* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

СЕРЦЕ У ГОРЛІ

18:13 07.10.2016

СЕРЦЕ У ГОРЛІ

 

Шаную сю письменницю за те, що вона від книжки до книжки росте, розвивається, ускладнює свою палітру і шукає живу реальність, аби перетворити її в реальність художню – надовго.

Це не так легко.

Артем Чех поки що залишається автором одного неперевершеного роману КИНЯ. Рік на війні може щось дасть для його прози.

Марина Соколян ніяк не перевершить свій роман ГЕРЕМ.

Павло Вольвач, що потішив українського читача романом КЛЯСА, у наступному – скис і змалів.

Тарас Антипович після двох вдалих книжок продукує не дуже вдалі антиутопії.

Борис Гуменюк, автор Лук’янівки, тачає воєнні тексти, сирі і невдячні.

Андрій Кокотюха опріч ПОВЗЕ ЗМІЯ так нічого і не дав читачеві вартісного.

Степан Процюк ніяк не повторить успіх ІНФЕКЦІЇ, хоч паношиться собою чи не кожного днє в мордокнижці.

Авторами одної вдалої книжки є Нана Куликова (МІЛОНҐЕРА),  Отар Довженко (КВІТОСЛАВА), Олесь Бережний (ЧЕРВОНИЙ БОРЩ).

Малярчук у цьому ряду є якраз приємним винятком. Кожен її прихід до читача – це подія і щабель у щось инше, досі незнане і разом з тим художньо вартісне.

ЗВІРОСЛОВ був набором характерів-новель.

БІОГРАФІЯ ВИПАДКОВОГО ЧУДА трагікомічний роман-правда про Галичину.

ЗАБУТТЯ – роман-пошук духовного коріння і причини духовних негараздів сучасних українців.

Героїня роману – сама авторка. Вона се називає кризою ідентичности. Насправді – це розгубленість перед вибором ЛИШИТИСЬ У СВОЇЙ НАЦІЇ І КУЛЬТУРІ ЧИ ПІТИ В ЧУЖУ?

В чому сила твоєї нації і в чому причина її постійних політичних поразок?

Таня вдається до пошуків коріння – в ґазетах, споминах, щоденниках, мемуарах.

І приходить до життєпису і духовної спадщини Вячеслава Липинського. Проте Липинський тільки нитка, за яку тягнеш – і маєш і Чикаленка, і сифілітичного Франка У Києві, і Доманицького, і багатьох инших. Так само Липинський стає ниткою (шворкою, жилкою, дротом) для життєпису героїні, її пошуків себе і в собі, її розуміння себе в глибину через себе саму – «ніби серце ніхто нікому не проколював і воно б’ється дотепер. У моєму горлі».

Мислячи себе в часі авторка мислить українство: «українство 1903 року. Розділене між двома імперіями, воно щораз більше нагадувало пристелену пилюкою декорацію, яку просто забули розібрати», «кінцева мета історії – відтворити коріння землі до найменшого відгалуження, дослідити особливості росту, причини загнивання і чудо відродження. Вмирання одного коріння і тріумф иншого», «словосполучення УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ ніколи раніше не звучало в цих стінах», «ціле покоління шляхтичів, яке віднайшло своє справжнє коріння і стало в бій за можливість незалежности, довело, що іноді безплотні ідеї важливіші за королівські маєтки», «а коли часи. Яких всі так чекали, нарешті настали, то ті, що чекали найбільше, були першими, хто їх не пережив», «безнадійна затія завжди красиво виглядає», «петлюрівці завжди відступали, а за ними приходили більшовики, які завжди розстрілювали».

Мислячи себе в родині, авторка мислить причини, що привели її у світ: «Між рабським існуванням і героїчною смертю він обрав перше, і тільки завдяки цьому вибору стала можливою я», «серед тих жінок була й майбутня Бомчикова дружина. Якби вона мала більше сміливости, якби зізналася, що на возі лежить її дядько, якби підійшла витерти йому кров з чола і заплющити очі – мене б не було», «У листі до Андрія Жука Липинський розчаровано розчаровано написав: «однаково ми  з вами тут, на чужині, згинемо, а з’їздити на курації, виживатись і плодитись в Україні буде всіляка мерзота. Такий закон української природи.» чи ці жорстокі слова адресовані також і мені?».

Мовить вона і про Галичину, без якої ніяк: «чорну шкіряну куртку, яку носили дев’яносто вісім відсотків дорослого чоловічого населення мого міста, -- решта два відсотки саме збирали на неї гроші».

Портрет героїні – відлуння і глибина: «любові, не тієї, якою любили мене, а тієї, якою любила я», «мене, людину слабкої віри», «множачи хаос ззовні і всередині мене», «його голос був серйозним і теплим. Мені хотілося закутатися в нього, стати словом, яке він промовить», «я неспасенна», «я смутно здогадувалася, що грішу, але напевне цього не знала. Мабуть, тому, що не знала, що люблю», «у намоклому светрі й штанях я відчула себе такою вільною і чистою, ніби щойно народилася і все можу», «-- Ви знаєте, куди впадає Дністер? – запитав він. Я розгубилася. В ту мить я не знала, чи знаю», «цей стан можна було б назвати станом ситого задоволення тим, що є», «мій всесвіт обнесений українською і російською, як тюрма – колючим дротом», «ударом він хотів покарати себе, а не мене. Забрати мене в себе. Щоб нарешті змогти впасти на саме дно існування і мучитися, як мучаться прокляті. Тихе щастя, в якому ми з ним жили, душило його так само, як і мене, але тільки в станах зміненої свідомості ми дозволяли собі в цьому зізнатися», «-- ти просто скучила за новим. Хочеш водночас пережити багато життів, але це неможливо. – мені й мого життя забагато. В мене відчуття, що я вже давно померла», «світ звузився до розмірів мого тіла, поза ним  більше нічого не існувало», «слухала свій страх зникнути», «нажахана власною думкою (чи бажанням?)».

