* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

ГОРОБЕЦЬ ПОВЕРТАЄ ГЕРОЇВ

16:54 06.01.2017

ГОРОБЕЦЬ ПОВЕРТАЄ ГЕРОЇВ

У друкарні відомого київського видавництва «Фенікс» завершилася верстка і підготовка до друку нової книги письменника Олександра Горобця «Постаті з вирію». На обкладинці, під назвою твору привертає увагу й підзаголовок: «Страшно бути українським народом». Хто прочитає ці есеї, напевне, зрозуміє чому так стверджує автор…

Привілей друкуватися в «Феніксі», та ще й за кошти Київської міської державної адміністрації «Постаті з вирію» заслужили на конкурсному відборі. Про нього літератор дізнався буквально за декілька днів до його закінчення, і зі своїм рукописом до зазначеного терміну встиг буквально за годину-другу до його завершення. Туди на той час поступили твори від замало не вісімдесяти професійних письменників столиці. У підсумку доробок Олександра Горобця із цього загалу набрав найбільше – 42 бали із 50 можливих! І можна здогадатися чому. Бо всі чотири історії, з яких складається твір, унікальні самі по собі. За добором фактажу насамперед. За викладкою сюжету. Бо всі повісті з конкретного людського життя.  

Твір Олександра Горобця робить велику справу - повертає до життя втрачені Україною в течії подій і часу імена своїх скромних, але відважних героїв. Як, скажімо, доктора права, гуцула з Верховини Романа Домбчевського і його дружини, журналістки, активістки «Просвіти» Ірини. Невиправдано забутих в Україні, зате щиро шанованих і по нині американською діаспорою. Письменник у ролі дослідника повістує нам про поліглота (володів вісьма мовами народів світу!), юриста Домбчевського, активіста «Спілки визволення України», сотника Української галицької армії, правника, котрий у спольщеній Галичині підготував і видав феноменальну працю «За права мови».

Восени 1939-го, московіти одним із перших у Галичині ув’язнюють правника, поліглота Домбчевського. Звинувачують за розстрільною кримінальною статтею 54-13 КК УРСР. Але умілий юрист під час засідання Військового трибуналу буквально знищує нікчемні звинувачення комуністичних посіпак, добивається того, що йому «виписують» лише сім літ таборів. Однак страх сталіністів перед мудрим правовідом такий, що йому, після відбуття «покарання», забороняються: а)повертатися в Західну Україну; б) займатися юриспруденцією; в) писати статті; г) будь-де публікуватися.

Аби вижити, на щось існувати, Роман Домбчевський прямує до Одеси і влаштовується… вантажником  у морському порту. У 60-т літ. Тим часом дружина, Ірина Домбчевська з донькою Христиною, після арешту чоловіка втікає в буремну, фронтову Європу, звідти до США. Бо її відому журналістку, колишнього управителя шпиталю Українських січових стрільців у Львові, уже розшукує НКВС. Вона до останніх своїх днів 1965-го року намагатиметься віднайти свого Романа. Звичайно ж, нічого не знаючи про те, що він ще 1952-го, у страшенній нужді, моральній розпуці піде за світи, втративши надію дізнатися про рідних.

        З цією книгою постають світлі образи невиправдано позабутих українців Романа та Ірини Домбчевських, їхньої доньки Христини Навроцької, яка стала відомою громадською діячкою США, тривалий час працюючи заступником голови всесвітньо відомого «Союзу Українок Америки» (СУА) Ці люди завдяки старанням письменника-дослідника повернулися в Україну. Тому, власне, книжка й називається «Постаті з вирію».

