В передмові до збірки віршів Ярослава Павуляка, Іван Марчук – всесвітньо відомий художник, лауреат Шевченківської премії – називаючи себе непоказним ілюстратором його творчості у нечисленних збірках пише: «засмучуюся від того, що мало хто в Україні знає це ім’я. Щоб донести його унікальність до широкого загалу, багато його віршів я вивчив напам’ять і інтригую  відвідувачів вернісажів і друзів, котрі заглядають до майстерні».

   Починаю гортати сторінки книги «Сон є сон», виданої наприкінці 2016 року.

          «Я сам собі приснився навесні,

           та й ви собі присніться в супокої,

           хто – восени,

           хто – влітку,

           хто – зимою,

           і спімо чи веселі, чи сумні.

           Самі собі приснімся без лиця:

           дорогами,

           дверима,

           водопадом,

           чи тишею, чи просто – виноградом

           і спімо від початку до кінця.

           Цей сон у сні – ніякий забобон,

           І ми, немов не сполох, та без ляку,

           приснімся краще дзвонами, ніж маком,

           щоб ліжко стрепенулось…

           сон є сон».

   І не тільки уві сні поет збирає докупи непідробні цінності без яких немає людини. Хай навіть не в юності, а в кінці життя їх треба віднайти, зберегти і передати дітям:

           …а нас матері

           виглядають

            із вирію

           кожною

           зморшкою

           на обличчі.

 

           Наші предки –

           мечами тесані до кісток,

           наші предки –

           палями годовані по горло,

           але твердими очима

           вони бачили нас.

 

           Наші предки –

           штиками різьблені довкола,

           наші батьки –

           кулями свердлені наскрізь,

           але твердою кров’ю

           вони зачали нас».

 

   Яка вона, та «тверда» кров? На чому ми «замішані»?  У кожного своя відповідь, якщо вважаєш себе ЛЮДИНОЮ.

Плинність життя, сум за необачно втраченим:

 

           «Зарив я в землю безліч юних днів,

           Між ними був один, що дуже жити хтів.

 

           Те місце, де лежать їх мертві голоси,

           Я каменем приклав, щоб не розрили пси.

 

           А нині, мов на гріх, бракує того дня –

           До нього мчу і мчу, упавши на коня».

 

   Болючими були відшуки свого шляху, своєї дороги і не менш важкими спогади про їх долання, повернення додому.

 

           « З чужини до отчого порога

           Голову обмотує дорога.

           …Польова дорога поміж липи,

           Від Дунаю – до гнучкої Стрипи,

           Ворухнися деколи наліво,

           Щоб мене ще ліпше заболіло.

           Щоб не заболіло до відчаю –

           Дай напитись липового чаю.

           Дай мені хоч трішки для спокути

           Біля тебе у рові заснути.

           В пилюзі, у куряві, в болоті,

           У твоєму зболеному поті…

           З чужини до отчого порога

           Голову розмотує дорога.

           Та й живу з такою головою –

           Люди оглядаються за мною».

 

   А скільки облич ми загубили долаючи свої шляхи? Скільки трагічних сторінок в історії українського народу? І не якихось там далеких пращурів, а тих - хто нещодавно, як і Ярослав, жили поміж нас, а потім ставали вигнанцями з рідного дому бо не мали змоги говорити вголос:

 

           «Лежить  обличчя на асфальті,

           Розпізнавайте ліпше – хто,

           Ідуть повз нього тіні в пальтах

           І мчать розхристані авто.

           Лежить обличчя на дорозі

           Та й обминають його дні,

 

           Колись отак голодні й босі

           Валялись діти в бур’яні.

           Щось хоче крикнути щосили,

           Напнувся луком кожен м‘яз

          Своє обличчя загубила

           Котрась людина з-поміж нас.

           Чому втекло воно , від кого?

           Чому з очей так пнеться крик?

           Я підійшов, а біля нього

           Світився вирваний язик».

 

   Ярослав народився людиною із насіння, що проросло і визріло на Тернопільщині. Відчуваючи під ногами землю, тягнув руки до неба, до сонця, наче хотів зблизити їх, щоб всі відчули їх неподільність:

 

           «Знайдуть мене з янтарними очима

           Не витязем на карому коні –

           Лежатиму навпомацки плечима

           До неба, а душею до стерні.

 

           Знайдуть мене із вірою в насіння,

           Що рахувала мати на столі.

           На щедрій ниві ялове каміння

           Прилипло животами до стерні.

 

           Знайдуть мене, чи сам я віднайдуся,

           І не ридаю, не тремчу, не сплю –

           Вслухаюся в пророцтво землетрусу,

           Зануривши обличчя у ріллю».

