* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Марія Карп’юк -- сучасний,несучасний прозаїк

13:33 20.07.2017

Марія Карп’юк  -- сучасний,несучасний прозаїк

РЕЦЕНЗІЯ ПЕРША: ВИМОГЛИВА
Писати про прозу Марії Карп’юк відсторонено для мене неможливо. Вочевидь вчительство назавжди вкоренилося в моє єство і скільки б часу не минуло з тої пори,коли я працював в різних навчальних закладах,вищим мірилом людини назавжди залишиться  для мне,вміння любити дітей. Не сюсюкатись,не загравати,не підлаштовуватись  під них а саме любити, такими як вони є,лагідних,жорстоких до краю,бунтівливих,самозакоханих,щирих,беззахисних,безкомпромісних, ябед  тощо.

    Тому,коли я почав читати повість Марії Карп’юк «Дорога додому», забув про все,про літературні стилі,жанри та всілякі інші витребеньки, бо я читав СПРАВЖНЄ,ІСТИНЕ. Повість написана невибагливо ,просто, з чудовим розумінням дитячої психології,з правдивістю відтворених сімейних та шкільних конфліктів проте щиро з любов’ю та внутрішнім болем.

 Таких дітей, як головний герой повісті Ігор ,мені доводилось зустрічати досить часто і я глибоко переконаний,що саме з таких, виростають справжні люди,надійні та самовіддані. Не ті які зростали в достатньо комфортних умовах для яких батьки старалися постелити соломки,що б не дай Боже, як дитина впаде, та не забилася. З таких виростають як правило посередності,внутрішньо пусті егоцентристи як добре вміють тільки жонглювати словами.

 Для мене очевидно,що таку повість могла написати тільки вчителька із ще не зачерствілою душею яка вміє по справжньому любити дітей,не та відсторонено справедлива а отже по суті байдужа а пристрасна,чуйна якій і самій в педагогічному гурті дуже не просто. В жодному середовищі окрім вчительського .я не зустрічав більш талановитих і самовідданих людей,так само як і найбільше байдужих,бездарних,нікчемних. Тому читаючи повість, я переживав не лише за Ігоря але й великою мірою за авторку,за вчительку. З власного досвіду знаю. Як таких намагаються зламати,розтоптати,розчавити. Посередність все талановите маніакально намагається опустити до свого рівня а надто в педагогіці.

Подорож Ігоря, це подорож у незвідане, від тієї мами, що народила до справжньої материнської любові і чимсь це нагадує, і наше сучасне становище . Ми те ж подорожуємо а куди? В чергове світле майбутнє? Алюзія в мене була на стільки сильна ,що я напевно не пробачив би авторці якби подорож додому для Ігоря закінчилась би невдало. Та слава Богу і Марії Карп’юк, для Ігоря скінчилося все щасливо. Маю надію, що й Україна пройде свій непростий, згорьований шлях і нарешті здобуде,пробачте за пафосний стиль, те щастя якого вона варта.

Я зробив помилку, коли прочитав оповідання Марії Карп’юк після повісті,яка мене так зачепила.

Написані оповідання добре,подекуди з гумором та іронією а інколи і недостатньо сильно але такого враження як повість вони на мене вже не справляли.

Марія Карп’юк сучасна письменниця бо відчуває нерв нашої доби. Але і несучасна,бо цурається пошуків екзотичних сюжетів, псевдо філософських міркувань,оригінальної закрученості у засобах викладу,словом всього того ,чим нині граються і молоді, і не дуже молоді письменники. Та як кажуть: Чим би дитя не тішилось аби не плакало.

Чи будуть твори Марії Карп’юк читати навперейми?Напевно, що ні. Читач надто зіпсований і «милом» і псевдо інтелектуальністю. То ж залишається побажати авторці і мужності, і незбочуватись з обраного шляху.

Анатолій Горовий.  


РЕЦЕНЗІЯ ДРУГА: ДРУЖНЯ
 Писати рецензії про книги своїх друзів — справа невдячна: тут дуже важливо не перетнути той Рубікон, за яким закінчується невинна критика й починається те, що автор може через ті чи інші особливості сприйняти за особисту образу. Марійко, якщо раптом щось із тексту видаватиметься тобі прикліпом, то перепрошую заздалегідь.

Книга "Дорога додому" Марії Карп'юк — це не єдиний твір, а збірка, складена з повісті та чотирнадцяти оповідань. Дуже хочеться дописати "об'єднаних між собою тематично", проте це не відповідатиме дійсності, дарма що десь я таки читав, буцім усі вміщені тут доробки мають спільним знаменником мотив пошуку себе, своєї "дороги додому" — до комфорту, до щастя і, врешті-решт, до себе самого.

