* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

ПРО 12 ОБРУЧІВ АНДРУХОВИЧА

10:54 18.09.2017

ПРО 12 ОБРУЧІВ АНДРУХОВИЧА

Супрема, сперма і скверна

 

За кільканадцять років, поїздивши далеко, побачивши багато, Юрій Андрухович врешті повернувся zum Brunnen – до джерела, до Потоку-Ріки, до колодязя – в Україну. Щоправда, його Цумбруннен, Карл-Йозеф, як же німець знайшов тут свою Смерть, що також не може не радувати, хоча й варт було б за такої оказії обізвати його Цуґундером. Але – що знайшов, чи загубив, у Вкраїні сам Андрухович? Мова, звісно ж, про його черговий роман, за назвою “Дванадцять обручів”, що на нього так довго очікував не самий лише пан Богдан Бойчук (див. “Кур’єр Кривбасу”, ч. 12 за 2003 р.).

Перше, що впадає в око? Андрухович знайшов такого видавця, котрий спромігся видати роман одразу окремою книгою. З чого можна сміло зробити висновок про відмінність сучасної літературної ситуації од ситуації кінця минулого століття. Наразі я не годен, правда, зрозуміти, чи ця відмінність кардинальна, себто, чи стосовна книговидання загалом, чи навпаки – лише Андруховича. Проте в кожному разі приємно знати, що є бодай один автор, якому вдалося уникнути фейлетонізації його твору.

Придивившись.

Андрухович повертається майже туди ж, відкіля відбув, – і це ти розумієш навіть без його підказки: “...о, ні, перепрошую, це з мене раптом поперли «Рекреації»”. Насправді для нашого аналізу стає ключовим якраз слово “майже”. У силу цього “майже” (майже “Рекреації”, майже Свято Воскресаючого Духу, майже Чортопіль) ти годен судити не тільки про те, що відбувається, але й як. Для розуміння ж самого цього “майже”, яке раптом зробилося понятійним, варто запинитися на його програмовості, позаяк, зводячи своїх героїв докупи, Андрухович спершу обіцяє тобі, що все буде О.К., all right, як те було у “Рекреаціях” же, бо ж усіх героїв “скликано у цю ніч з якоюсь єдиною великою метою, раз і на все життя, і ця ніч настане, і вона змінить їхні життя, бо тільки цієї ночі з кожним з них відбудеться щось...” І раптом оце: “...о, ні...”! – і всю програму : “...пишемо ще раз і спочатку: бо всіх їх привезено до одного й того самого місця”. І весь цей писаний “ще раз і спочатку” пасаж виглядає навіть гірше програми – як пізніша вставка, як констатація того факту, що оте необачно обіцяне щось чомусь так і не сталося, як спроба за допомогою певного роду вміння (мистецтва) спробувати переконати тебе, навіяти тобі таку гиденьку думочку-гадочку, що нічого ти не тямиш а ні в авторському задумі, а ні у скоєнні того; що автор годен диктувати свою волю не лишень текстові, але й станові речей; що раз те щось у романі не сталося, значить так йому й треба, і взагалі авторові не вельми й боліло за те, поготів, автор і не обіцяв тобі нічого такого, тож усі твої читацькі претензії – якраз до того самого стану речей.

У кожному разі: навряд, чи ти повіриш, що Андрухович повертається категорично не до “Рекреацій”, бо оте “одне й те саме місце” виявляється місцем у “рекреаційному” Чортопільському районі Карпатенської області. Й характерне кількома цілком певними рисами. По-перше, воно, хоч не зовсім протилежне Чортополю географічно, зате гео-семантично антонімічне, адже відомо з “Рекреацій”: “Чортопіль зусібіч оточений горами”, – натомість “Корчма “На Місяці” розташована на гірському хребті”. Сам собою це ще не вельми поважний факт. Зате по-друге. Хоча “рекреаційний” Чортопіль локалізований на Заході України, усе ж його можна локалізувати також трохи ширше – як десь в Україні. Натомість гірський хребет над “стратегічно важливою полониною Дзиндзул”, згадана “Корчма” і все місце дії локалізовані цілком певно: “...бо ми хоч і перебуваємо майже в центрі Європи, однак усе в нас чомусь упирається в Трансильванію, звідусіль нам світить лише вона, Трансильванія, ну, хіба що іноді зогнила Варшава”. Себто, повернувшись у Вкраїну, Андрухович на мить, чи на скільки там триває дія його роману, запиняється хоча й посейбіч, але при самому кордоні, у тому краї, який уже напевне мнить себе не лишень умовним географічним центром Європи, але й направду Європою в культурному, суспільно-історичному, ба, навіть суспільно-політичному сенсі. По-третє. У “Рекреаціях” на означення непевності, нечистості тощо місця (та й часу) дії доволі було просто обізвати його Чортополем. У “Дванадцяти обручах” Андруховичу видалося замало помістити дію в Чортопільський район, тим самим просто розширивши сцену, тож він вдається до аргументації, викладеної у трьох нецікавих “передісторіях”. Усі ці, користуючись лексикою “Обручів”, навороти мають на меті переконати тебе, що “Дванадцять обручів” – НЕ “Рекреації”. Зрештою, ти вже й сам починаєш чогось такого підозрювати. Хоча й не годен утнути: для чого це все тобі? Питання, проте, варто ставити інакше: для чого це все знадобилося авторові?

