще багато чого сум”ятного й невтішного спадає їй на думку…

Певно, й читачеві не про одне подумається…

            Лаконічний сатиричний етюд Світлани Заготової “Диктатор” кількома гострими штрихами подає дуже вгадуваний психологічний портрет із бестіарія нашої сучасності. Зовні цей диктатор  не грізний і аж ніяк не величний,  навіть нікчемний. Очиці бігають в усі боки, вгору, вниз і  навкоси, схоплюють усе, “не хватает только одной функции – соскока внутрь”. Проблеми вирішує швидко – “можно ножом”, “можно пулей”, “можно тротилом”.  Людські емоції йому не чужі. Ось він плаче (мабуть, за долею імперії).  – і сльози градом бомб накривають місто (певно, те, з якого тікала “бегущая по войне”?). Ось він сміється (зловтішається?) – приціл у руках стрибає, мушка збивається, бий навмання. Феєрверк.  “Гори оно всё огнём!” От так…

Два інші оповідання Світлани Заготової – “Под опекой солнца” і “Талант жить” – відрізняються від попередніх гармонійною емоційною налаштованістю оповідачки й цікавими роздумами про вміння бачити добре в людях і в житті, - навіть жорстока й безглузда війна не перекреслює потреби в здоровому самоусвідомленні. Але воно, сказати б, особисте досягнення кожного.

Жорстокий і сум»ятний час стер координати традиційних цінностей і світових буттєвизначальних питань, і до них треба йти заново кожному. А чи кожен здатен? Чи цікаво це загалу? Дорога між життям і смертю пролягає нібито в якійсь іншій площині й поза людською волею.

          «Это раньше было: «Кто виноват?», «Что делать?». Сейчас уже это никому не интересно», - читаємо в оповіданні Еліни Свенцицької «Просто прогулка». – «Понятно, что виноваты все, а что делать – никто не знает. Самый главный вопрос – где быть. А точнее – куда подеться, чтобы не стреляли». І в іншому оповіданні – «Крысы и люди» - те ж саме: «…Я не буду сейчас говорить о том, кто за что и почему воюет. Этого давно уже никто не понимает, и  мы, крысы, тем более».

          Героїню оповідань та її сестру мучить питаня: виїжджати з рідного  міста, рятуючись від війни, чи залишатися, наражаючись на щоденні небезпеки.

          Отже, історія – і наша, і світова – йде вгору і вгору. Замість «кто виноват» і «что делать», тобто як благовлаштовувати суспільство, - тепер: куди від нього подітися? Але так тільки здається, що це постмодерне питання зовсім витіснило оті старі, класичні. Вони десь ворушаться, принаймні в підсвідомості, куди ж від них дінешся? Тільки озиваються не в класичних інтонаціях.         

           В оповіданні під промовистою назвою «Жизнь по московскому времени» героїня довіряється єдиній компаньйонці – своїй кішці: «Эта жизнь по московскому времени пахнет смертью (…) Куда бы выползти из этого московского времени, куда бы подальше от него уползти. Нет, кошка, не получится – оно по дороге задавит».

          Тобто, не таке воно все безпричинне й  незрозуміле.

          Але в тих, кому вдалося втекти, - свої питання. Де жити, як знайти роботу, як адаптуватися до нового середовища. Не у всіх це виходить. Не всіх розуміють тут, за київським часом… «А по телевизору поют, танцуют, политики делят портфели, спокойными голосами рассказывают о потерях в армии. Почему никто не расскажет о наших потерях и  утратах?»     

 

          Тобто знову вертаємося до старих, скомпрометованих і нібито нікому вже не цікавих питань: «кто виноват?» і «что делать?» Нікуди від них, вічних, не дінешся, навіть якщо на них немає відповіді (і чи взагалі вона можлива)…

Олег Зав»язкін (р.н.1971) представлений чотирма оповіданнями, відмінними одне від одного і тематично, і настроєво. «Виклик» - розповідь такого собі лікаря швидкої медичної допомоги про нічну службу, тяжкі враження від людських нещасть; в атмосфері зависли звичні нарікання на нелад і відсутність «пільг», які були в ті часи, коли  говорили «по-руському», і зникли, коли перейшли на «непонятну говірку»; у свідомості героя «фіолетові фонтани недоспаного сну» змішуються із клаптями спогадів про своє минуле та зі спробами поспілкуватися подумки з містичним Іваном Об»явником; це була якась фантастична ніч, коли «ревли сирени», мов була це «кінцесвітня виправа». Але  зрештою рішення покинуи цю роботу забувається, коли лікар побачив «сині ніжки немовляти, що стирчать із баку для сміття». Захотілося закричати на весь світ, щоб «кам»яниці здригнулися», щоб «розчинилися двері», і  «тисячі їдців, глядачів, покупців, комп»ютерців» побачили це посиніле немовля. І тоді лікар перймається долею дитинки.  Зворушливий фінал емоційно «перекриває»  весь попередній сумбур свідомості.       

