* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

СЕРЦЕ У ГОРЛІ

02:54 25.06.2022

СЕРЦЕ У ГОРЛІ

 

 

Шаную сю письменницю за те, же вона від книжки до книжки росте, розвивається, ускладнює свою палітру і шукає живу реальність, аби перетворити її у реальність художню – надовго.

Се не так легко.

Артем Чех поки що залишається автором одного неперевершеного роману КИНЯ. Рік на війні може щось дасть для його прози.

Марина Соколян ніяк не перевершить свій роман ГЕРЕМ.

Павло Вольвач, що потішив українського читача романом КЛЯСА, у наступному – скис і змалів.

Тарас Антипович після двох удалих книжок продукує не дуже удалі антиутопії.

Борис Гуменюк, автор ЛУК'ЯНІВКИ, тачає воєнні тексти, сирі і невдячні.

Андрій Кокотюха опріч ПОВЗЕ ЗМІЯ так нічого і не дав читачеви вартісного.

Степан Процюк ніяк не повторить успіх ІНФЕКЦІЇ, хоча паношиться собою чи не кождого Божого  днє у мордокнижці.

Авторами одної вдалої книжки є Нана Куликова (МІЛОНҐЕРА),  Отар Довженко (КВІТОСЛАВА), Олесь Бережний (ЧЕРВОНИЙ БОРЩ).

Малярчук у сьому ряду є якраз приємним вийнятком. Кожен її прихід до читача – се подія і щабель у щось инше, досі незнане і разом з тим художньо вартісне.

ЗВІРОСЛОВ був набором характерів-новель.

БІОГРАФІЯ ВИПАДКОВОГО ЧУДА трагікомічний роман-правда про Галичину.

ЗАБУТТЯ – роман-пошук духовного коріння і причини духовних негараздів сучасних українців.

Героїня роману – сама авторка. Вона се називає кризою ідентичности. Насправді – се розгубленість перед вибором ЛИШИТИСЯ У СВОЇЙ НАЦІЇ І КУЛЬТУРІ ЧИ ПІТИ У ЧУЖУ?

У чому сила твоєї нації і у чому причина її постійних політичних поразок?

Таня удається до пошуків коріння – у ґазетах, споминах, щоденниках, мемуарах.

І приходить до життєпису а духовної спадщини Вячеслава Липинського. Проте Липинський тільки нитка, за яку тягнеш – і маєш і Чикаленка, і сифілітичного Франка у Київі, і Доманицького, а багатьох инших. Так само Липинський стає ниткою (шворкою, жилкою, дротом) для життєпису героїні, її пошуків себе і у собі, її розуміння себе у глибину через себе саму – «ніби серце ніхто нікому не проколював і воно б’ється дотепер. У моєму горлі».

Мислячи себе у єдиному з попередниками часі авторка мислить українство: «українство 1903 року. Розділене між двома імперіями, воно щораз більше нагадувало пристелену пилюкою декорацію, яку просто забули розібрати», «кінцева мета історії – відтворити коріння землі до найменшого відгалуження, дослідити особливости росту, причини загнивання і чудо відродження. Умирання одного коріння і тріумф иншого», «словосполучення УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ ніколи раніше не звучало у сих стінах», «ціле покоління шляхтичів, яке віднайшло своє справжнє коріння і стало на бій за можливість незалежности, довело, що иноді безплотні ідеї важливіші за королівські маєтки», «а коли часи, яких усі так чекали, нарешті настали, то ті, же чекали найбільше, були першими, хто їх не пережив», «безнадійна затія завжди красиво виглядає», «петлюрівці завжди відступали, а за ними приходили більшовики, які завжди розстрілювали».

Мислячи себе у родині, авторка мислить причини, що привели її у світ: «Між рабським існуванням і героїчною смертю він обрав перше, і тільки завдяки сьому вибору стала можливою я», «серед тих жінок була і майбутня Бомчикова дружина. Якби вона мала більше сміливости, якби зізналася, що на возі лежить її дядько, якби підійшла витерти йому кров з чола і заплющити очі – мене би не було», «У листі до Андрія Жука Липинський  розчаровано написав: «однаково ми  з вами тут, на чужині, згинемо, а з’їздити на курації, виживатись і плодитись в Україні буде усіляка мерзота. Такий закон української природи» чи сі жорстокі слова адресовані також і мені?».

Мовить вона і про Галичину, без якої ніяк: «чорну шкіряну куртку, яку носили дев’яносто вісім відсотків дорослого чоловічого населення мого міста, -- решта два відсотки саме збирали на неї гроші».

Портрет героїні – відлуння і глибина: «любови, не тієї, якою любили мене, а тієї, якою любила я», «мене, людину слабкої віри», «множачи хаос ззовні а усередині мене», «його голос був серйозним і теплим. Мені хотілося закутатися у нього, стати словом, яке він промовить», «я неспасенна», «я смутно здогадувалася, що грішу, але напевне сього не знала. Мабуть, тому, що не знала, що люблю», «у намоклому светрі і штанях я відчула себе такою вільною і чистою, ніби щойно народилася і усе можу», «-- Ви знаєте, куди упадає Дністер? – запитав він. Я розгубилася. У ту мить я не знала, чи знаю», «сей стан можна було би назвати станом ситого задоволення тим, що є», «мій усесвіт обнесений українською а московитською, як тюрма – колючим дротом», «ударом він хотів покарати себе, а не мене. Забрати мене у себе. Щоб нарешті змогти упасти на саме дно існування і мучитися, як мучаться прОкляті. Тихе щастя, у якому ми з ним жили, душило його так само, як і мене, але тільки у станах зміненої свідомости ми дозволяли собі у сьому зізнатися», «-- ти просто скучила за новим. Хочеш водночас пережити багато життів, але се неможливо. – мені і мого життя забагато. У мене відчуття, що я уже давно померла», «світ звузився до розмірів мого тіла, поза ним  більше нічого не існувало», «слухала свій страх зникнути», «нажахана уласною думкою (чи бажанням?)».

