* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

10:0 НА КОРИСТЬ ПОЕЗІЇ

16:47 27.02.2015

10:0 НА КОРИСТЬ ПОЕЗІЇ

 

           Поезія завжди повинна бути поезією. За сучасних умов – тим паче.  Сучасна пристрасть до мінімалізму в культурі (а чи культурного мінімалізму?!) актуалізує ситуацію, за якої справжньому слову дедалі важче залишатись собою. Однак, не менш складним є інше: як зараз стати на шлях письменництва автору-початківцю, де знайти компетентну підтримку й водночас – у гонитві за одноденним визнанням – не збочити свій потенціал в каламуті новомодних тенденцій?! Тим не менш, грань між максималістськими поневіряннями молодого поета і його амбітністю у більшості випадків зникає на користь останньої. Зникає, на щастя. Бо без амбітності, можливо нахабності, віри в себе непросто переконати інших, що за твоїм віршомазанням все-таки є слово.

        Наприкінці грудня минулого року містом прокотилась хвиля презентацій однієї з книг, яка, власне, і є утіленням усього вище згадуваного. Йдеться про антологію молодіжної кіровоградської поезії, представлену добірками десятьох авторів під інтригуючою й провокаційною назвою «Гра в поетів» (Кіровоград: Мавік, 2013).

      У чому ж інтрига? Передусім, читачеві відкриваються малознані і зовсім невідомі імена. Це Аліна Олексієнко, Андрій Карпенко, Поль Іщук, Артем Луценко, Інна Колеснік, Олена Горобець, Яна Драна-Гула, які одержали перемогу у «Битві поетів», як до речі близько року тому зорганізував К.Поліщук (він же Поль Іщук). Також це Ганна Дудник, Саша Гонтар, Юлія Алейнікова. Ці десять авторів практично невідомі кіровоградському читачеві. Чи відомо щось іще? Тільки те, як зазначено у передньому слові: «молоді, перспективні кіровоградські поети, які об'єдналися заради однієї цілі – заявити про себе» (с.3).

       Інша справа – провокація, на яку читач натрапляє ще тільки побачивши назву, а прочитавши переднє слово із заголовком «Правила гри» уже готовий піддатись цій самій провокації, так би мовити, долучитися до гри...

         Назва збірки викликає двояке ставлення, бо для більшості моїх колег і для мене також поезія, а тим паче творчість власна, ні за яких умов не може бути ні грою, ні іграшкою. Само собою, що не кожен поет охоче ототожнюватиме себе із гравцем. Гратись у поезію, а чи в поета в наш час, коли і так все награне – це, як мінімум, трохи не чемно. Хай це буде приватною ремаркою.

        Інший акцент, що не може не зацікавити – це підсвідома надія ерудованого читача натрапити у збірці на якісь поетичні викрутаси, так звану гру із формою, тест-драйв на питому поетоспроможність. Однак, забігаючи на перед, ані технічної гри на рівні діалогу з канонічною строфою, а ні на більш масштабному рівні немає. Окрім кількох алітерацій, що швидше є просто штучним елементом, награним, а не грою, а також поодинокої спроби відмежувати від свою творчу сутність за допомогою псевдоніму – немає.

       У «Правилах гри» (а тут варто відзначити послідовність упорядника у обстоюванні як назви збірки, так і підходу до її структури: замість авторів – гравці, замість переднього слова – правила гри) зазначено, що книга є «незалежним культурним продуктом» (с.3). І то є справді так, адже шановні гравці самостійно уклали антологію і самотужки видали її, уникнувши поневірянь і редакторських майстерень. Більше того, у книзі зазначено, що тексти поезій подано в авторській правці. Навіть зважаючи на те, що кілька з учасників альманаху філологи за освітою, або майбутні філологи, така заувага, як на мене, надто небезпечна, адже тексти всіх без винятку авторів усе-таки потребують копіткої редакторської роботи.

