* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

ПРО МЕНТАЛЬНИЙ РОМАН ПРОЦЮКА

14:31 08.02.2016

ПРО МЕНТАЛЬНИЙ РОМАН ПРОЦЮКА

Післясмак мого перебування під крилами великої Матері
Степан Процюк – ПІД КРИЛАМИ ВЕЛИКОЇ МАТЕРІ – МЕНТАЛЬНИЙ МАЙДАН – РОМАН

Це перша прозова книжка Степана Процюка, що вже мною прочитана. Прямуючи від вражень, що справила Процюкова поезія, розуміла – проза також має бути нестандартна, смілива, авангардна… Але все почергово.
1. Ментальний Майдан. Роман? Сценарій!
Мимоволі я подумки віднесла твір до нового жанру «ментального роману»?, скоротивши зухвало авторське визначення із двох пунктів до одного універсального. Ментальний – так. А чи роман – не знаю. Навряд чи… Взагалі, жанрові особливості даного твору вели між собою дискусію в моїй голівоньці. Добалакалися вони до того, що я, власниця мізків, уважаю «Під крилами великої Матері» сценарієм фільму арт-хаус. У ці рамки вписується. І якщо достеменно йти за екранним втіленням викладеного в книжці, вийде дорогуще, але глибоке кіно. Вийде багатошарове напівмістичне полотно з мандрами у свідомість, підсвідомість, нервову систему тощо. Вийде полотно з різноманіттям внутрішніх пейзажів свідомої і притомної української людини, котра реальність перепускає крізь себе, як кров.
2. Якщо ж автор наполягатиме (а він наполягатиме!), що написав роман, то я (читач, чи як?) заперечуватиму. Це не роман. Такий мій діагноз.
3. Чому це не роман?
Так, можна зараз розпочати гарячу дискусію про те, як жанр роману мутував і його не можна сприймати традиційно. Згодна. Отож простіше й нову назву новому жанру дати) А з точки зору традиційного сприйняття – мої висновки вам ось... Багацько сучасних авторів (і пан Процюк не виняток) грішать надмірною публіцистичністю викладу. Публіцистичністю узагальнень, висновків, які читачеві дуже б хотілося самому робити. Але за нього все робить автор, підводячи розлогі внутрішні все-охопні монологи все-свідомості до чітких заключних акордів. Так нецікаво. Зникає співавторство читача й письменника, котре й має тримати читача на повідку романіста (і не лише романіста).
4. Ще трішки про монологи. Про тло існування присутніх у романі персонажів. Автор подає українську історію, українську реальність, Майдан і все, що творилося навколо нього, у ключі ретельного відкривання усіх-усіх комірок теми. Однак це може бути цікаво для невтаємниченого. Тобто, твір у такому вигляді й з такими роздумами дасть багато для іноземця, який хоче зрозуміти українця, або для українця, який з певних причин (не дай Боже!) позбудеться ментального й кревного зв’язку з Україною та історією, а інформаційних і літературних джерел про Україну (не дай Боже!) просто вже не існуватиме ні на Землі, ні у Всесвіті. Тобто: як джерело інформації і як джерело філософії мені особисто (мені, підкреслюю!) роман не дав нічого. Бо всі ми жили й досі живемо з цим нервовим внутрішнім монологом-діалогом на зразок Процюкового в романі «Під крилами великої Матері». І очі маємо, і вуха…
5. О, про вуха… Місцями публіцистика твору взагалі притягнута за вуха. Скажімо, роман не збіднів би ні на грамочок, якби звідти видалити текст про Корею. Ця аналогія давно перезріла і вже обслуговувала доволі публіцистики, тому ще більше підкреслює й так надмірну публіцистичність роману. Інша справа, якби хтось із героїв так чи сяк був сюжетно пов'язаний із КНДР… Простіше: що хотів сказати автор цим розділом? І подібними до нього розділами?..
6. Час від часу текст розчиняють діалоги. Ні, їх інтенсивність і кількість – справа авторська. Але спостерігається одна особливість. Відсутні живі (ЖИВІ!) діалоги «позитивних», умовно кажучи, персонажів у традиційному розумінні діалогів. Натомість є уривчасті штучно склеєні у діалог репліки, елементами яких стали вигуки, лозунги, пафосні фрази тощо. І (підкреслюю!) ці діалоги виглядали б для мене зовсім інакше, якби, знову ж, вони побутували у контексті кіносценарію. Цю думку я б так не розвивала, якби «темних» персонажів твору автор не наділив би надміру ЖИВОЮ розмовою – експресивною, матюкливою, щирою в своєму брудові і виверженні переконань. Тобто, виходить, позитивних героїв наче заціпило – розмови і діалоги не несуть тієї глибини переживань, яка виринає із горлянки В.І., скажімо. Але, між рядків видно, автор прагне зусюсили облагородити Лукаша й Олесю. Проте в їх прямій мові ЇХ і не побачила я.
7. Отож про героїв і життєвий сюжет, в якому вони опинилися. Так і хочеться смальнути: «А якби не Майдан і не прозріння суспільства, то Олеся так би й далі жила з В.І./в.і., зневажаючи його, люблячи Лукаша і далі споживаючи надбане тією ригівською мордою?». Але я вирішила більш делікатно. А саме…
Знаєте, я завжди солідарна із жінками. А з нещасними жінками – само Бог велів… Однак тут, у романі, «нещасність» Олесі викликає сумнів. Тому українська жінка постає такою собі несамостійною істотою, яка постійно робить неправильний вибір (чоловіків, конкретно), постійно сумнівається і, врешті решт, отримує за це кривавого ляпаса. То чим же вона краща В.І.? Він то хоча б через переконання й через свої статки печеться – є що втрачати. А Олеся? Чого ж вона так мучиться? Які ниркові камені її добивають? Крім переживань більш меркантильного характеру, ніж духовного?.. Ця україночка з гарним іменем і тьмою аналогій з іншими персонами української літератури, яка її МРІЯ – жіноча, материнська? Сучасна Мавка… з Лукашем, де Лукаш більше схожий на Мавку, а Мавка – більше на Лукаша…(((