Липинський – се дії («він вимагав від людей гідности, стверджував, що се їхній обов’язок», «він розріжняв їх на запах. За запахом вітру визначав годину. Вітер, що віє о п’ятій ранку, пахне инакше, ніж той, що заступає його о шостій. Сей запах уже буде розкішним, дещо свіжішим, як ранкове мило»), відчуття («не раз пізніше його охоплюватиме відчуття, ніби він лежить на самому дні, де холодно і самотньо, і звідси, зсередини, дно здається навіть не дном, а вічним вертикальним падінням униз», «конфлікт між походженням і покликанням», «хотів стати каменем, а стану піском, -- казав він собі – безславно розсиплюся, щезну у найдрібніших шпарках часу, і ніхто про мене не згадає, бо про неудах забувають найпершими. Ніхто не розкаже, як сильно я рвався до перемоги і чим заради неї пожертвував, але обов’язково знайдуться ті, що напишуть, як голосно я плакав і якою короткою буде тиша по моїй смерти») і думки («моя Україна умерла. Я не маю до чого і до кого вертати», «тільки уласна держава може дати українцям те, чого вони хочуть», «демократи ще ніколи і ніде не збудували на порожньому місці держави», «до українства не додумався, воно прийшло само собою, прийшло од Бога, і коли Бог призначив йому сю працю виконати, значить вона була потрібна його замислам», «тільки гетьманство може бути тою віссю, біля якої українство одвернеться од Польщі і не перевернеться у Москву. Без гетьманства українство може бути тільки млою», «Смердяковщина – се зараза устократ небезпечніша від цілого комунізму. Бо комунізм – антихристова ідея, у боротьбі з якою може відродитися ідея Христова. А смердяковщина – се трупний яд, викликуючий тільки розклад, гниль а смерть»).

Любов – вогонь у двох началах: «Липинський змирився зі своєю утратою і більше не думав про Казимиру. Але вона почала думати про нього». Любов – відчування світла у світі: «виснив собі жінку, страшенно схожу на Казимиру і майже таку саму живу, як вона», «Казимира стала дном його душі», «се був радше подих аніж поцілунок», «сіль на губах і на шкірі пізніше незмінно нагадувала йому її», «вони пасували одне до одного, як шабля до піхов», «Липинський закашлював її сміх», «без неї йому усюди заслання, без неї увесь світ, як тюрма, він сам собі, як тюрма. – як несходимою тюрмою іду собою».

І образ смерти у вигляді ручної кури.

Авторка наголошує на тому, що Липинський програв – ідейно Донцову, світоглядно – державність Скоропадського. Проте як на мене, він нічого не програв, бо не грав. Гра була неможлива. Чи щось програти може українець сьогодні ув умовах негри? Українська держава сьогодні неукраїнська, і українець у ній – чужинець і не гравець, ось у чому річ. Для того, щоби грати у футбол – треба мати де і з ким. Щоби грати у шахи – треба мати шахи і партнера. Гра у нас попереду і гра велика. Гра на перемогу.  Треба створити умови для сієї гри. І роман Тані Малярчук робить се.

Доманицький      масними розмашистими мазками – портрет: «-- кожен у душі плекає свій чорний став – задуманий Доманицький», «з Київа прибула скромна делегація – сім душ, привезли з собою двадцять вінків», «Чикаленко: «утрату – непомірну для народу, який має так багато мільйонів і так мало людей»». опріч сифілітичного Франка маєме шкіци і инших класиків – Олесь («він усе своє попереднє життя пропрацював на дарницькій скотобійні»), Осип Назарук («найбільше боявся померти від голоду, тому завжди їв багато і з таким апетитом, ніби востаннє»)

Мова у неї достатньо штивна, ба навіть хрумка: «уночі випало незвично багато снігу», «розчинявся ніби сіль у молоці», «періщила весняна злива, у повітрі пахло таємним, солодким, звабливим, досі невідомим», «дерева стирчали з перемерзлої землі», «місяць був так близько і так низько, що хотілося відштовхнути його рукою убік, прикрити фіранкою, щоби не заважав розкошувати у заслужено вистражданій темряві», «безмежний простір тут знову ставав обмеженим, мав підлогу, стіни і стелю», «тоді, коли зацвів степ», «бринів лише безкінечний, сповнений неіснуючої самотности, день, який тягнувся повільно, ніби слимак по мертвому тілу», «витискав зі скрипки останні сльози», «я виловлювала невідомі слова і вирази голими руками, як золотих рибок зі ставка», «хрипіла як старі дерев’яні двері», «з червоним мокрим цукром», «уписували смерть у грушевий сад».

Фінал роману занадто безрадісний. У ньому жодної краплі світла з майбутнього виїзду з тунелю. Візьмімо роман Віктора Міняйла ПОСЛАНЕЦЬ ДО ЖИВИХ. Село спалено разом з людьми. Але хлопчик виривається з того пекла і він посланець до живих. Або ж фінал фільму ПРОПАЛА ГРАМОТА – хлопчик на коні, що скаче українським простором під могутній козацький марш Адамцевича.

Але се вибір авторки.

Що буде далі? Чим потішить нас Таня Малярчук? Не знаю. але охоче куплю і прочитаю її наступну книжку.

 

Роман КУХАРУК