Побачила світ нова поетична збірка поетеси з Вінниці, а родом з Черкащини Тамари Корсунської „Софіївка”. Хоч сама Тамара Корсунська (літературний псевдонім Тамари Олексіївни Бевз) передчасно пішла з життя, її чоловік Бевз Володимир упорядковує поетичну спадщину дружини, і 13 травня ц.р. презентував іі колегам з „Літературного форуму” нову збірку, присв’ячену відомому дендропарку в м. Умань.

Тамара Корсунська любила свою Черкащину, і в її творчості ця земля, її буремна історія, квітуча природа займають чільне місце. Тим більше, що поетеса, філолог за освітою, добре знала історію рідного краю і його природу, зокрема, рослинний світ. У поемі „Софіївка” поетеса веде нас алеями парку, огортає читача його незрівнянною красою, і навкруг з’являються все нові персонажі, як історичні, так і міфічні, легендарні, на честь яких споруджені в Софіївці архітектурні шедеври в поєднанні з витворами ландшафно-паркового мистецтва. І оживають скелі, гроти, проглядають крізь листя дерев і водопади скульптури грецьких богинь, виходить на прогулянку господар парку, який для коханої „місточок наче з мрій проклав”.

Крім поеми „Софіївка”, в згаданому збірнику є багато віршів, присв’ячених окремим екзотичним рослинам. Поетеса розповідає читачу пов’язані з ними легенди, оспівує довершену красу квітів, природи як  „храму усіх під небом сущих”.

Про калину написано немало. В Тамари Корсунської ягоди калини символізують кров загиблих в АТО героїв. „Налетіли птахи ряснокриллям,” і „...злетілись по кровинки вірних і палких своїх сердець”.

„Ботанічні” вірші написані здебільшого в спокійнійному, описовому стилі.

Та в поезіїї Тамари Корсунської є не лише захоплення рідною природою. Її громадянська лірика - найвищого ґатунку і не залишає байдужим нікого.

Наша помста страшна! Ми в труді і у битві завзяті,

Наші очі – майбутнього страдна палюча свіча!

Хто не вміє жить мирно у білій з іконами хаті,

Той згорить у тартарі, загине в бою від меча!

Ці вірші, надруковані в альманасі „Скіфія-2014. Зима”, вражають. Війна, яка начебто далеко від більшості з нас, раптом обпалює одним словом дитини.

Село. У ньому зовсім юні вдови,

Мадонни українські у сльозах.

Батьки такі згорьовані: „В АТО ви?

Для вояків... візьміть ось, на возах”.

Всього-всього. Від хати і до хати

Дорогами вузенькими села

Збирали це для сина, мужа, брата,

Щоб їх гірка година обійшла.

Тут вийшло на дорогу хлопченятко,

Маленьке, ледь навчилося ходить,

І скарб свій, іграшку,  дає: „Для татка!”

Війна завмерла, вражена, на мить.  

Така поезія не вмирає.