Своєрідне продовження цього настрою – в оповіданні «Літера лю»: про дівчинку Натку, якій так мало треба для щастя, яка бавиться словами і  пошарпаним ведмежатком, викиненим у траву «багатими людьми», і яка любить свого неприкаяного татка так, що Бог почув її просту молитву і повернув їй любов татка.

Оповідання «Звідти, де вітряно» повертає до Майдану-2004: у кав»ярні на Хрещатику сидять за столиком наші «націоналісти» та їхні знайомі з Москви, які приїхали підтримати «націоналістів»; їхня дружня дискусія – весела й дотепна, вони ладні вчитися одні в одних і не ображаються на правду.

Натомість драматично звучить оповідання «Земля»: про те, як не знати хто, з успішних, тоннами вивозить на свої маєтки  чорнозем із сільських полів, калічачи їх. Не німці під час війни, не  загарбники на експорт – свої! Страждання землі в зубах металевих звірів, що вигризають коріння кущів і трав, описане так, наче автор чує біль цієї землі. Селяни ж дивляться на цю екзекуцію мовчки, змирилися, і тільки якийсь дурнуватий хлопчисько Ілько біг слідом за черговою машиною і подумки молився до Бога… Явище повсюдне, але чомусь ніким не помічене, ніде не обговорене. У Олега Зав»язкіна  про це написано зримо і з великим  болем… За тих обезземелюваних безмовно стражденних селян, за покалічену земдю… за Україну: бо там, де ляже вкрадена земля, там уже буде… Україна без українців…   яка звідусюди на нас і наступає…   

…Чи не в тій  самій кав»ярні на Хрещатику, де герої повідання Олега Зав»язкіна обговорювали події на Майдані з молодими російськими симпатиками, - сиділа й компанія балакунів-інтелектуалів, персонажів оповідання Костянтина Скоркіна «Карбон». У них інша бесіда, не така гостро політизована й емоційна, швидше віртуальна гра дотепників. Хоча предметом обговорення стала сенсація не то науково-фантастичного, не то політичного порядку. А саме: в країні з»явилися  архаїчні рептилоїди велосираптори, які вважалися давно  вимерлими. Нібито їх вивели із знайдених у глибинах донецьких шахт яєць. Друзі-інтелектуали обговорюють версії: як це могло статися, кому це вигідно, чим це загрожує. За однією з версій, до справи причетний Ахметов. Нібито він міг подарувати яйця Януковичу. А тому вони навіщо? Ну, може, хоче створити парк юрського періоду в Межигір»ї. Розглядається і «российский след». Але загалом друзі настроєні оптимістично: в українському кліматі динозаври довго не виживуть. І під цей тост хтось раптом глянув у вікно: по Хрещаику біг динозавр! Він вискочив на авто, глянув на вікно кав»ярні, з якого на нього дивилися спантеличені експерти, й «сглотнул слюну»…

Немає потреби коментувати алюзії цієї дотепної й застережливї оповідки…     

Але ще вертаємося до поезії, щоб збалансувати політичні тривоги, адже особливістю Антології  є розмаїття мотивів, тематики і стилістики..         

    Наталія Хаткіна (1956 – 2009) представлена ццклом «Лучшие годы» - одинадцятьма поетичними новелами-спогадами про різні епізоди складних контактів із навколишнім світом, про етично напружене сприйняття його, різні аспекти і різні осягнення  якого символізовані в умовних постатях трьох друзів – романтичних і загадкових, у дусі Е.Т.А. Гофмана, співбесідників і супутників долі (Ернст, Теодор, Амадей). Все прожите й пережите, все намріяне й намірене вперто проривається в пам»ять, а пам»ять, примирлива й великодушна,  нічого не зневажаючи, переймаєтся  благодаттю життя. Психологічна насиченість, зважений гумор у самооцінці й добра культура  поетичного письма роблять  вірші  Наталії Хаткіної однією з окрас Антології.

