Розмислюючи про українську літературу загалом, приходить на розум таке: є латиномовна українська література, є російськомовна, а віднедавна є ще й англомовна.

Питань чимало:що робити з такою літературою? Як її оцінювати? Ким вважати авторів такої літератури?

Після Чака Палагнюка (чи Паланіка) яскравою зіркою англомовної літератури, твореною українкою за походженням, є доробок Марини Левицької, яка 1946 року народилась у таборі для біженців у Кілі (Німеччина), згодом переїхала з родиною до Англії.

Її дебютний роман «Коротка історія тракторів по-українськи» став відкриттям для читача в англомовному світі. Після віртуозного перекладу Олекси Негребецького роман видано Темпорою у 2013 році і українці мають змогу посмакувати цією дивовижною, світлою, глибокою, вартісною і самоіронічною прозою.

Ідеться про українську родину у Британії, про стосунки між доньками і підстаркуватим татом, що любить Україну досить специфічно – він любить трактори і запомагає українській заробітчанці. Інтрига зрозуміла. Проте справа не у ній, а у стилі викладу, діалогах, характерах.

Любов до України має ріжні модифікації – від захоплення до сарказму: «Україна: він зітхає, вдихає незабутній запах скошеного сіна та вишневого цвіту». Авторка легко розвіює ілюзії українців щодо західного світу: «Вона тут легко знайде добре оплачувану роботу – одразу, як вивчить англійську» (тобто -- ніколи). Формула участі у західному світі для українців – як «джерело дешевої робочої сили».

Дуже добрі деталі, пластика вислову, психологічно наснажені і точні у своїй суті: «Злий, хрипкий голос», «лють вривається в моє серце», «у нестямі горя», «рев його болю», «Усередині люди безжальні, жорстокі і дбають тільки про себе», «голос колючий, мов лід», «Вся зла й покручена, наче жовчна змія», «колючим почерком», «купалися голі в Сулі», «батьків голос  то підвищується, то спадає, нагадуючи гудіння задоволеного взятком джмеля», «тварини пахли життям, вони були  теплі», «своїм брудним обжертим напівфабрикатами ротом», «шлюб укладається заради проникаючого сексу», «втоптані в синій килим», «твій до смерті і по ній», «на чемну англійську», «манатки в чорних торбах для сміття».

Авторка дозволяє собі сміх над національним характером, проте цей сміх не злий, не зловорожий. Він – верцадло, в якому мудрому досить побачити свій духовний лик: «якщо буде треба, відмовиться від рідних дочок. Стане самотній супроти світу – самотній, але з красивою жінкою поруч. Його слова ледве втримують емоції Великої ідеї», «Вона говорила своєю саморобною мовою – українською, побризканою словами на зразок гендблендера, саспендербельта, ґардену», «Самотній у порожньому домі», «Ніщо дрібне йому не завада, коли його захопила Велика ідея», «Ти граєшся в політику, граєшся в свої жалюгідні  дрібні ігри, ти така розумна, ти хочеш виправити цілий світ – поки інші роблять важку й брудну роботу», «Він зможе з ними говорити рідною мовою. Така гарна мова, що кожен може стати поетом. Такий краєвид, що кожного зробить митцем. Фарбовані синім дерев’яні хатки, золоті пшеничні поля, срібні березові гаї, широкі й повільні ріки. Хай він не поїде в Україну, зате Україна приїде до нього», «Ми говорили інакшою мовою, ніж сусіди, і їли інакшу їжу, і тяжко працювали, й нікому не заважали, й завжди поводились добре, щоб таємна поліція не прийшла по нас серед ночі», «Він любить пожалітися перед співчутливими слухачами, проте нічого не хоче робити», « -- Чого я не народилася у нормальній сім’ї? – Подумай, як би це було нудно. – Ох, думаю, краще б мені зараз трохи нудьги. Я не хочу цього всього – навіщо воно мені», «слова ллються самі, одні англійські, інші українські, змішуючись казна як», «вареникосерда мати», «Проти тебе тільки твоя дурість. Радій. Що навколо є кому врятувати  тебе від тебе самого».

Марина Левицька спромоглася одним абзацем дати усю глибину ріжниці у психовідчутті реальності і оцінці цієї реальності у шлюбі: «Батько жив у іншому світі. Він щодня їздив на роботу у Донкастер, де працював креслярем на тракторному заводі. Він заробляв гроші, купував такі  самі речі, як і інші чоловіки на роботі, -- новий одяг (чим погана сорочка? Я можу заштопати), фотоапарат (нащо він треба?), програвач та вінілові платівки (яке марнотратство!), книжки (в бібліотеці стільки гарних книжок), інструменти (щоб майструвати в домі всяку дурню), меблі (в кооперативі можна було взяти дешевше), новий мотоцикл (гасає як дурний)». Проте вона може це ж сказати і одним рядком: «Історія про те, як моя родина виїхала з України – це дві різні історії, материна й батькова». Але в чому причина такого стану речей? А ось, тут: «є такі речі. яких краще не знати. Мати й батько ніколи мені не розказували про виправний блок, і я росла, не знаючи про темноту, що таїться насподі людської душі. Як вони прожили все життя з цією жахливою таємницею, замкненою в їхніх серцях? Як могли вирощувати овочі, і лагодити мотоцикли, і відсилати нас до школи, і переживати за результати іспитів? Але ж змогли.»

У романі дуже багато психофізичних деталей, що уштивнюють сей витвір сучасної літератури: «Здригнулася під байдужими куцими пальцями молодого фельдшера, що прийшов приліпити дроти над її всохлими грудьми і навіть не подумав прикрити їх лікарняною сорочкою. Бо вона була всього лиш хвора стара жінка. Кого хвилює, що вона подумала?», «хитро підказала я своїм професійним  «будьмо розсудливі» голосом, голосом «дивіться-яка-я-доросла», голосом, яким я говорю з татом», «Я маю чоловіка, доньку і власне життя», «його голос набуває довірливого тону, яким говорять між собою чоловіки», «Насправді все було не через політику; все було через його волю, якою він хотів придушити мою», «Я не знаю, чи можна йому вірити. Я не знаю, чому вірити», «Я відчуваю його опір навіть через телефонний дріт», «Власне, він міг би стати ідеальною дружиною».

Марина Левицька напрочуд добре – наскрізь – бачить Україну зі свого Туманного Альбіону і ставить безапеляційний, але для України вартісний діагноз: комуністична Україна мімікріє заради грошей і влади: «Ці люди – вони ж комуністи (…) вони завжди мали все, що хотіли, всякі товари, всякі привілеї, а тепер, як уже не можуть обдирати свою країну, вони хочуть перебратися сюди й обдирати нашу», «при владі завжди  одні й ті самі люди. Вони себе називають то комуністами, то капіталістами, то глибоко релігійними людьми – як завгодно, аби втриматися при владі», «Радіація входить у наші доми, Перетворюючи їх на могили».  

На вивершення роману авторка разом зі своїми героями виходить на поважні а посутні відкриття: «Найхоробріші гинули перші. Хто у щось вірив – гинув за віру. Ті, що вижили…», «Так багато щастя за такий короткий час – вистачить на все життя».

Отже, вивершуючи: не знаю, що і як сподобалось британським читачам у цьому романі, але українцям обов’язково треба його прочитати – він про них.

Вельми вдячний видавництву ТЕМПОРА за видання, перекладачеві Олексі Негребецькому за штивний переклад українською та авторці за літературний шедевр.

Роман КУХАРУК.