Нехай. Нехай це така контраверсія, погоджуюся…)
Якщо висмикнути сюжет (нитку, на якій все шитво тримається), що трапився для обох закоханих і дійсно нещасних Олесі й Лукаша (банально, але ж так і є), то це сюжет маловартісний і давно знайомий. Відтак присутність у творі епічних і міфічних персоналій видається більш реалістичною і майстерніше виписаною канвою. А живі герої абсолютно безпорадні й метушливі – ниточка коротенька і благенька… Хоча, може, саме цим і хотів автор наділити типового чоловіка і типову жінку – слабкістю й неспроможністю?.. Сюжет без трамплінів, дуже звичайний і вживаний, відтак персонажі в ньому рухаються незграбно і пробуксовують. Хоча опиняються в драматичних обставинах. Чому? А тому, що автор замахнувся ж на їх присутність в контексті живої української історії… До кінця чекала, що таки щось кожен із них утне. Не утнув жоден. Навіть В.І. від того виглядав нудненько. Типовий регіонал. Не оригінал зовсім (в сенсі – виявити себе неординарно). Тобто – образи пласкі й передбачливі.
8. Зацікавило ось що! Від початку я зачепилася за той конкремент, що мордував Лукаша. Без іронії. Делікатна сфера людського існування, фізіологія, біль, тіло – дуже вдячна територія авторських дослідів. Діагноз тим паче підводив до роздумів про наші потуги в переході від України «тієї» до «цієї», так би мовити. …що просто так нас минуле не відпустить… що воно зробило свою марудну чорну справу, наслідки якої вивести так само важко, як і камінь із нирки. Не знаю, чи навмисне Процюк використав нирку й сечовивідну систему для реалізації авторських задумів, але цей натужний і щиро болісний шлях через сечовивідну сферу – інтуїтивно вірний! Лукаш прив’язаний до лікарняного ліжка, коли потрібно рятувати Україну й Олесю! Тут назрівало й назрівало… Нагніталося! Однак і цей пірует сюжету чомусь зійшов нанівець… Лікарня – як містична й, навпаки, буквально нездорова країна – благодатна для письменника територія, є де розвернутися і «погратися»… на мою думку, знову ж… Територія сумління, спромоги, ураженого вадами фізичного потенціалу і т.д.! Словом, медичний діагноз Лукаша – фізичні й моральні муки кожного з нас, наші внутрішні гризоти й зізнання перед собою, болісні й невчасні (але неуникні) сповіді вголос – доречні й виправдані як авторський засіб…
9. Текст. Є чимало родзинок Процюкового тексту, що мені імпонують. Переплітання рядками пісень…Експерименти з структурою тексту. Стрімке порушення внутрішнього ритму й гармонії тексту – як елемент смислової й емоційної тахікардії для підсилення сприйняття. Нервовість тексту… Це мені імпонує. Але загально, як на мене, структура тіла всього роману, не має органічності, якої хотілося б. Ментальні розділи якось існують самі по собі. Розділи з реального життя – самі по собі. Але ж, смію здогадатися, автор хотів не цього? Мабуть, прагнув взаємопроникнення, одночасності. Синхронності?.. Якщо ні, якщо за тим криється щось інше, то, очевидно, я не вловила прихованого інструменту, котрим Процюк навпаки прагнув розвести врізнобіч ментал спільний і ментал індивідуальний.
Однак, попри невдоволення цим протиріччям, я смакувала текст як мовне явище. Автор дійсно по своїй суті романіст. І на кожному кроці ця жанрова суть виплескується, як річка з-під криги навесні, прагнучи стихійно зірвати панцир обмежень. У Процюка потужний інтелект, критичний і динамічний, з якого автор черпає не лише аналогії і асоціативні зв’язки, а й дістає зародки новітніх мовних, мислених явищ, копалини новітнього індивідууму.
Проте впродовж всього тексту я так і не позбулася відчуття, що історія Лукаша-Олесі – окремо, а все, що «під крилами великої Матері» - окремо. Ну, розсипається, розпадається, хоч плач! Якщо стверджувати, що це роман. А якщо припустити, що даний текст потрапив до рук новітнього Параджанова, то… все складеться у цілісну картину на екрані. Кіно легко зрощує кадри епічні й неепічні, бо в їх сприйнятті бере участь ОКО! У нього дещо інші зв’язки з мозком. Коли око читає книжку, ним керує його величність Мозок. Коли око бачить картинку, мозок мимоволі моделює найоптимальніший варіант смислу і найефективнішу карту взаємозв’язків побаченого, перебуваючи у гостях емоцій, інстинктів, несвідомого досвіду...
А поки роман є текстом, двома окремими руслами розтікаються романи – ментальний і життєвий. І прикро, що на завершення вони не зливаються в одне гирло й повноводне «водоймище» вражень.
10. Це не означає, що не буду більше читати творів Степана Процюка. Навпаки. Принципово перечитаю. Бо поки читала ментальний роман, зазирала в інші його романи, щоб збити настрій невдоволення. Навіть мить зазирання давала інші враження. Хоча… Навіщо поспішати. Якщо мене чекає цікаве читання, не варто перебивати насолоди і нав’язувати очікування вам.

З повагою до автора й до читачів, з бажанням почути аргументовані заперечення Ірина Кримська.