     Несподіванкою для мене було зустріти в Антології  оповідання Станіслава Цетляка (1937 – 1993). Річ у тім, що це прізвище знайоме мені від кінця 50-х років, коли я працював у журналі «Відчизна». Молодий учитель у своїх дописах з Донеччини нарікав на становище української мови, жалівся, що за неї його вважають націоналістом. Здається, мав якісь неприємності, ним нібито цікавилося КГБ. Я думав, що це хлопець з Галичини, який за направленням учителював на Донеччині в незовсім комфортній для нього обстановці. Тепер читаю в біографічній довідці, що він якраз донеччанин, тільки навчався у Львівському університеті. І таке бувало! Виходила (1965 р.) книжечка його оповідань. Добре, що його не забуто. Здається, в нього були якісь філологічні нотатки та переклади, але стверджувати не можу. Обидва його оповідання, подані в Антології, присвячені темі провінційної школи та її вчителя. У першому з них – «Евфемізми» - невеселі роздуми педагога  про те, що, на його думку, реально школа, якою вона є, виховує тільки ненависть – насамперед до вчителя, потім – до його предмета, а зрештою (і це головне) – до всього того доброго, задля плекання чого в душах дітей школа й має   існувати. Друге оповідання – «Ордер» - написане в гротескному ключі, хоч і на густому побутовому тлі; герой – учитель-невдаха, закомплексований  самотник, аутсайдер. На відміну від попереднього оповідання, тут проблема школи відступає перед проблемою педагога – річ не лише в його особистих клопотах, доволі хворобливих, а й у питанні: як пов»язані (чи взаємозумовлені) якість школи і якість учителя. У кожному разі, оповідання Станіслава Цетляка розширують мотивне поле Антології.                     

      З несподіваного боку це ж питання – якості вчителя, педагога – постає і в сатиричному оповіданні Єлєни Стяжкіної «Пятая часть», де показано систему хабарництва в якомусь виші, що є основою благополуччя і «кафедральных тёток», і студентів, свято впевнених, що «все же сейчас берут», - і об»єднує їх у повазі до шефа, який забезпечував стабільність цієї системи, цієї «карусели идиотизма».   

                    Один із аспектів критичного погляду на донецьку радянську реальність – це її комікування, часом бурлескне, часом дотепно гумористичне, в часом і гротескне. В»ячеслав Верховський (р.н.1961) в етюді «Ночь в комсомоле» ділиться забавним спогадом про процедуру спискового урочистого посвячення в комсомол (з наступним викресленням зі списку за розіграш комісії). «Заседание ученого совета» и «Ночь в Геленджике» - іронічні розповіді про епізоди з побуту претензійної псевдоінтелігенції. Схоже і в оповіданні більше відомого як художник Анатолія Меланія (р.н.1962) «Багетная рама» - про такго  собі Семена Абрамовича, що пристосував до своїх гастрономічних потреб славу «Чорного квадрата» Малевича.

          Гротескний характер має «Селищний фарс» Анатолія Наумова (р.н.1943), з якого надруковано кілька сцен. Діється в колись славній шахтарській Куцапетівці. Місцеве начальство й громадськість в особі кількох п»яничок, якісь темні «бізнесмени»-бариги, всесильний «Бос» вирішують, як колишній шахтарський профілакторій, тепер напівзруйнований, перебудувати на престижний реабілітаційний центр для віп-персон, що може повернути Куцапетівці давню трудову славу. Цьому має послужити і реставрація бетонної постаті «Семенівни» - совкового символу жінки-матері, яка нібито  має таємну силу сприяти успіху в житті і до якої приходять уклонитися й порадитись, а молоді – освідчитись у коханні.  

          Обговорення цих двох взаємопов»язаних «питань» триває довго й кумедно, не в останню чергу через специфічний ефект контрасту традиційної бундючної  загальнорадянської та радянсько-донецької фразеології (на зразок: «Донбасс порожняк не гонит») – із жалюгідною реальністю.        

          Часом комізм цей звучить навіть трохи знущально, як і в трагікомедії Олексія Росича «Останній забій», дія якої відбувається 2003 року в шахтарському селищі, під час чергової «реорганізації» вугільної промисловості й чергової аварії із жертвами, - але тут трагічного більше, ніж просто кумедного, а персонажі, хоч які до карикатурності недолугі,  зрештою заслуговують більше жалю, ніж глуму. І трагічно звучить у фіналі  «крик згори» у глибину шахти, як у прірву: «Хлопці, тримайтеся! Спасєніє вже близько!»