       Особливістю книги є відсутність біографічних довідок. Як це має зрозуміти читач? Керуватись гаслом лейкістів, згідно з яким весь світ – суцільна поезія, важлива її суть, то авторство – річ другорядна? Чи сприймати як розрахунок на прискіпливого читача, що усе-таки зацікавиться автором, і буде шукати бодай щось про нього? Хоча, можливо, це елементарний недогляд упорядника. Або ж просто бажання бути послідовним: сказано ж у передньому слові, що автори маловідомі… То хай і лишаться невідомі. Троє з них мають власні збірки (Г.Дудник, О.Горобець, А.Луценко), з поезією двох (Г.Дудник, А.Олексієнко) ми знайомі завдяки радіопередачам за участю університететської літстудії «Обрій».

       Але, книга є, а сам факт наявності всіх викладених міркувань свідчить: ми приймаємо запросини (а чи виклик?!) до гри, аби оцінити цю саму гру. Тому, дозволю собі кілька реплік стосовно того, хто і як з її учасників розпочав грати у поетів.

         Після першого знайомство з книгою хочеться повторити класика:поезія або є, або її немає. Є, але віршів у збірці поки що більше, ніж поезії в них. Привертає увагу майже філігранна з погляду фоніки лірика А. Луценка. Його ліричний герой – юна, відкрита світові натура, що переживає цей світ з усіма його проявами вперше. Звідти – щирість, легкість, природність. Його поезія скидається на музику і, якби не класика дієслівного римування, то можна б було говорити про гармонію. Але, серед усього поданого цим автором, чи не найсильнішим в ідейному сенсі є вірш «Вісім». Ця поезія не тільки через інший віршовий розмір, акцентуацію, образність виразно висуває А.Луценка вперед. Передусім, вірш лаконічний: немає преамбули, а всі слова працюють на втілення задуму. Такої стрункості не знайти у його інших творах, проте радують авторські формули і, звісно, декларовані в них смисли, на кшталт:

 

                                           Людина подібна до птаха,

                                           Може крила розправить, літати,

                                           Та однім дано від природи,

                                           А іншим потрібно кохати…(с.7).

 

             Якщо, скажімо, ліричний герой А. Луценка поданий автором так би мовити в режимі теперішнього часу, який і кохає і живе тепер і зараз, то герой А. Карпенка акумулює в собі певний життєвий досвід, подекуди обрамлений юнацьким максималізмом автора. Звідси – наснаженість не стільки романтичною тональністю, скільки відвертою пристрастю («Екстаз», с.111). Ідейно-тематичний полюс представлених у альманасі віршів А. Карпенка свідчить про його різноплановість в цілому. Це і осмислення себе в контексті своєї творчості («Аматор», с.114), і спроби медитації «Завтра-вчора-завтра» (с.115).

        Добірка О. Горобець презентує зразок цілком зрілої, як на мене, поезії, домінантами якої є інтелектуалізм й етична стрункість. Інтелектуалізм віршів авторки дає змогу говорити не так про природу її таланту, скільки про джерела натхнення. З вірша у вірш читач ніби мандрує: то казковою Індією, то авторською Неверландією, то Італією, Францією, то реаліями принципово відвертого світу повсякдення й людських взаємин. Інша цікава річ, що робить поезію молодої кіровоградки самобутньою – вміння прогнозувати, робити припущення (вироки?!), називати речі своїми іменами. Сильним у цьому плані є вірш зі с.47:

 

                                            Віра в союзи

                                            повна ілюзій.

                                            Друзі

                                            визискують власну вигоду.

                                            Ділити з тобою злигодні

                                            навряд будуть.

                                            Люди,

                                            всього лише люди.                

                                            Чекати від них чуда,

                                             дещо навіть жорстоко.

 

              Поетеса в міру саркастична. Її іронія здебільшого доречна, небагатослівна й безапелятивна:

 

                                           Розділити б з тобою все,

                                           але на нуль не ділиться (с.39).

