* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

«А, що ви там знаєте про любов…»

12:05 07.03.2015

«А, що ви там знаєте про любов…»

Любов – важливий феномен людського існування, один з принципів буття, без якого втрачається людське в людині. Любов може бути спрямована на людську сутність, ідею, іншу людину, Бога, Батьківщину, на себе тощо. Любов виявляється у здатності любити, за поглядами Е.Фромма, – мистецтві любити. Проте, найповніше любов розкривається у стосунках між людьми, взаємовідносинах між чоловіком та жінкою, які називають коханням.

Кохання має величезну силу почуттів, які утворюють різні психічні стани, амплітуда коливань яких змінюється від неймовірної радості, піднесення та щастя, до страху, відчаю та самотності. Так виникає напруга між двома видами сакральності – чоловічим та жіночим, яка поєднує одночасно антагонізм та взаємне притягання. Кохання – це також страждання, біль, несвобода, пов᾽язана з бажанням бути для об᾽єкта любові «усім на світі». Як відзначає Ж.-П. Сартр, «І перш за все люблячий хоче, щоб свобода Іншого замкнула сама себе в якомусь колі; тобто, щоб в кожний момент свідомого прийняття улюбленого в якості непереборної межі своєї трансцеденції свобода Іншого була рухома вже здійсненим фактом внутрішнього прийняття» [9, 463].

Тож, кохання пов᾽язане з драматизмом і трагедійністю, що простежується в європейській традиції ще від Шекспірівської трагедії «Ромео і Джульєтта». Трагічну напругу несе в собі також і почуття без взаємності. Доречно згадати філософські погляди  М.Бердяєва, котрий вважав, що «любов трагічна в цьому світі й не допускає благоустрою, не підпорядковується ніяким нормам. Любов передбачає для люблячих загибель у цьому світі, а не влаштування життя. І найвеличніше в любові те, що зберігає її таємничу святість, це – зречення від усякої життєвої перспективи, жертва життям» [2, 134].

Незважаючи на це, ми все одно прагнемо кохання, адже «навіть нерозділена або зраджена любов стимулює люблячого на самореалізацію, самоздійснення з надією розбудити почуття іншого, тобто є творчою силою» [8, 85].

Існує велика кількість різноманітних спроб пояснити кохання, що знаходить вияв і в творах художньої літератури. Важко знайти митця, у творчості котрого була б відсутньою тема кохання. Не винятковий і творчий доробок Івана Яцканина (сучасного українського письменника Словаччини, автора 15 збірок малої прози та повісті «Ангел над містом», гол. редактора літературно-мистецького та публіцистичного журналу «Дукля» і дитячого журналу «Веселка», лауреата кількох літературних премій, голови Спілки українських письменників Словаччини та члена Національної спілки письменників України), у якому феномен кохання розкривається у різних аспектах.

Для художнього світу І.Яцканина характерне психологічне зображення любовних ситуацій, таке відтворення взаємовідношень між чоловіком і жінкою, коли емоційне сприйняття і глибинні внутрішні почуття переживання кохання домінують у житті особистості. Письменник моделює різні любовні ситуації, показуючи, що навіть взаємне і щасливе кохання може таїти в собі солодку любов і одночасно гірке розчарування («Мед і сіль»), може принести більше болю, ніж радості («Тіні й шрами»), або ж людина може втратити об᾽єкт любові, а разом з ним і взаємні почуття («Спокуса», «На весіллі не плачуть»). Втрата коханого/коханої не означає, що й почуття люблячого зникають одночасно з об᾽єктом кохання, нерозділене й нереалізоване кохання залишається у душі людини як тягар нездійсненої любові. У цьому полягає драма людських стосунків: маючи кохання люди його не цінують, а втративши, сумують за ним усе життя («А, що ви там знаєте про любов…», «Любов по дротах»). Проте єдиного знання про кохання немає, у кожного воно індивідуальне і всі переживають його по-різному.  «Але, що ви знаєте про любов?», запитує герой Яцканина дід Лозень, і це питання можна вважати одним з ключових у творчості письменника.

У стильовій манері І.Яцканин проходить шлях від реалізму до експресіоністичного вираження дійсності. Письмо його насичене образним зображенням, кожна художня деталь чітко продумана, й підкреслює або ж увиразнює виклад твору. 