Дійсно, для чого? Може, щоб задурити тобі голову, й ти не помітив тих ключових моментів, що їх я обізву (без пояснень) смисловими значеннями романної композиції або, що те ж, композиційними ідеями? У такому разі варто б подивитися на це діло пильніше та й порівняти ці ідеї в “Рекреаціях” і “Обручах”.

Овва! Та вони ж однаковісінькі! (За певним винятком. Про те – згодом.) Осьо.

1. Дія обох романів відбувається в якомусь непевному місці у непевний час. З місцем ми вже трохи начебто розібралися. Стосовно часу, тут я мушу сказати от що. Навряд, чи ти пам’ятаєш мою статтю “Якби ви знали, з якого сміття...” (“Сучасність”, ч. 9, 1992), до того ж тоді ти ще й міг під стіл пішки ходити, то перепрошую за певного роду самоповтори. Нагадаю. Час дії карнавалу (хай би й бубабістського) суть перед-Час, до-Час, недо-Час і все таке, позаяк карнавал існує в ритуальному часі, який випадає з часу реального – історично (утому числі поетично) впорядкованого – як суспільна пожертва божеству (чи божественній) Історії. Тож будь-які події у цьому недо-часі суть Хаос, з якого, внаслідок вольового – власне, радше творчого, але в подробиці я вдаватися не буду – зусилля цього божества чи якої іншої особи постають Часи та починається історія. Кажучи строго, карнавал відбувається у ритуально нечистому часі. У “Дванадцяти обручах” таким ритуально нечистим є “кінець квітня”, “страсна п’ятниця”, канун Великодня. І ти можеш скільки завгодно говорити про яку-будь некоректність мого порівняння, але ні ти ні я, ніхто не годен заперечити той безсумнівний факт, що християнство як Часи, як історія починається саме з Воскресіння Христа, а не з його Різдва. Воскресіння Христове і є тим творчим актом, який (для християнської свідомості) призвів до Постання Часів з Хаосу поганства, язичництва та подібних епітетів недо-часів. З мене доволі хіба факту аналогічності цих непевних, ритуально нечистих перед-часів ув обох романах Андруховича.

2. У непевних місцях за непевних часів водиться, як же, непевна й так само ритуально нечиста Сила. У “Рекреаціях” вона двоскладова (так можна сказати). Це – такий собі швайцарський українець Франц Попель – спонсор Свята Воскресаючого Духу, та ОРГКОМІТЕТ і “старий пройдисвіт Мацапура”. У “Дванадцяти обручах” також виступає якийсь Варцабич И.И. – карпатенський “новий рускій”, що його майже ніде не видно, але хто зорганізував не лише ці чергові “співи, танці, читання віршів і театральні вистави” (чи то пак, “народне карнавальне дійство”), але й з підручного матеріалу облаштував і обставив сцену цього перформенса. Аналогічність обох композиційних моментів здається мені самоочевидною.

3. “Презентація трупа”. Щодо цієї, то йдеться вже не аналогію, а про розвиток, вдосконалення, натуралізацію, навіть, так би мовити, “янголизацію” “рекреаційної” ідеї в “Обручах”: “Уявімо собі, що все сталося саме так, – пропонує тобі Андрухович насамкінець “вознесіння Цумбруннена”. – Бо що залишається нам? Тіло на докупи зсунутих письмових столах?”. На остатнє питання ти ще можеш відказати, що з тебе було доволі того австрійсько-європейського тіла у Потоці. Але – кого твоя відповідь цікавить.

4. Поети. Вони є героями обох романів. Щоправда, якщо, на мою гадку дванадцятирічної давнини, у першому був хіба один герой, кого я міг собі дозволити вважати поетом, та й то з натяжкою, в “Обручах” один поет присутній безсумнівно й беззаперечно. Це, звісно ж, Антонич, котрий або просто Богдан-Ігор, або “старий Антонич”. Хоча, Артур Пепа, мабуть, також поет, принаймні “впродовж кількох минулих років він сподобився рекордної кількості негативних рецензій на кожен опублікований жест”. (Судячи з того, що мої – Михалка Скаліцкого – потуги жестикулювати практично залишаються поза увагою крити взагалі, Пепа таки поет.)

5. “як його там – Біба, Буба?”. Бурлеск-Балаган-Буффонада, як ти тямиш розкодувати це діло й самотуж.