 

          Без перебільшень, потрібно віддати належне авторській здатності до дивовижної ритмізації віршів. Звісно, є що поправити, однак загальний ритм кожного вірша антології загалом звучить як серцебиття, як дихання. Ця особливість пов'язана з внутрішньою римованістю рядків. Перед нами безсумнівно поет, вірші якого заслуговують пильної уваги до себе.

            Завжди схилялась до думки, що поезія, про що у ній не йшлося б, повинна нести добро, робити цей світ кращим. Твори Я. Драної-Гулої представляють гуманізм в його класичному варіанті. У творах молодої авторки немає тієї гри, а є потужна емоційна ріка. Однак, ця емоційність має цілком конкретне сюжетне тло, що попри чималі фонічно-строфічні негаразди змушує читача замислитись. Проблематика її лірики спрямована від себе до світу, тому це не тільки інтимна лірика, але й спроби осмислити своє місце («Ти – вчитель», «Місія поета», с.52) і свою сучасність («Хто ж ми є?»,с.52). Проте, відзначу, що лірика, медитація, самозаглиблення – це вдається Я. Драній-Гулій краще, про що свідчить навіть факт технічної вправності таких віршів («Чашка чаю»,с.56).

             Дуже не люблю поділу на чоловічу й жіночу лірику. Однак, коли читаєш поезії І. Колеснік, розумієш, що таки цей поділ справедливий. Її вірші бринять на одному емоційному відтинку. Тож часом ловиш собі на думці, що читаєш одну суцільну ліричну пісню. Це дає дещо однобічне уявлення про авторські можливості. Ситуацію не особливо рятує й алітераційна гра в одній з поезій («Докотилися, доснилися, добилися», с.32). Однак щирість і внутрішня простота ліричної героїні викликають повагу, бо свідчить про здатність лишатись собою у власній творчості.

           Дещо іншою постає лірична героїня віршів С. Гонтар. Це пластична, часом віроломна, але у кожному вірші жіночна натура, яка може «під ковдрою ховатись від світу» (с.63), «не любити, а ненавидіти по-особливому» (с.62), дошукуватись різниці між «я із ним» і «ми із ним» (с.66), і в якої «нестримне щастя витікає з-під вій/ і додолу стікається» (с.67). Тішить зрілий характер образного мислення молодої авторки, тому щиро хочеться побажати, щоб у її грі було більше рими і більше ритму, що істотно розширило б і без того оригінальні мисле форми її творів.

           Здатність до розуміння себе й самоіронії є ознакою зрілості віршів Ю. Алейнікової. Вже в одному з перших творів добірки авторка зізнається:

 

                                             Потерті джинси, з черепом бандана…

                                             В душі я завжди буду хуліганом.

                                             Та знову туфлі, гарні й незручні,

                                             І очі нафарбовані й сумні (с.97).

 

           Мабуть, найповніше її іронічну натуру характеризує вірш «Сьогодні я засну в твоїх обіймах» (с.98). Героїня поезії говорить про кінець війни, в якій немає жертв, а є лише два ветерани – вона і її коханий. Лірична героїня здалася (чи перемогла?!), і свідчення цьому – «моя весільна сукня – білий прапор» (с.98). На тій же тональності бринить вірш «Я люблю тебе, холодильник» (с.100) або у чотиривірші «Кохання – це жуйка з ментолом» (с.106). У ньому інша проблема, але той самий підхід до її осягнення – самоіронія. Ще однією прикметною рисою поетеси є ахматівська усамітненість, якщо можна так висловитись, прагнення тиші серед людей, ностальгії, гармонії («А може краще не знати, хто ти» (с.103), «Багато вас хоче залізти у душу» (с.104), «Знайди ключі, відкрий іржаві двері», с.106).

       Поезії Г. Дудник окреслюють виднокіл переживань юної душі. Оригінальність авторської позиції проявляється навіть у спогляданні повсякденного, тому деталь із побутового й реального світу постає в огранці самоосмислення. Це дає змогу її героїням «зізнаватись в не коханні» (с.11), розстрілювати одне одного «з коханням і повагою» (с.15), мріяти «безкінечність дотику знайти» (с.17), бачити, що «там у серці живе світлячок» (с.18), і бачити, як «маленькі убогі фільми / за стінами винами плачуть» (с.19). Можна підсумувати: в поезії Г. Дудник рясно дозрівають складні образи, що з часом дадуть гарне жниво, коли молода авторка докладе зусиль.