 

Кілька авторів представлені в Антології фрагментами їхніх романів. Не доводиться судити про ці романи, але подані уривки загалом вписуться в тематичну – донецьку – домінанту Антології, хоч інколи й непрямо, а швидше асоціативно.

          Так, у фрагменті науково-фантастичного  роману Ніколая Маринича (р.н.1949) «Конец великого начала» обігруються міфи про позаземні цивілізації та  мотиви несумісності різновимірних світів і небезпеки вторгнення в наш не то дво-, не то тривимірний світ – світу шестивимірного, як і небезпеки занурення в таємниці Сонця, вивченням яких нібито займається наукова лабораторія героя роману. Стиль роману, судячи з фрагменту, витримано на тонкій грані між «серйозною» науковою фантастикою і  пригодництвом та певним відстороненням від одного й другого, - але тривога катастрофи попри все залишається.      

          А от роман Володимира Рафаєнка «Долгота дней» представлений уривками, що показують донецьку трагедію ізсередини. Варто їх прочитати, щоб відчути цю атмосферу терору, злочинств бойовиків, масштаб участі в насаджуванні «русского мира» криміналітету – і місцевого, і наплилого з Росії («слишком много грабят защитники русского мира»), зрозуміти  психологічну і житейську тяжкість вибору, перед яким опинилися багато мирних мешканців: тікати чи залишатися? – уявити становище кинених напризволяще  стариків. Про все це, про поєднання «советской лажи» й злодійського «инферно», Володимир Рафаєнко оповідає дуже предметно і переконливо, супроводжуючи свою оповідь вартими нашої уваги міркуваннями про суспільно-політичне підгрунтя  трагедії.       

          Уривок з роману «Басаврюк» Веніаміна Білого переносить нас у часи чекістських акцій проти УПА. Мені згадався роман донецького ж письменника Вадима Пєунова «Последнее дело Коршуна», виданий ще в далекі 50-і роки, - здається, це був чи не перший великий літературний твір на цю тему. І дивна то була річ: під виглядом прославляння героїзму чекістів, він фактично прославляв упівського підпільника Коршуна, якого довго  не міг зловити у Львові цілий загін професійних людоловів і якого «взяли» тільки підступом! Вадим Пєунов не з чуток знав цю справу; він у ці роки служив у радянській армії на Західній Україні, і, росіянин, перейнявся повагою до українців, що засвідчили його пізніші твори…   

          Не має жанрового означення текст Станіслава Федорука «Столиця совітів і Юрій». Може, це оповідання, а швидше також уривок з якогось більшого твору. Час дії невизначений, схоже – припустиме майбутнє. Столиця совітів - це Київ, мовби окупований російською армією. Сили опору відійшли «за Дніпро», на захід. У Києві залишилося підпілля. Один із підпільників – Юрій, який має досвід європейського підпілля чи, принаймні, із знанням справи посилається на Ірландію та Іспанію, де, мовляв, брав участь  у бойових акціях…  Не дуже бажаний варіант розвитку подій, але й не безнадійний, - підпілля діє успішно, а Юрія благословляють святий Патрик і архистратиг Михаїл: «Ти вдома, синку». Це втішає… Якщо дуже хочеться себе втішити…

           Схоже, такої втіхи не шукає оповідач у романі  Олексія Чупи «Дорогою святого Якова». У наведеному в Антології уривку – спостереження і роздуми про психологічний стан населення великого міста (йдеться про Макіївку, рідне місто автора), яке, переживши інформаційні шторми і збройну навалу, втративши віру в те, що хаос колись скінчиться і що мир може бути хоч трохи реальним поняттям, - підалося якійсь паранойї. Воно вже не розуміє і не хоче розуміти, що відбувається,    хто з ким і за що воює, чиєї перемоги хочеться – хочеться тільки одного: щоб усе це скінчилося. А воно не кінчається! «…Ситуація нагадує корок на мостах через Стікс: ні тобі щасливого буття, ні тобі потойбіччя, ні минулого, ні майбуття».

