* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

ЗДОРОВИЙ УКРАЇНСЬКИЙ СМІХ НАД СОБОЮ

08:32 12.07.2022

ЗДОРОВИЙ УКРАЇНСЬКИЙ СМІХ НАД СОБОЮ

 

 

Розмислюючи про українську літературу загалом, приходить на розум таке: є латиномовна українська література, є російськомовна, а віднедавна є ще й англомовна.

Питань чимало:що робити з такою літературою? Як її оцінювати? Ким уважати авторів такої літератури?

Після Чака Палагнюка (чи Паланіка) яскравою зіркою англомовної літератури, твореною українкою за походженням, є доробок Марини Левицької, яка 1946 року народилася у таборі для ДП у Кілі (Німеччина), згодом переїхала з родиною до Англії.

Її дебютний роман «Коротка історія тракторів по-українськи» став відкриттям для читача ув англомовному світі. Після віртуозного перекладу Олекси Негребецького роман видано Темпорою у 2013 році і українці мають змогу посмакувати сією дивовижною, світлою, глибокою, вартісною а самоіронічною прозою.

Ідеться про українську родину у Британії, про стосунки між доньками і підстаркуватим татом, що любить Україну досить специфічно – він любить трактори і запомагає українській заробітчанці. Інтриґа зрозуміла. Проте справа не у ній, а у стилі викладу, діалогах, характерах.

Любов до України має ріжні модифікації – від захоплення до сарказму: «Україна: він зітгає, удихає незабутній запах скошеного сіна та вишневого цвіту». Авторка легко розвіює ілюзії українців щодо західного світу: «Вона тут легко знайде добре оплачувану роботу – одразу, як вивчить англійську» (тобто -- ніколи). Формула участи у західному світі для українців – як «джерело дешевої робочої сили».

Дуже добрі деталі, пластика вислову, психольоґічно наснажені і точні у своїй суті: «Злий, хрипкий голос», «лють уривається у моє серце», «у нестямі горя», «рев його болю», «Усередині люди безжальні, жорстокі і дбають тільки про себе», «голос колючий, мов лід», «Уся зла а покручена, наче жоучна змія», «колючим почерком», «купалися голі у Сулі», «батьків голос  то підвищується, то спадає, нагадуючи гудіння задоволеного узятком джмеля», «тварини пахли життям, вони були  теплі», «своїм брудним обжертим напівфабрикатами ротом», «шлюб укладається заради проникаючого сексу», «утоптані у синій килим», «твій до смерти і по ній», «на чемну англійську», «манатки у чорних торбах для сміття».

Авторка дозволяє собі сміх над національним характером, проте сей сміх не злий, не зловорожий. Він – верцадло, у якому sapienti sat побачити свій духовний лик: «якщо буде треба, одмовиться од рідних дочок. Стане самотній супроти світу – самотній, але з красивою жінкою поруч. Його слова ледве утримують емоції Великої ідеї», «Вона говорила своєю саморобною мовою – українською, побризканою словами на зразок гендблендера, саспендербельта, ґардену», «Самотній у порожньому домі», «Ніщо дрібне йому не завада, коли його захопила Велика ідея», «Ти граєшся у політику, граєшся у свої жалюгідні  дрібні ігри, ти така розумна, ти хочеш виправити цілий світ – поки инші роблять важку а брудну роботу», «Він зможе з ними говорити рідною мовою. Така гарна мова, що кожен може стати поетом. Такий краєвид, що кожного зробить мистцем. Фарбовані синім дерев’яні хатки, золоті пшеничні поля, срібні березові гаї, широкі а повільні ріки. Хай він не поїде в Україну, зате Україна приїде до нього», «Ми говорили инакшою мовою, аніж сусіди, і їли инакшу їжу, і тяжко працювали, і нікому не заважали, і завжди поводилися добре, щоб таємна поліція не прийшла по нас серед ночи», «Він любить пожалітися перед співчутливими слухачами, проте нічого не хоче робити», « -- Чого я не народилася у нормальній сім’ї? – Подумай, як би се було нудно. – Ох, думаю, краще б мені зараз трохи нудьги. Я не хочу цього всього – навіщо воно мені», «слова лиються самі, одні англійські, инші українські, змішуючись казна як», «вареникосерда мати», «Проти тебе тільки твоя дурість. Радій, же доукруж є кому порятувати  тебе од тебе самого».