 Зрозуміле діло, я трохи, що називається, “перегнув палку” з п’ятим пунктом, бо ж творча метода Бу-Ба-Бу не є композиційною ідеєю, те безперечно. Але й чотирьох досконалих відношень (аналогій) достатньо, аби говорити про вторинність, навіть про схематичність композиції “обручів”. Звідки можна зробити висновок: Андрухович намагається навіяти тобі думку про те, що “Дванадцять обручів” – не “Рекреації” якраз через цю композиційну неоригінальність “Обручів”, через SCHEMA, за якою писався його четвертий роман. Мабуть же йому вельми важило, щоб ти цієї схеми не помітив. Але ось, ти вже помітив. І що з того? Тямлю, тямлю. Здається, Андрухович вельми переживає, що його можуть звинуватити у зраді постмодернізму, що він уже вдруге, практично, працює у рамцях жанрового роману, самі тоті рамці задавши своїми “Рекреаціями”. Або його й не обходить твоя читацька пильність.

Про мене, то я не бачу нічого такого кримінального у жанровій романістиці, наприклад, охоче читаю хороші детективи. Проте, головне питання такої романістики – питання чистоти жанру. Тож я нітрохи не перечив би супроти “рекреаційних” романів Андруховича з “народним карнавальним дійством” та рештою бубабістських прийомів. Кажу не перечив би, бо ж “Дванадцять обручів” і справді не “Рекреації”. І то не лише в жанровому вже розумінні, але в жанровому – насамперед. В “Обручах”-бо якогось дива не знайшлося місця ще одній “рекреаційній” композиційній ідеї, без якої жанр не відбувся, яку я був обізвав актом творіння, що його наслідком з усього того бубабістського хаосу (Хаосу) мали б так само постати Часи й початися Історія, а відтак – Поезія як божественний принцип впорядкування Світу в Логосі.

До речі, про Поезію. Пригадуєш, у “Рекреаціях” її за 10 у.є. відкупив у поета Немирича отой нечистий, Франц Попель, і знищив. В “Обручах” – нічого такого: маємо не лише когось, хто заявляє претензію обзиватися поетом (Артур Пепа), але й справдешнього, хоча й покійного, поета Богдана-Ігоря Антонича, позаяк маємо разки його поезій. Але він тут не для того, щоб, як гадає собі пан Богдан Бойчук, його “белетризувати”, “стягнути до свого рівня” (цей рівень у поета Андруховича вочевидь виявляється багато нижчим, бо ж, цитую пана: “вибрані його (Антонича – М.С.) твори вийшли окремою книгою в американському й канадському видавництві (чого поезії Андруховича ніколи не досягнуть)”, – гадаю, Юрко добряче повеселився з такої оцінки його... роману?), і вже ж не для того, щоб Антонича “оплювати”, “знищити його, стягнути в болото”. Насправді з Антоничем у “Дванадцяти обручах” пов’язаний хоч не вельми оригінальний, зате далекосяжний генетичний задум: Поет, запліднивши своїм духом цнотливу Колю-Коломею, має відродитися. Саме для цього втягнута у весь цей бубабістський безлад Коля. Саме для цього виписана амбівалентність+висока потентність “старого Антонича”, котрий таким чином обожнюється у сенсі архаїчного, язичницького божества (духа, демона?). Щоправда поселяє його Андрухович на Місяці – місці “замешкання” радше богинь, тож, з огляду на таку пікантну обставину, навряд, щоб цьому проектові судилося здійснитись. Але самий задум вельми цікавий, я навіть сказав би – симптоматичний. Бачиш-но, у цьому проекті зашифровано авторів екзальтований смуток і зневіра в зусилля: власні й національні, – що їх ти нині чуєш ледь не звідусюд, що вони вкладаються у певну формулу, за якою моє покоління (а ми з Андруховичем ровесники, можна сказати) розраховує мету свого життя в Україні: “Усе, що нам лишається, так це – дати гідних нащадків”. Андрухович добре тямить, що і з гідними нащадками маємо велику проблему (хто ж бо у них виховає тоту гідність: ми – негідники?), тож шукає якої нової формули. Такою виявляється щось, подібне до духовного спадку для наших майбутніх цнотливих онуків, що його, оминаючи наших батьків, нас самих, наших дітей, заповіли наші, хай не вельми цнотливі, зате великі, майже божественні діди.

Схоже на те, що, підмінивши інтуїтивну композиційну ідею “Рекреацій”, яку я обізвав “актом творіння”, ідеєю продуманою, ідеєю “відродження Поезії (чи, принаймні, Поета)” в усе ще імперфектних “наступних поколіннях” нації, Андрухович перетворив цю остатню на стрижень композиції свого нового роману. Тож нам з тобою, замість сподіватися на Воскресіння Христове (яке, здавалося б, просто неминуче), на постання Світу й Часів, доводиться вдовольнитися хіба надією на постання (чи то пак, нап’яття) нашого старечого та усе ще, здається, дітородного органа, на те, що разом з номінальним поетом Артуром Пепою таки не проспимо ранкову ерекцію. Ну, бодай “цього разу”, інакше-бо відкіля тим нещасним “наступним поколінням”, якого ми виявляємось не гідні, взятися? Решта – сміття. З якого мала би, та так і не спромоглася, постати Поезія.

Капець (себто Амінь).

 

 Лютий 2004                                                                                   м. Миколаїв

Михалко СКАЛІЦКІ