          Вертаючись до передісторії цього стану, Олексій Чупа розмірковує про різні види та мотивації патріотизму, зокрема місцевий, коли немає міцної традиції згальнодержавного, -  і робить цікаве спостереження. «В наших широтах, де людей століттями висмикують  з землі та викошують під корінь, ніби степові трави, вкидаючи на їх місце нове насіння, містечковий патріотизм має колосальне значення». Різні влади чудово розуміли це і на випадок вичерпання загального патріотизму хотіли мати в запасі місцевий. Його з успіхом використали «уламки КПРС на регіональному рівні».  Але тепер і стимулів для міцевого патріотизму не залишилося, Що далі? Є про що подумати читачеві Олексія Чупи. Разом із ним. Заохочення до читання цілого роману…

               У прикінцевій частині Антології подано кілька текстів авторів, які формально не відповідають статусу донецьких письменників, але за різних обставин перейнялися темою Донбасу і висловили свій погляд на події. Це або наші іноземні друзі, або українці родом, які вкорінилися в сусідніх країнах, проте не втратили зв»язок із свою Бвтьківщиною. В одних випадках вони діляться особистими враженнями від перебування на Донеччині, в інших – пропонують  свої політичні або геополітичні оцінки ситуації. Це цікаво, і вміщення таких текстів в Антології  виправдане; погляд трохи збоку (хоч і зацікавлений) доповнює картину, що вимальовується з текстів власне донецьких письменників – може, не так саму картину, як інтерпретацію проблеми.

          Але це вже інша розмова…

                                 х      х     х

          Треба належно оцінити ту велику роботу, якої потребувало упорядкування цієї неординарної Антології. Я в передмові, зрозуміла річ, мусив обмежитися лише найзагальнішими міркуваннями про твори декого з авторів (а їх, авторів, нагадаю, понад шістдесят!). А читач зможе побачити діапазон творчих шукань літературної Донеччини. Нині нормальне функціонування там  структур культури порушене, і це – складова частина загальної трагедії Донбасу. Втім, згадувати про «нормальне функціонування» треба, мабуть, із великими застереженнями: навряд чи воно було таким під опікою регіоналів. Свобода думки і слова там не дуже шанувалася, про що, між іншим, говорять і самі письменники. До речі, частина творів, уміщених в Антології, написана вже поза межами «Лугандонії» (вибачайте за назву, що зустрічається у самих донецьких письменників). І вже навіть той очевидний факт, що більшість талановитих письменників змушена була фактично тікати з «Лугандонії», свідчить про духовну атмосферу в ній та життєві умови.

          Мабуть, така книга, як ця Антологія, мала б з»явитися раніше. Звісно, на хід подій вона б не вплинула, але вона допомогла б українській громадськості  краще зрозуміти сутність і причини того, що вібувається на Донеччині, а ще – і це не менш важливо – побачити, як українське Слово і російське Слово в устах чесних і відповідальних синів нашої країни звучать в унісон, коли йдеться про людську гідність і право на життя у свободі. В Україні.

                              х           х         х

          …А я мрію про ще одну АНТОЛОГІЮ. Ту, яка показала б присутність феноменів української літератури на Донеччині (не кажу про давність фольклору), починаючи з ХIХ століття. Адже славетне «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю» - це Михайло Петренко, який народився в Слов»янську (двісті років тому! -1817 р.); його Юрій Шевельов уважав одним із творців українського поетичного романтизму. На Донеччині працювали і про неї писали Борис Грінченко, Микола Чернявський, Спиридон Черкасенко, Володимир Сосюра, Микола Хвильовий, Іван Дніпровський, Андрій Панів, Петро Панч, Лев Скрипник, Сава Божко; в 20-і та на початку 30-х років українські літератори гуртуються навколо журналу «Забой» - майже всі вони були репресовані. Але в повоєнні роки українське літературне життя на Донеччині знову відроджується. Поряд із уцілілими представнками старшого покоління (Павло Байдебура, Андрій Клоччя) працюють молодші – Віктор Соколов, Григорій Кривда, Євген Летюк. Так що Микола Руденко, Іван Світличний, Василь Стус з»явилися не на порожньому місці. Звичайно, є якісна різниця між цими поколіннями. Звичайно, у літературній спадщині радянських часів далеко не все зберігає свою цінність чи привабливість. Але дещо – зберігає. Тим більше для людини, яка мислить історично. Тож варто задуматится над цією спадщиною. Щось із неї відібрати на сьогодні, а щось залишити для історії. Негативізм не має бути цинічним.

                               Іван Дзюба

                    19.06.2017