 

   Безліч запитань ставить собі поет і не тільки ставить, але і намагається знайти відповіді. Бо коли говориш вголос, то і самому легше відчути істину, що стверджує або заперечує роздуми, прояснює думки. Прощати чи мститися? Волати від болю чи бажати бути прощеним?

 

           «…До німоти стиснувши губи,

           Зім’явши стогін в кулаці,

           Прощаю вишкірені зуби

           І тінь холуйства на лиці.

 

           Прощаю все і не здурію

           Хоч у душі від болю вив,

           Але, їй- Богу, де надія,

           Щоб хтось колись тобі простив?».

 

   Віра в вічність життя – давала наснаги. Все і всіх кого народила земля, вона забере до себе, але і там буде твоє і його продовження:

 

   «…Пам’ятаю те місце,

де каміння підстрибує вгору,

мов іскри,

де листя таке дитяче,

де сміється воно і плаче,

де до тіла

земля впритул –

там зацвіту».

 

Ліками для душі і творчості були милування неповторними красотами рідного краю, спогадами юності:

 

              «Безлюдно скрізь.

           Заснули брами.

           До неба місяць прилипає,

           Покривуляли вуличками

           Самітні скрині чи трамваї.

 

           А десь в селі…

           І тіло мліє.

           А десь в селі в ту ніч вербову

           Тримає дівчина на віях

           Стотонну тишу вечорову».

 

   Завершується книга поемами – «Блудний лебідь». «Реквієм», «Підошва».

 Головною героїнею поеми «Блудний лебідь» є яма. Вона, мов жива істота, мандрує по житті разом з поетом, доки не опиняться на цвинтарі.  Повсякденне буття, філософські роздуми, діалоги з Богом, містичні уявлення про навколишній світ – все перетинається, перегукується в поемі, в дорогах по яких ходять люди. І вже не важливо чи то люди ходять за деревами, чи дерева ходять за людьми:

             «Йшли дерева за людьми,

           несли гнізда у руках, за деревами трава

           похилила низько стебла,

           за травою ішов дощ».

Замальовка заколисує, зачаровує неначе казковий спів. Це ж надто неправдиво, але:

«Пливе по воді яма.

пливе собі, пливе,

пливе по воді яма,

 мов лодія пливе…

…візьми її ліпше на плечі

і віднеси на цвинтар…»

Життя переможне,  бо:

«…А там, на подвір’ї,

повно людей

місять ногами глину.

Хочуть  хату мені спекти

З яблуневими стінами,

з птицями на стелі,

з маленькою річкою всередині».

 

   Лейтмотивом поеми «Реквієм» є слова «Ой стояло дерево тай пішло».  В ній вирізьблена тяжка неповоротна  доля втрачених сіл і поселень, знищеної, згубною діяльністю людини, природи.

Замість дерев – залізобетонні стовбури.

Біля веселих стін – «… по два корінці з алюмінію пролізає, щоб жити. По два корінці у душу».

Стогнуть дерева ночами тому, що:

 

           « - Бо зникла, мов сон, парубота,

           котра зі свого села

           не тільки забрала

           пісні за ногами,

           але і найбільші на них

           сподівання

           дідів

           І дерев».

 

   В поемі «Підошва»  - шлях народу до свого «я», до усвідомлення того, що ми є народ.

«Кожний народ має свій шлях

І має свою підошву.

…Історія кожного народу –

На його підошві».

…Сотні доріг

І мільйони стежинок,

Безліч всіляких

Земних і життєвих

Пород

І пригод

Прилипло до неї».

«…Підошвою можна

Заткнути рот,

Але не заткнути

Нею народ».

 

В кінці цієї дивовижної містично чаруючої  пісенної щиросердної книги,Тамарою  Скрипко, істориком і мистецтвознавцем,  описаний життєвий і творчий шлях поета.  З дня народження в селі Настасові, що на Тернопільщині, його життєві університети, мандри по світу та вимріяне повернення в рідний Тернопіль. А ще ця книга – Подяка видавцям! – дуже тепла, бо художники зафарбували сторінки книги в кольори достиглого жита. Вони зовсім не шурхотять при перегортінні , зігрівають теплом рідного дому.

Які щемливі слова про долю поета, про себе:

 «Лежить поет, а біля нього

Лягло усе його майно –

Крута, не пройдена дорога

І лебедине знамено…» ( з поеми «Блудний лебідь»).

Мені пощастило бути на презентаці ї книги  та одержати її в подарунок з автографом ілюстратора. Дивовижні, містично-філософські картини  Івана Степановича Марчука, додають виданню своєрідної чарівності.