        Цікаво, що історія життя Романа та Ірини Домбчевських нероздільно пов’язані зі Львовом, Стриєм, Миколаєвом. Останні роки життя в Галичині юрист Домбчевський працював у Стрию адвокатом, мав там свою авторитетну юридичну контору. Він написав первісний варіант статуту музею «Верховина». Зі свого гуцульського краю  привіз ряд старовинних речей, які стали його експонатами. Саме в цьому місті 9 жовтня 1939 року пан Домбчевський заарештований співробітниками НКВС, щоб більше ніколи не повернутися в Галичину і на Верховину. Ірина Домбчевська очолювала в Миколаєві та Стрию жіночі організації, місцеву «Просвіту». Молода пара на власні кошти в Миколаєві спорудила дім «Просвіти», відкрила хату-читальню, наповнивши її книгами, придбаними за власні кошти. Були справжніми сподвижниками, патріотами рідного краю.

Через історію життя Ірини Домбчевської, яка була в 2015-16 роки управителькою шпиталю Українських січових стрільців у Львові, куди під притулок лікарів  потрапив і Іван Франко, автору вдалося доторкнутися до таємного в душі українського генія, до того, що іноді ще називають п’ятою порою року людини. Була дивна жінка в житті Івана Яковича, в якій окрім нього одного ніхто не помітив Богині, а він саме для неї створив найкращі свої поезії, котрі ввійшли до неповторної ліричної драми «Зів`яле листя». Які й по нині зворушують мільйони нових і нових молодих людей. 

Тут самим собою виникає цілком логічна запитання: а чи може геній, яким був Іван Франко, помилятися в такій тонкій, незбагненній грані людського буття, як кохання? Відповідь ви знайдете в заявленій вище книзі. 

У пошуку цих розгадок, автору вдалося віднайти серед різношерстої української емігрантської літератури у США один тоненький журнальчик, котрий у п’ятдесятих роках минулого століття видавався у Нью-Йорку мізерним накладом у кілька сот примірників лише, а в ньому виявилося, напевне, найповніше викладена історія обворожливого «Зів’ялого листя» з картин зустрічей Івана Франка та Целіни Журовської. Сьогоднішні інтелігентні люди, як мені видається, це мають обов’язково  прочитати, повинні знати цю дивну історію.  

Думаю, що нова книга допоможе тому, хто цього забажає, відкрити історію стосунків поета і дивної полячки, яка, здається, так і не зрозуміла висоти почуттів великого поета, філософа. Вона ставилася до всього вельми по-споживацьки.  

Один із розділів твору присвячений діяльності україномовної газети «Українська дійсність», котра виходила у світ впродовж Другої світової війни у Берліні. Друкувалася для українців, котрі працювали, мешкали у Німеччині, знаходилися в концентраційних таборах, насильно були вивезені фашистами до рейху з України. Письменнику вдалося натрапити в одному з державних архівів Києва на вивезені з переможеної столиці 1945-го матеріали цієї рідномовної нам редакції – газетні гранки, себто, набрані, зверстані відбитки статей, репортажів, заміток, а також сотні листів читачів, які люди фактично з усієї окупованої фашистами Європи надсилали в газету. Літератор несподівано  доторкнувся до оголеного нерву життя нашого бідового народу, який щонайглибше і нині достає до серця й душі, варто лише заглибитись у суть того, що знаходиться в архівних папках. 

Цікаво, що окрім Олександра Горобця цих гранок, листів ще ніхто не торкався з часу закінчення минулої страшної війни, вивезення редакційного архіву з Берліну до столиці України. Окрім, напевне, нишпорок чекістів. А ви, друзі, хто розживеться на книгу першими прочитаєте про найсвятіше, чим ділилися люди з редакцією тієї грізної, фронтової пори. Автор залишив для потомків, віддзеркалені болі часу, а також чітко вказані домашні адреси, тих, хто писав до редакції, викладені ними історії життя і участі в страхітливій світовій бійні. Можна зрозуміти з транскрипцій, словотвору, яким викладений цей розділ твору, що автор подекуди, для збереження подиху часу, зовсім не правив тексти, залишив їх без змін, іноді надзвичайно зворушливі і сентиментальні. Нехай ця відвертість і біль минулих часів назавжди залишаться в нашій історії, бо людей цих всіх давно уже немає в живих, а душі, сердечність залишилися в листах, в їхніх оповідях. Ось ще одне підтвердження тому, чому книга називається «Постаті з вирію». 