У оповіданні «А, що ви там знаєте про любов…» письменник розкриває дві історії кохання, що мають трагічне начало. Композиційно твір складається з чотирьох частин: першу можна вважати зав᾽язкою, друга і третя розкривають життєві ситуації персонажів – це розвиток дії,  четверта містить кульмінацію та розв᾽язку. У оповіданні наявні дві сюжетні лінії – історії кохання Мишка і Каті та діда Лозеня і Сюзі. Сюжетна структура твору циклічна: у першій частині читач бачить діда Лозеня на подвір᾽ї біля дров, і в кінці оповідання дід намагається продовжити роботу.

Зав᾽язка твору розтягнута: подано опис двору та деталі з інтер᾽єру хати діда Лозеня, прихід до нього незнайомця, який виявляється другом покійного хлопця-сироти Мишка. На те, що хлопця уже немає серед живих, вказує репліка діда: «Селом чутка пішла, що з великої любові сталося те нещастя. Ой, діти, діти, а що ви про неї знаєте?» [10, 101]. Діда Лозеня й Мишка не поєднували родинні зв᾽язки, проте вони підтримували один одного: дід не мав власних дітей, а Мишко, втративши батька, знайшов мудрого наставника в особі Лозеня: «– Мишко часто мене навідував. Усі лиш зітхали: «Сирота, ой, сирота», але щоб якось допомогти… І про любов ми говорили, без усього… смійся, смійся… У мене з нею свої рахунки…» [10, 101].

Завершується зав᾽язка переходом до викладу любовної історії діда Лозеня. Часозміна у літературному творі передана описом годинника, який невпинно вимірює час: «Старий задивився кудись в одне місце. Було чути, як годинник біля старої скрині вимірює час, ніби гострим ножем крає свіжоспечений хліб. Хліб пахне, аж голову паморочить, і час пахне, лише важко вловити його дух. Лозень зосереджено подивився на годинник, потім поспішно приступив до нього.

  • Поспішає, гаспид, не знаю, куди йому бігти, так із хати не втече…» [10, 102].

Друга частина оповідання – екскурс у минуле діда, зокрема його молодість. Не бажаючи працювати в селі на братів, Андрій влаштувався у місті на завод. Там він познайомився із дочкою власника Сюзі, яка одразу справила на нього неймовірне враження, можливо й тому, бо Андрій був сільським хлопцем і міську панянку бачив чи не вперше. У творі це підкреслено різними деталями: Сюзі зображена у білому плащі з довгим білявим волоссям, а Андрій мав єдиний костюм і той подарований братом; вона легко кокетувала, а Андрій ніяковів. Певно, із Сюзі в Андрія було і перше кохання, бо ж після прогулянки в парку, він не побачив захід сонця, бо «в його очах блищала темно-зелена трава» [10, 106]. Прикметно, що завод був із виготовлення солодкої газованої води, й після знайомства з Сюзі, в Андрія виникали «солодкі думки» [10, 105], які швидко змінились на «вугільну гіркість»: завод закрили і Сюзі поїхала. Тож, письменник підсилює ситуацію взаємовідносин Андрія й Сюзі смаковими образами: як швидко з газованої води виходять гази, так і Андрій втратив для Сюзі свою привабливість (після кохання вона робила вигляд, що не пізнає його), але вода все ж залишається солодкою, так і Сюзі залишилась для Андрія на все життя солодкою згадкою: «Сюзі висунула голову з вікна купе, однією рукою притискаючи великий білий капелюх. Андрій стояв на пероні, на ньому був той самий костюм, що у їхнє недільне післяобіддя. Аж тепер їх очі зустрілись. Подався ближче до поїзда, а на вустах звисало одне питання: «А що буде зі мною?». У відповідь Сюзі лише усміхалась. Зараз її усмішка була гіркувата. З паровозного черева засичала пара. У повітрі запахло вугільною гіркістю…» [10, 106].