Повість, із якої починається книга та яка, власне, й дала їй назву, — це така собі сучасна українська урбаністична робінзоніада. Головний герой — підліток, який через проблеми вдома тікає звідти, маючи на меті хай там що потрапити до своєї бабусі, яка живе за сотні кілометрів. На цім шляху він утрапляє у різні пригоди (найчастіше вкрай неприємні), стикається з типовими проблемами, що й будь-яка дитина, опинившись просто неба без сяких-таких засобів для існування.

Динамічна розповідь, куди авторка досить-таки непогано додала неабиякий психологізм і навіть декотру містичність, веде нас через пів-України поруч із підлітком, змушує правдиво перейматися за нього, співчувати — себто, маємо не "плаского", мов стільниця, персонажа, а повноцінного, добре збитого докупи героя. У певних моментах, утім, сюжет викликає запитання та подекуди збиває з пантелику певною нереалістичністю подій, але в цілому картинка того, про що читаєте, створюється перед очима без проблем.

Найбільшою вадою повісті є її обсяг; це якраз той випадок, коли хочеться кричати на всі заставки: "Авторе, хочу ще! Цього ж так ма-а-а-ало!". І дійсно, щойно ти повною мірою заглиблюєшся в текст, розчиняєшся в змальованих подіях, як раптом він бере й уривається. Я гадаю, що такий цікавий сюжет укупі з гарною, легкою на сприйняття манерою оповіді заслуговує щонайменше на повноцінний роман, а не на ці жалюгідні вісімдесят із гаком сторіночок великим кеґелем. Чесно, Марійко, мені дуже хотілося продовження.

Можливо, саме малим обсягом твору зумовлюється недостатня увага авторки до окремих його епізодів. Деякі події розгортаються до того швидко, що просто не встигаєш зрозуміти, що й чому відбувається. Ні, я не є прихильником варіанту, коли на кількох сторінках розповідається, як герой, даруйте, йде до вбиральні на заправці (привіт, Стіві Кінґ!), одначе де-не-де хотілося б мати трошки більше... гм... "простору", щоби поринути в ситуацію з головою.

У цілому, "Дорога додому" — це якісний та глибоко психологічний твір, перенасичений динамічністю через свій малий обсяг. Повторюся: хочеться роману, Марійко, і подумай над цим!

Далі йдуть оповідання. І тут, добродійство, починається неабиякий різнобій, причому не тільки тематичний, але й якісний. Приміром, особисто я вважаю вкрай удалими оповідочки "Відповідальність", "Година пик" (я щойно не помилився в правописі) та "Обман", тоді як інші — непоганими, але й нічим не примітними. Певна тематична об'єднаність простежується тільки в творах "Нема за що" та наступному "Принц для Маринки": вони обидва написані радше в епістолярнім жанрі щоденникових записів, і герої там діють ті самі. Решта ж... ну, ви зрозуміли.

Багато питань особисто в мене викликало оповідання "Солдатику". Люди добрі, вкотре хочеться закликати не писати про війну на Донбасі, якщо ви жодного разу навіть не були у зоні проведення бойових дій! Виглядає це все щонайменше не дуже реалістично, а письменник мусить писати про те, що знає особисто. Знаєте, я бачив аж один твір, де поєдналися дві найважливіші складові — письменницька майстерність та обізнаність із темою. Усі ж решта мені нагадують намагання написати роман про середньовіччя з купою яскравих битв людиною, яка бачила того ж меча тільки по телевізору.

Завдяки напрочуд гарному володінню мовою авторки та легкості стилю всі оповідання, хай як ви до них ставитиметеся, не читаються, а буквально всотуються. Це неабиякий плюс; тут ми не спіткаємо зайвого пишномовства, проте й порубаних речень-інвалідів теж катма. Словом, Марійка дуже старалася, і, що головне, досягла успіху.

І, либонь, останнє, на чому хотілося б зупинитися. Справа в тім, що вся книга просякнута жіночністю. Це не є вадою, ні, проте дайте мені будь-який текст, не називаючи автора, і я легко скажу: "Друзі, то стовідсотково написано жінкою!". Думаю, цей хід припаде до смаку одній — зрозуміло, якій, — частині авдиторії, тоді як іншу воно зовсім трішечки відштовхує. Проте це моя особиста думка — як зрештою і все вище.

Богдан КОВАЛЬЧУК