Є інші принадні поводі в книзі, яка з’явиться поміж людьми уже до нинішньої Йордані. 

        Це книга історичних розслідувань. У творі ще декілька хвилюючих документальних розповідей про українців, які відстоювали свою честь і чесноти нашої нації в роки Другої світової війни та в нинішні драматичні дні. Тут і невідомі сторінки з життя Івана Франка, Михайла Коцюбинського, історика й письменника Дмитра Дорошенка, репресованого і забутого справжнього автора сценарію культового радянського кінофільму «Трактористи» подолянина Аркадія Добровольського,  зацькованого у світі українця Івана Дем’янюка. Ви знайдете в творі багато цікавих фактів і життєвих новел. Позаяк все у цьому світі має свою причину і свій наслідок: усе таємне стає явним. І це якраз той особливий випадок.

        Можна було б поставити крапку в оповіді про новий твір і творчий доробок автора, якби не оце. Книга, мабуть, на відсотків шістдесят стосується життя і творчої діяльності гуцула з Верхнього Ясеніва Верховини. Тобто, найближче стосується Івано-Франківщини. Як зазначено вище, твір видається за кошти Київміськдержадміністрації, а тому весь наклад до останньої книги уже розписаний і надійде для бібліотек, шкіл, вишів саме столиці. Жодного її примірника не потрапить за межі Києва, і, насамперед, до Прикарпаття. На жаль…

        -Мені вельми прикро з цієї недоречності, - розповідає письменник Олександр Горобець. – Хоча з усіх сил старався, аби книга могла надійти до мешканців Івано-Франківщини, в рідні краї Романа Йосифовича Домбчевського, головного героя оповіді. Я все зробив для того, щоб його ім’я, далеко не рядового борця за незалежність України, відомого правника, хто здійснив великий внесок у відстоювання юридичних канонів української мови у Галичині повернулося українському народу. І книжку про доктора права написав, і статтю до Вікіпедії про нього та про його дружину Ірину Домбчевську підготував, виставив їх на Інтернет ресурс. Добився того, щоб науковці юридичного факультету Львівського Національного університету імені Івана Франка віднайшли і оцифрували книгу Романа Домбчевського «За права мови». Вона вже є в Інтернеті. Завершивши роботу над текстом книги «Постаті з вирію», першим кому направив його - голові Івано-Франківської облдержадміністрації Олегу Гончаруку. У листі до нього підкреслив: це настільки пронизлива історія життя вашого земляка, що про цю людину, про його бідову родину мають знати всі прикарпатці, а, насамперед, гуцули  Верховини, земляки Романа Домбчевського. Діти, молодь вашого краю. Тому давайте, запропонував, підготуємо  до книжки ваше представлення, як керівника регіону, казати б, вступну статтю, і випустимо книжечку у світ. Нехай і на найдешевшому папері, але головне - масово. Для цього потрібно віднайти тисяч 25 гривень. Що значить для області така сума? Дріб’язок. Там добрі хлопаки за вечір у колибах грубші гроші пускають поза хмари…

        -І як же ж розпорядився цим добром  і вашою мудрою пропозицією пан Гончарук?

        -Як сучасний недалекоглядний князьок. Він не забажав навіть мені відповісти, передоручив якомусь клерку, аби той підготував відписку…

        -Ви образились?

        -Тільки не на вождика. А на тих, хто добирає і призначає такі «відбірні» кадри на людинознавчі ключові посади. Я перечитав біографію пана Гончарука, і все зрозумів. Виявляється, до призначення в керівники краю, він тривалий час працював розпорядником… Можливо, не повірите, але це факт – бетонно-розчинного вузла. Мабуть, нехай би й далі готував цемент на будов, напевне, й «Рошену». Так ні ж, став керувати таким унікальним краєм, розпорядником доль мільйонів людей. Тому й маємо такі недолугі результати…

 

Леонід Бровченко,

Заслужений журналіст України.