Роман англійської письменниці Марґарет ФОРСТЕР  ПОДОРОЖІ МАУДІ ТІПСТАФФ (THE TRAVELS OF MAUDIE TIPSTAFF) – це психологічна драма про родинне пекло, творене головною героїнею через свій важкий характер і свої нав’язливі  звичаї – як відголос пекла в собі.

Пані Тіпстафф має 70 років, живе самітно у Ґлазґо, має свої погляди на світ, свій триб життя, своє того життя розуміння, не була щаслива зі своїм п’яндливим чоловіком, і має трьох дітей: дві доньки і сина. Раптом їй прийшло до голови одвідати усіх трьох по черзі з поважними візитами.

Портрет героїні вельми красномовний: «Мауді завше мовила, же є трохи глуха, хоча вухо до пльоток мала досить добре», «відвзаємнити усміх», «спати уподовж дня то поганський звичай», «плач – то ґречна слабкість», «наш добрий Бог сам був лікарем». Книги в її розумінні тільки збирають на себе пилюку і спожирають час.

Спочатку ритуал прощання з гніздом.

Потім нервова подоріж: «тих досконалих канапок з м’ясом не повстидався би  навіть найліпше розпишнений стіл», «чай, той життєдайний напій», «оскільки зайшла (до автобуса) першою, випадало, аби вийшла остання».

Візита перша. До Лондона. Там живе зі своїм чоловіком і сином дочка Джин. Внука назвали Ніколасом. Очевидно, без поради з нею. Тому «те ім’я не хотіло їй пройти через горло». Візита як стихійне лихо – розбурханий спокій. Для пані візитової зять упорядковує окремий покоїк, умебльовує його, дбає про тещу. Зять Едвард – цинік. Він реально дивиться на тещу: «вона не спроможна бути щасливою. Просто не вірить в його існування». Сімейне пекло – сварка а суперечки – розпочалося ще до приїзду бабці. Ніколас воліє бути у школі більше як вдома. Розкішна вечеря не була прийнята, бо пані візитова після шостої вечора не вечеря і їй плювати на ґаздів, на їхні звичаї і почуття. Едвард тут виступає злим генієм, а дочка – люблячою, жадаючою мами, але страх з дитинства паралізує її. Джин забезпечена ґаздиня і тому мало економить. Це психольогічно вбиває гостю: «як то прикро бачити голову і нутрощі такої файної риби у путні на сміття». Гостина пані Мауд не пішла: «не мала наміру сюди більше приїжджати, хіба покликав би її обов’язок» -- тобто, чиясь дочасна смерть. Джин прикро від того, бо «хотіла при собі мати маму. Бог відає чому, але так є – воліла мати при собі маму, а не його (Едварда)».   

Візита друга. Саллі живе у селі. Має багато дітей. Чоловік її працює у фермера. Саллі не любить господарства, не любить порядку в домі, не любить готувати, не любить дивитися за дітьми, має прислугу у вигляді подружки, з якою любить пити віскі, гуляти містом і дивитися телевізор. Мауд не вірить, що то вона народила і виростила таку жінчину. Діти люблять бабцю але ненавидять свою маму.

Пані візитову зустрічає малюк Сем з діточим ровером. То ж пані з Ґлазґо мусить тягти свою велику тяжку валізу порохами під палючим сонцем вельми тепло вбрана. В домі Саллі її чекає кириня, брудні та занедбані діти, відсутність смачної здорової їжі. Пані з самого початку береться за роботу – прибирає, миє і годує дітей, а відтак і зятя. Зять вельми втішений таким ставленням до родини і дому. Але він безвольний, підкаблучник. А ще – його влаштовує сексуальне життя з дружиною. Зять випроваджає тещу аж на летовище.

Візита третя. Роберта любить найбільше, шанує його, пише йому чулі листи: «не могла надивуватись тому, як з такого тата міг вийти такий файний син», «найдужче хотіла бути з Робертом, тому полишила візиту до нього наостанок, так, як з тареля з’їдала тлусті кавалки м’яса і гарніри, а найліпше полишала собі наостанок. Мала засаду завше на припочатку упоратися з найгіршим, а найліпше мати ще собі перед собою ». Але Роберт живе як спартанець у неоковирному помешканні на острові біля моря. Має дівчину-американку. Вона багачка, але косить під бідаче. Роберт не любить мами, а мама розчаровується в ньому. Йому приходить в голову думка. Що не просився на цей світ і тому нічого мамі не винен за своє народження і виховання, а мама зауважує у свого коханого сина порожні, нічим не обтяжені очі. Прірва між ними у діалозі: -- Тільки не уживай – благала його – слова коханка. – Окей – мовив. Ліпше мовлю КУРРРВА». І другий красномовний діалог: «-- Не маєш ні в копійку амбіцій. – А маю мати?» Син прагнув спокою а його мама спокою не терпіла.

Повернення. Результат трьох візит: «властиво не хоче з ніким мешкати. Хоче жити сама у власнім помешканні.  Бо тоді є тільки сама – а живучи у дітей – і з ними – чує себе дико самотньо».

Стиль Форстер штивний, непоквапний, іронічний, а подекуди і в’їдливий. Тут кожен читач знайде художню споживу на свій смак: «життя плинуло їм як по ружах», «неспокійно чуйні», «трава є завше мокра».

Роман вельми повчальний для кожного. Хто має пекло в собі і хто має пекло в родині.

Роман КУХАРУК.