Марина Левицька спромоглася одним абзацом дати усю глибину ріжниці у психовідчутті реальности а оцінці сієї реальности у шлюбі: «Батько жив ув иншому світі. Він щодня їздив на роботу у Донкастер, де працював креслярем на тракторному заводі. Він заробляв гроші, купував такі  самі речі, як і інши чоловіки на роботі, -- новий одяг (чим погана сорочка? Я можу ззацерувати), фотоапарат (нащо він треба?), програвач та вінілові платівки (яке марнотратство!), книжки (у бібліотеці стільки гарних книжок), інструменти (щоб майстерувати у домі усяку дурню), меблі (у кооперативі можна було узяти дешевше), новий мотоцикл (гасає як дурний)». Проте вона може се ж повісти і одним рядком: «Історія про те, як моя родина виїхала з України – се дві ріжні історії, мамиина а татова». Але у чому причина такого стану речей? А ось, тут: «є такі речі. яких краще не знати. Батьки ніколи мені не розказували про виправний блок, і я росла, не знаючи про темноту, що таїться насподі людської душі. Як вони прожили усе  своє життя з сією жахливою таємницею, замкненою ув їхніх серцях? Як могли вирощувати овочі, і лагодити мотоцикли, і відсилати нас до школи, і переживати за результати іспитів? Але ж змогли.»

У романі дуже багато психофізичних деталей, що уштивнюють сей витвір сучасної літератури: «Здригнулася під байдужими куцими пальцями молодого фельдшера, що прийшов приліпити дроти над її усохлими грудьми і навіть не подумав прикрити їх лікарняною сорочкою. Бо вона була всього лиш хвора стара жінка. Кого хвилює, що вона подумала?», «хитро підказала я своїм професійним  «будьмо розсудливі» голосом, голосом «дивіться-яка-я-доросла», голосом, яким я говорю з татом», «Я маю чоловіка, доньку а осібне життя», «його голос набуває довірливого тону, яким говорять між собою чоловіки», «Насправді усе було не через політику; усе було через його волю, якою він хотів придушити мою», «Я не знаю, чи можна йому вірити. Я не знаю, чому вірити», «Я відчуваю його опір навіть через телефонний дріт», «Уласне, він міг би стати ідеальною дружиною».

Марина Левицька напрочуд добре – наскрізь – бачить Україну зі свого Туманного Альбіону і ставить безапеляційний, але для України вартісний діаґноз: комуністична Україна мімікріє заради грошей і влади: «Сі люди – вони ж комуністи (…) вони завжди мали усе, що хотіли, усілякі товари, усілякі привілеї, а тепер, як уже не можуть обдирати свою країну, вони хочуть перебратися сюди й обдирати нашу», «при уладі завше  одні й ті самі люди. Вони себе називають то комуністами, то капіталістами, то глибоко релігійними людьми – як заугодно, аби утриматися при уладі», «Радіація заходить у наші доми, перетворюючи їх на могили».  

На вивершення роману авторка разом зі своїми героями виходить на поважні а посутні відкриття: «Найхоробріші гинули перші. Хто у щось вірив – гинув за віру. Ті,, же вижили…», «Так багато щастя за такий короткий час – вистачить на ціле життя».

Отже, вивершуючи: не знаю, що і як сподобалося британським читачам у сьому романі, але українцям обов’язково треба його прочитати – він про них.

Вельми удячний видавництву ТЕМПОРА за видання, перекладачеві Олексі Негребецькому за штивний переклад українською та авторці за літературний шедевр.

 

Роман КУХАРУК