Для Андрія ця любовна історія була визначальною усе життя, певно, він так і не зреалізувався у коханні, адже на момент розмови з незнайомцем жив сам. Письменник двічі подає деталі з інтер᾽єру хати, вказуючи на впорядкованість дому: «Усе було на своєму місці, здавалось, що газдиня лише відскочила по дрова і зараз повернеться, запалахкотить вогонь у пецу, з горщиків заклубиться пара…» [10, 100], проте таке передбачення оманливе, дружина Лозеня уже сім років покійна. Нагадує про неї тільки дотримання порядку в хаті: «ліпше, здається мені, що це вона так поклала…» [10, 100]. Тож, у житті діда є все, крім тепла і затишку, й говорячи про любов, він згадує свою молодість і Сюзі: «Старому Лозеню часом здавалось, що його молодість десь тут поблизу: лише сховалась за стару скриню і звідти зазирає» [10, 101].

У третій частині оповідання викладена любовна історія Мишка. Письменник зображує один день із життя студента третього курсу, котрий, позичивши авто, разом із другом їде до дівчини в Братиславу. З розмови друзів зрозуміло, що Мишко хоче вмовити Катю зробити аборт. Керується він егоїстичними мотивами, жаліє себе «мені ще дитини бракувало» [10, 107], а для неї не бачить у цьому нічого складного, аргументуючи тим, що вона лікарка. На питання Степана, чи любить він Катю, він відповідає непрямо: «О-го-го! Сентиментальність тут ні до чого. Чого інакше я б у Братіславу гнався» [10, 108]. Не відомо, чим завершилась розмова закоханих, адже дорогою назад хлопці потрапляють в аварію і Мишко гине. Останні його слова – ствердження кохання: «Страшезно її люблю» [10, 108]. Проте, таке запевняння викликає у читача недовіру: чи може людина, котра кохає, вмовляти об᾽єкт своєї любові на вбивство?

Можливо тому дід Лозень розповідав Степанові про кохання, щоб дати йому зрозуміти, що це таке. Згідно із його світосприйняттям, справжнє кохання серце відчуває одразу:

«– Серце само собі вибере, – почав дід, і зосереджено стежив за краплиною, яка повільно стікала по віконній шибці.

  • Про що ви? – запитав Степан.

  • Про любов. Що так воно має бути.

  • А коли воно не так, і не може бути?

  • Тоді серце не дзвенить, але скоріш дзеленчить, як дрібний гріш. Але що ви знаєте про любов?» [10, 109].

Пережиті почуття та поважний вік спонукали діда до усвідомлення, що він знає, що таке любов, але не всі мають такі знання, бо ж любов буває не в кожного в житті, й не кожен вміє її берегти.

Кульмінаційний момент твору відтворений у повідомленні Степана, що у Мишка народився син. Ця звістка подана наприкінці твору ніби поспіхом, але вона підводить риску під двома любовними ситуаціями. Кохання Мишка і Каті має продовження, воно не зникло безслідно. Натомість взаємостосунки Андрія і Сюзі залишили драматичний слід в душі Андрія, котрий так і зміг реалізуватися у любові, про що свідчить і його трепетне ставлення до повідомлення про народження дитини: «На столі серед тарілок і біля недопитої пляшки лежала телеграма. Тремтячими руками Лозень узяв її і поніс до вікна, щоб краще розгледіти. Потім повернувся до Степана, тримаючи телеграму постійно перед очима.

  • Син… Мишків син… – голос старого Лозеня потеплішав» [10, 109].

Цікаво у оповіданні обіграно мотив листа: одне й те саме повідомлення (телеграма про вагітність і телеграма про народження дитини), виступає у творі у двох іпостасях: Мишком сприймається як негативна інформація, а для Лозеня – це блага вість. Також, отримання Мишком телеграми створює ситуацію – подорож до Каті, яку увиразнюють дві художні деталі: позика в друга старого «Фіата» (щоб було зрозуміло, що хлопці їдуть на автомобілі); підкреслення часу поїздки «У Братиславу вони приїхали саме тоді, коли люди вертались з роботи» (отже, повертались друзі вночі).  Таке сплетіння образів – старе авто і ніч, дає пояснення, чому з героями могла трапитись аварія.

Тож, у оповіданні «А, що ви там знаєте про любов…» зображено дві історії кохання, одна з яких могла бути цілком щасливою, адже, якщо Мишко і Катя дійсно кохали одне одного, то дитина – закономірне свідчення їхньої любові, не мала б стати на заваді стосункам. Мишко, бажанням вмовити Катю на аборт, знехтував почуттями, за що можливо, й поплатився життям.