             А.Олексієнко вміє знайти небуденність у повсякденні. Про це свідчить її поезія «Ідеальна жінка» (с.73). Ця поезія, як і більшість представлених у добірці, звісно, що потребує сумлінного редагування. Поетеса вміє розгорнути тезу в антитезу, як у віршах «Кожна жінка – хижачка» (с.76), «Щасливі люди не плачуть» (с.80), «Я хотіла би стати чайкою» (с.81). Така особлива риса свідчить про тенденцію до глибокого внутрішнього само осягнення, в наслідок чого представлене віршобачення сприймається як принцип. Авторці властиво губити межі власної емоційності, захоплюватись. Це сприяє створенню ефекту «густого» письма, що робить її поезії сюжетними. На моє переконання, згодом за сприятливих умов, ця особлива авторська тенденція неодмінно призведе до переходу А.Олексієнко від поезії до прози.

             Одним з небагатьох авторів антології, вірші якого сприймаєш як майже закінчений художній продукт, є К.Поліщук. Варто віддати належне за оригінальну концепцію книги в цілому, адже саме він є її упорядником і головним ідейним очільником. До речі, саме його поезія частково і пропонує вибагливому читачу те, про що йдеться в назві – гру. Гру з формою, гру з розміром, гру зі звуком, гру із тишею. Поль Іщук – творчий псевдонім автора. Навіть тут є елемент певної гри. Строфіка його поезій настільки виструнчена, що мимоволі ловиш себе на думці про їхню довершену ритмічність. Багатство асоціацій дають змогу не тільки витворювати цікаві образи, але й дивувати читача несподіваними римами мало не в кожнім вірші. Це поезія для гурмана. Не може не радувати лаконічний характер поетичного мислення автора, іронічність якого чітко окреслює координати його віршопростору, зокрема:

 

                                              Час не викрикне вголос

                                              Нічого не втратить доба

                                              Бо ми не її голос

                                              Навіть і не губа (с.84)

 

           Поезія «Зникнути» дає підстави говорити про чималий вплив на автора П.Верлена, можливо А.Рембо, раннього французького символізму загалом. Принаймні, своєю тенденцією до відокремленого естетизму.В інших віршах, зокрема «Лібретто до зіпсованої дощем суботи» (с.86), «Дерева потомлені» (с.90) автор цей здогад тільки підтверджує. Синергетичний простір авторського мислення обрамлений інтелектуалізмом. Однак, це а ні скільки не псує естетику, адже автор не дозволяє собі збиватись на банальності, хоча скрізь лишається максималістом. Ще однією прикметною рисою поезій К.Поліщука є їхня рафінованість. З одного боку, рафінованість як уміння дбайливо працювати над словом. З іншого боку, маю на увазі, що часом та чи інша поезія впадає в око швидше тому, що її сприймаєш розумом, а не душею й серцем. Бо в окремих віршах більше-таки саме першого. Це не псує загального враження про автора, адже внутрішній простір його поезій свідчить: цей гравець дійсно перспективний.

         Викладені міркування не претендують на статус апріорних. Багато лишається несказаним. Це теж своєрідна гра, пов'язана з роллю критики. Однак, вітаючи в літературному просторі Кіровоградщини десятку молодих авторів, хочеться вірити, що всі наведені вище міркування свого часу справдяться і ці талановиті й самобутні гравці будуть знані надалі як поети. А втім, поезія або є, або її немає. Тому приміряти до себе роль, коли вона не твоя, однаково безглуздо. В поета не можна зіграти, а тим паче виграти, коли ти не поет. Поезія має грати. І ця антологія свідчить, що поезія грає непогано: 10 нових імен їй на користь.

 

Надія Гармазій,

 

кандидат філологічних наук