Липинський – це дії («він вимагав від людей гідности, стверджував, що це їхній обов’язок», «він розріжняв їх на запах. За запахом вітру визначав годину. Вітер, що віє о п’ятій ранку, пахне инакше, ніж той, що заступає його о шостій. Цей запах уже буде розкішним, дещо свіжішим, як ранкове мило»), відчуття («не раз пізніше його охоплюватиме відчуття, ніби він лежить на самому дні, де холодно і самотньо, і звідси, зсередини, дно здається навіть не дном, а вічним вертикальним падінням вниз», «конфлікт між походженням і покликанням», «хотів стати каменем, а стану піском, -- казав він собі – безславно розсиплюся, щезну в найдрібніших шпарках часу, і ніхто про мене не згадає, бо про невдах забувають найпершими. Ніхто не розкаже, як сильно я рвався до перемоги і чим заради неї пожертвував, але обов’язково знайдуться ті, що напишуть, як голосно я плакав і якою короткою буде тиша по моїй смерті») і думки (« моя Україна вмерла. Я не маю до чого і до кого вертати», «тільки власна держава може дати українцям те, чого вони хочуть», «демократи ще ніколи і ніде не збудували на порожньому місці держави», «до українства не додумався, воно прийшло само собою, прийшло од Бога, і коли Бог призначив йому цю працю виконати, значить вона була потрібна його замислам», «тільки гетьманство може бути тою віссю, біля якої українство одвернеться од Польщі і не перевернеться в Москву. Без гетьманства українство може бути тільки млою», «Смердяковщина – це зараза в стократ небезпечніша від цілого комунізму. Бо комунізм – антихристова ідея, в боротьбі з якою може відродитись ідея Христова. А смердяковщина – це трупний яд, викликуючий тільки розклад, гниль і смерть»).

Любов – вогонь у двох началах: «Липинський змирився зі своєю втратою і більше не думав про казимиру. Але вона почала думати про нього». Любов – відчування світла у світі: «виснив собі жінку, страшенно схожу на казимиру і майже таку саму живу, як вона», «Казимира стала дном його душі», «це був радше подих аніж поцілунок», «сіль на губах і на шкірі пізніше незмінно нагадувала йому її», «вони пасували одне до одного, як шабля до піхов», «Липинський закашлював її сміх», «без неї йому всюди заслання, без неї увесь світ,як тюрма, він сам собі, як тюрма. – як несходимою тюрмою іду собою».

І образ смерти у вигляді ручної кури.

Авторка наголошує на тому, що Липинський програв – ідейно Донцову. Світоглядно – державність Скоропадського. Проте як на мене, він нічого не програв, бо не грав. Гра була неможлива. Чи щось програти може українець сьогодні в умовах негри. Українська держава сьогодні неукраїнська, і українець в ній – чужинець і не гравець, ось у чім річ. Для того щоб грати у футбол – треба мати де і з ким. Щоб грати в шахи – треба мати шахи і партнера. Гра в нас попереду. Гра велика. Гра на перемогу.  Треба створити умови для цієї гри. І роман Тані Малярчук робить це.

Доманицький      масними розмашистими мазками – портрет: «-- кожен у душі плекає свій чорний став – задуманий Доманицький», «з Києва прибула скромна делегація – сім душ, привезли з собою двадцять вінків», «Чикаленко: «втрату – непомірну для народу, який має так багато мільйонів і так мало людей»». опріч сифілітичного Франка маємо шкіци і інших класиків – Олесь («він усе своє попереднє життя пропрацював на дарницькій скотобійні»), Осип Назарук («найбільше боявся померти від голоду, тому завжди їв багато і з таким апетитом, ніби востаннє»)

Мова у неї достатньо штивна, ба навіть хрумка: «вночі випало незвично багато снігу», «розчинявся ніби сіль у молоці», «періщила весняна злива, в повітрі пахло таємним, солодким, звабливим, досі невідомим», «дерева стирчали з перемерзлої землі», «місяць був так близько і так низько, що хотілося відштовхнути його рукою вбік, прикрити фіранкою, щоб не заважав розкошувати у заслужено вистражданій темряві», «безмежний простір тут знову ставав обмеженим, мав підлогу, стіни і стелю», «тоді, коли зацвів степ», «бринів лише безкінечний, сповнений неіснуючої самотности, день, який тягнувся повільно, ніби слимак по мертвому тілу», «витискав зі скрипки останні сльози», «я виловлювала невідомі слова і вирази голими руками, як золотих рибок зі ставка», «хрипіла як старі дерев’яні двері», «з червоним мокрим цукром», «вписували смерть у грушевий сад».

Фінал роману занадто безрадісний. В ньому жодної краплі світла з майбутнього виїзду з тунелю. Візьмімо роман Віктора Міняйла ПОСЛАНЕЦЬ ДО ЖИВИХ. Село спалено разом з людьми. Але хлопчик виривається з того пекла і він посланець до живих. Або ж фінал фільму ПРОПАЛА ГРАМОТА – хлопчик на коні що скаче українським простором під могутній козацький марш Адамцевича.

Але це вибір авторки.

Що буде далі? Чим потішить нас Таня Малярчук? Не знаю. але з охотою куплю і прочитаю її наступну книжку.

Роман КУХАРУК.