У подальшій творчості Яцканин зосереджується на експресіоністичному зображенні кохання, що приносить біль, неспокій та страждання. Показові у цьому сенсі новели «Тіні й шрами» та «Мед і сіль», що входять до збірки з однойменною назвою «Тіні й шрами» (1994).

Уже назви творів «Тіні й шрами» та «Мед і сіль» свідчать про образність тексту, адже «Тіні й шрами» – зоровий образ, а «Мед і сіль» відповідно – смаковий, або за І.Качуровським, ґустативний [6, 9]. Образи передані метафоричними поняттями, тож автора цікавить не предмет (кохання), як у «А, що ви там знаєте про любов…», а його представлення. Наявність у заголовках творів сполучника і вказує на єдність, нерозривність цих образів, які разом творять смислову картину тексту, передають основну ідею творця. У заголовках-образах на перший план виходить «переносне, концептуальне значення» [4, 54], тож для розуміння тексту потрібно спершу осмислити його назву.

Як відомо, тінь – це проекція непрозорого об’єкта на освітлену площину, вона то збільшується, то зменшується, а в короткочасний проміжок доби навіть зникає. Тобто тінь, це якесь нетривке, недосконале й недостовірне відображення. Також, варто пам᾽ятати, що тінь завжди переслідує людину, водночас – це парадоксальне явище, яке існує, але його й немає, бо воно не залишає сліду. Героями новели «Тіні й шрами» фактично є не персонажі, а їхні тіні, що скеровує до метафоричного прочитання тексту, бо ж у багатьох народів тінь ототожнюється з душею [5, 598]. В українській міфології також «тінь – це символ душі людини, непорозуміння, тривоги, смутку, невиразності, підозри» [3, 538]. У переносному значенні слово тінь може означати «Непорозуміння у взаєминах між ким-небудь» [1].

На противагу тіні, шрам – «Слід на шкірі від зарубцьованої рани; рубець» [1], тобто це нагадування про отриману рану, яке може бути як доказом сили та безстрашності, символом мужності, так і ознакою того, що життєвий шлях людини важкий та небезпечний, це може бути шрам від рани в душі людини. На відміну від тіні, шрами рідко зникають, навпаки, вони можуть нагадувати про себе болем. Певно, у такому значенні вжите це слово і в назві твору, бо підсилюється воно епіграфом: «Etiam sanato vilnere cicatrix manet». Це латинське прислів’я означає: «Навіть загоєні рани залишають шрами». У контексті новели воно сприймається не тільки в прямому значенні, йдеться не лише про фізичні рани, яких зазнало тіло оповідача внаслідок нещасного випадку: «− Весь я був пошматований…− я це кажу спокійно, не хочеться когось залякувати, бо й самому помаленьку стає страшно. – Пошма-то-ва-ний, − продовжую, − а потім мене зліпили, − починаю насміхатись із самого себе. – Але голову… голову важко… Мало в ній залишилось… Давнє не пам’ятаю, не можу пригадати…» [11, 31], а про рани душевні, біль від пережитого залишає шрами, болючі спогади, навіть, якщо вони відсутні у образно-смисловому значенні, раз і на завжди карбуються на серці.

 За жанром «Тіні й шрами» − новела, у якій використано спосіб викладу матеріалу від першої особи, із контексту зрозуміло, що наратор – чоловік. Новела побудована на події-зустрічі оповідача, котрий зайнятий спогляданням своєї тіні, з іншою тінню – жінкою з ніжним голосом. Під час короткої розмови з’ясовується, що чоловік не може пригадати тієї жінки, бо пережив аварію, після якої не пам’ятає ні хороше, ні погане. Випадкова зустріч із жінкою, з якою очевидно у них були стосунки в минулому, пробуджує в ньому не спогади, а тільки шрами від них.

Основними змістовно-навантаженими образами у творі виступають тіні. У оповідача тінь поламана, ймовірно, як і його тіло та душа: «Дивлюсь на свою тінь, і мені стає сумно-сумно з того, що вона ламається аж ген на східцях магазинчика. Стою на перехресті вулиць, і власна тінь починає мене дратувати. Я роблю крок, ніби вирішив, що мені вже не має чого тут блукати. Але я не сам. За мною вибралась ота поламана тінь… Та мені з нею йти…» [11, 28]. Остання фраза цитати звучить як присуд: від власної душі не втекти.

Навколо наратора багато тіней, але одна виділяється ніжністю і легкістю. Після доторку ця тінь починає розмовляти з ним, але оповідач стверджує, що не знає її. Проте з діалогу зрозуміло, що колись вони мали спільний життєвий шлях, щось їх пов’язувало, що наразі вже пройшло, тому вони й зустрілися лише як тіні минулого. Певно, для обох ті стосунки не були легкими, бо їй було від спогадів соромно, а він боявся, щоб його тінь не скривдили:

«− Ми ж один одного насправді знали, − сказала вона так, ніби їй було соромно за колишнє знайомство, і жаль, що я нічогісінько не вловлюю, лише збентежено стежу за своєю тінню, щоб хтось її не скривдив.

  • Ми знали один одного? − запитую, і у моєму запитанні відчутно, що я хочу пояснення. Потім дивлюсь на свою тінь і приходжу до висновку, що їй також нелегко» [11, 29].

Якщо на початку зустрічі тінь жінки була ніжною і гарною, то після того, як вона зрозуміла, що чоловік її не впізнає й, що він пережив нещасний випадок, її тінь, тобто душа, зазнає болю. Письменник це підкреслює художньою деталлю: «Вона підійшла ближче до мене, тут я побачив, що вона плаче. Її тінь ломилась на стіні будинку» [11, 31].

Оповідач залишає співрозмовницю так і не зрозумівши, хто вона. Його душа намагається запам’ятати її в деталях: «Моя видовжена тінь на прощання ніби ще більше виструнчилась – хотіла востаннє побачити її неспокійне, стривожене лице і сльози на трохи вже відцвілому обличчі. А може, тінь навмисно натягувалась, запам’ятовувала ці місця, де уява і химерність помалу ставали дійсними, як в тумані народжується новий день» [11, 32].

Розв’язка новели є одночасно початком іншого життя оповідача, сповненого фантомними болями з минулого, бо ж йому залишились шрами від ран, яких він фактично не пам’ятає: «Я вже давно не пробую вранці виспівувати перед дзеркалом, розтираючи білу піну на підборідді. Вже відійшов від отих життєрадісних світанків, коли хочеться на радощах кричати, посвистувати на всю ванну.

Саме сьогодні я побачив там, близько серця роз’ятрені рожеві шрами по ранах. В цю мить вони здавались мені аж занадто акуратними. Я дивився на них, та вони дедалі більше рожевіли, пухли й рожевіли. І бачив я їх вперше…» [11, 32].

 Отже, новела «Тіні й шрами» сповнена смутком і болем, як і твори, що складають збірку з однойменною назвою. У творі немає опису кохання, воно навіть не згадується, проте за образами двох тіней криються невисловлені почуття, втрачена любов. Ця втрата болісна для обох: чоловік ховається від неї забуттям (амнезія), проте шрами на серці болітимуть завжди, а жінка живе з цим болем постійно, адже неспроста її тінь ломиться на стіні будинку (що може натякати на колишній спільний дім). Твір стає своєрідною метафорою трагічного кохання – воно залишило шрами в серцях героїв, переломило їхні тіні (душі).

Інша любовна ситуація, коли кохання викликає не тільки відчуття болю, а й позитивні емоції, розкривається у новелі «Мед і сіль». Назва твору антонімічна. За смаковими якостями обидва продукти мають виражений смак: солодке і солоне. Так само й стосунки між людьми поєднують різні грані відчуттів: кохання приносить і радість, і горе. Мед яскравий біблійний символ, його походження пояснюється легендою, згідно з якою св. Павло поранив руку Ісуса кинутим куснем сухого хліба, і краплина Його крові впала на хліб. «Із цього хліба і крові моєї, – немовби сказав Ісус, – буде найбільш солодка їжа для людини» [3, 24], і хліб став медом. Та й бджола в українській міфології вважається райським створінням [3, 23]. Тож мед можна вважати райським трунком, який співвідноситься із коханням, адже у весільних піснях співається: «Мед кохання пити». Сіль також давній символ, без неї можна обійтись, але не смачно (згадаймо казку про трьох дочок короля). Отже, кохання поєднує у собі дві грані: солодке і солоне, які разом створюють почуття любові.

Новела «Мед і сіль» написана у формі від третьої особи, із значною кількістю художніх деталей та описів. Вона зіткана з окремих фрагментів спогадів і згадок героя, які виринають у його свідомості у межовому стані: між сном і реальністю, коли «сон уже давно розвіявся, але відкривати очей не кортить» [11, 33], а виводить персонажа з марення прохолода ранку.

 Думки героя поєднані асоціативно, розвиваються наростаюче циклічно: від власних відчуттів до ширших узагальнень. Так, спочатку герой зосереджений на собі, відчуває власне тіло: «У голові – повінь, дикі хвилі б’ють до скронь: ані миті зосереджено все обміркувати. Втягає носом повітря – в голові паморочиться ще більше. Язик ніби прилип до піднебіддя, у кімнаті пахне застояним цигарковим димом, хоч вже давно не палить. Звідки йому тут взятися?» [11, 33]. Потім він згадує місто, чує дзвін міського годинника (відображає часозміну), що скеровує його думки до неї, котра також любила слухати його передзвін. У думках він переноситься на вузенькі вулички міста, якими любили гуляти вдвох. Ці спогади відтворюють теплі стосунки закоханих, котрі залюблені разом повільно крокують життям: «Ось вони йдуть, пригорнувшись до себе, ранковими вулицями, туляться поближче до старих, рапаних мурів, аби не заступати шляху стрічним» [11, 33].

Щоб передати стан закоханих, автор використовує нюховий образ  солодкого меду, який втілює найприємніші почуття кохання: «Красуня з зарамованого полотна дивиться на них доброзичливо, але в куточку її вуст – назнак лукавої посмішки. Її театральність починає викликати по дратування. А може, саме такий погляд у всіх закоханих? Коли ціле місто – запах меду в келишках липового цвіту?» [11, 34].

У вирі міста двоє закоханих не помічають нічого, крім себе, вони кохають і у цьому весь сенс їхнього відчуття тут і тепер: «Вечірні сутінки – мов театральні лаштунки, тільки декорація, бо ж головні дійові особи тут – вони. Вони, що йдуть, пригорнувшись упритул, а химерні тіні будинків з обрисами ангелів та ще химерніше світло на їхніх личках – лиш випадковість. Красна, але випадковість.

Зупинилися біля храму. І враз помаліли, стоять перед ним безпорадні й розгублені. Дивляться на вогник, що блимає за дверима. Свічка то спокійно жевріє, то сколихнеться на протязі. Очі з тугою і смутком прагнуть лиш одного – порозуміння. Стоять мовчки і через щілину зазирають на святих» [11, 35].

Тобто, закохані сфокусовані на собі, їхній стан можна охарактеризувати міркуваннями С. Кримського: «Сутність особистості асоційована з таїною кохання, а кохання – це завжди перетворення інстинкту в духовну подію. Воно спрямовує особистість того, хто кохає, в світ коханого чи коханої, та навпаки» [7, 32]. Філософ стверджує, що «Любов у цьому відношенні виявляється єдиним засобом відкрити абсолютний центр в іншій людині. Вона розкриває таїну особистості, котра за природою своєю є зустріч: коли сповнений любові погляд з глибин “Ти” конституює “Я”» [7, 32].

В уяві героя зринають згадки про посмішку, погляд, перса коханої, але немає певності чи все це було насправді, чи навіяне сном: «Отямився, коли світанкове повітря облило морозяною прохолодою. Велична симфонія ранку знову змінилася на посмішливу буденність. Прийшло знайоме відчуття: смак меду гірчив усе більше, мовби в устах пережовував стебло полину» [11, 36]. Отже, марення героя набагато приємніші ніж фактична реальність. Стосунки з коханою також не в найкращому стані, адже коли отримав з рук бабці-двірнички листа, то не зміг отямитися і повірити, що той лист написаний для нього, бо «вона собі такого тону ніколи не дозволяла» [11, 37].

Знову, як і в інших творах Яцканина, присутня недоговореність, письменник не деталізує усіх подробиць стосунків, не відомо, що написано в листі, проте добре зображено, які відчуття той лист викликає в читача: «Дивиться на конверт, на свої руки, і тої ж миті все навкруги заливає червоне світло. Шкіра вкривається пухирцями, ті лускають, перетворюючись на малесенькі кратери, наповнені чимось солоним. Тіло аж пашіє від жару, той стає нестерпним. У голові гуде дзвін, але не той, з костелу неподалік, а величезний, мовби змовилися всі дзвони на світі ударити в одну мить» [11, 37]. Кінцівка новели дещо нагадує новелу І.Франка «Сойчине крило», коли головний герой, прочитавши листа, дізнається, що у вітальні на нього чекає жінка в червоній сукні в цяточку. У новелі «Мед і сіль», після прочитання і виникнення болісних відчуттів, герой «…не почув, як хтось тихо й лагідно постукав у двері» [11, 37].

У двох новелах психологізм досягається зовнішнім описом болісних відчуттів героїв, що викликані спогадами про кохання. І.Яцканин відходить від зображення любовних ситуацій, як у ранній творчості, а зосереджується на вираженні переживань героїв, які настільки сильні, що відтворюються на тілі. Ці болісні прояви (шрами та пухирці з солоною водою) можна вважати розплатою, жертвою, яку приносять герої за кохання, адже, згідно з поглядами М.Еліаде, за все потрібно принести жертву, як це було зроблено при створенні світу.

                Тож, у проаналізованих творах письменник зображує моделі взаємовідношень між чоловіком та жінкою, які відтворюють три ситуації любові: взаємне кохання (Мишко і Катя «А, що ви там знаєте про любов…», «Мед і сіль»), нерозділене кохання (Андрій і Сюзі «А, що ви там знаєте про любов…»), драматичне кохання («Тіні й шрами»). Зрозуміло, що на прикладі трьох творів неможливо збагнути всю глибину творчих шукань автора. У наступних текстах письменник показує й інші любовні ситуації, доповнює їх новими художніми деталями, проте за психологізмом зображення та структурою «А, що ви там знаєте про любов…», «Тіні й шрами» та «Мед і сіль» – знакові у творчому доробку Яцканина. Поставлене питання  «А, що ви там знаєте про любов…», залишається відкритим для нових досліджень та інтерпретацій. Стверджувати можемо одне – феномен кохання у сприйнятті І.Яцканина має печать трагічності.

Список використаної літератури

  1. Академічний тлумачний словник української мови: Режим доступу: http://sum.in.ua/s/tinj.

  2. Бердяев Н. Эрос и личность: философия пола и любви / Николай Бердяев. – СПб.: Издательский Дом «Азбука-классика», 2006. – 224 с.

  3. Войтович В. Українська міфологія / Валерій Войтович. – Вид. 2-ге, стереотип. – К.: Либідь, 2005. – 664 с.

  4. Грицюк Л. Ф. Образно-семантичний підхід до класифікації заголовків / Л.Ф. Грицюк // Мовознавство. – 1992. – № 2. – С. 51 – 56.

  5. Жайворонок В. Знаки української етнокультури: Словник – довідник / Віталій Жайворонок. — К.: Довіра, 2006. — 703 с.

  6. Качуровський І. Ґенерика і архітектоніка. Кн. II. / Ігор Качуровський. – К.: Вид.дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 376 с.

  7. Кримський С.Б. Під сигнатурою Софії / Сергій Кримський. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 367 с.

  8. Кучера Т. Онтологічні та морально-екзистенційні виміри любові / Тетяна Кучера // Університетська кафедра. Культурологія. Аксіологія. Філософія. Етнологія. Дискусії. Рецензії. Анотації: альманах / М-во освіти і науки, молоді та спорту України ; ДВНЗ "Київський нац. екон. ун-т ім. В. Гетьмана" ; Ін-т прикладної та професійної етики ; [голов. ред. Ю. Вільчинський]. - К. : КНЕУ, 2013. - Вип. 2. – C. 74-89.

  9. Сартр Ж-П. Первичное отношение к другому: любовь, язык, мазохизм / Ж-П. Сартр // Философия любви. Ч.2. Антология любви / Сост. А.А. Ивин. – М.: Политиздат, 1990. – С.459-478.

  10.  Яцканин І. Місце проживання / Іван Яцканин. – Словацьке педагогічне видавництво в Братиславі, відділ української літератури в Пряшеві, 1987. – 152 с.

  11.  Яцканин І. Тіні й шрами / Іван Яцканин. – Словацьке педагогічне видавництво в Братиславі, відділ української літератури в Пряшеві, 1994. – 98 с.

Оксана ТАЛАБІРЧУК,

м. Ужгород