* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

ПЕРЕМОГА НАД МЕНТАЛЬНІСТЮ

23:50 18.01.2014

ПЕРЕМОГА НАД МЕНТАЛЬНІСТЮ

Є така усталена думка: українці дуже терплячий, толерантний і скромний народ. І, думається, у цих словах є правда. Щодо  толерантності, то хто б ще вже після здобуття країною Незалежності задарма подарував би різним забродам, повноцінне громадянство, яке вони, до того ж, не цінують і навіть паралельно здобувають собі друге, дозволив би так знущатися над собою, віддати їм право голосу, щоби вони вирішували його долю, привселюдно ображали, перекручували історію, придумували всілякі ходи, щоби рано чи пізно знищити культуру і мову, а значить, і народ, який споконвічно живе на цій землі!

Скромність українця теж відома. Якщо українець вигодує кабана, то він каже: «Та є у мене порося». А якщо господарка закатала, скажімо, сорок трьохлітрових бутлів огірків чи помідорів, вона каже: «сорок баночок».

А ще українці ніби соромляться своєї історії. Готові інколи відмовитися від своїх героїв, якщо ці герої, скажімо, не подобаються представникам інших країн. І готові шанувати чужих кумирів, особливо тих, яких вельми шанують на північ і на схід від нашої країни. Багато хто з нинішніх українців пишається тим, що, нібито, українці є настільки мирними людьми, що ніколи не нападали на чужі землі, а якщо брали у руки зброю, то виключно для того, щоби якось відбитися від загарбників, або через непорозуміння.

Скромність, кажуть, прикрашає людину, можливо, вона прикрашає і націю. Але погано, коли націю через її надмірну скромність мало знають, а тому і зневажають. Серед народів світу, зокрема, Європи склалася своєрідна ієрархія у якій одні нації і народи пишаються своєю виключною роллю в Історії цілих Континентів, інші задовольняються власною історією без претензій на суттєвий історичний вплив на долі сусідніх держав.

На жаль, роль України у Всесвітній історії відома далеко не всім. Адже переважна більшість підручників історії і у нас, і за кордоном не піднімають такого питання. А між тим Україні є чим пишатися, і про це йдеться у захоплюючій книжці Олександра Палія, яка називається «25 перемог України». Невеличка за обсягом (десь порядка 80 стор.) книжка дає багатющий матеріал для роздумів і аргументів у можливих спорах з апологетами проімперських і великодержавних позицій. Таку книжку хочеться не просто прочитати, а перечитувати, тримати під рукою як настільну книгу.

Автор книги називає українцями не лише народ, що нині говорить українською мовою і живе на території сучасної України, а й давніх предків, причому, не лише слов'ян, а всіх тих, хто жив у межах сучасної України і, безперечно, залишив свій геном у нинішніх українцях.

А чому б ні? Відомо, що, наприклад, на території  нинішньої Іспанії колись жили вестготи, які відразу ж після захоплення Піренейського півострова арабами у 711 році, почали Реконкісту - збройну боротьбу із загарбниками. Коли ж через вісімсот років  ці люди закінчили свою боротьбу перемогою, вони вже називалися іспанцями. А вестготи залишилися в історії як безпосередні їхні предки.

До речі, з книжки  Олександра Палія  можна дізнатися, звідки ж на Піренейському півострові з'явилися ті вестготи, які з часом стали іспанцями. Виявляється, прийшли вони туди з земель нинішньої України, хоча предками українців не були. Навпаки, вони, проживаючи на землях північного Причорномор'я, постійно конфліктували із місцевими народами: сарматами і слов'янами, яким такі сусіди врешті решт набридли. Правда, вестготи дещо раніше зробили для місцевих народів добру справу, прогнавши з цих земель римські загони, але у 376 році вже об'єднане слов'яно-сарматське військо прогнало вестготів з території України.

І пішли вони, ці вестготи спочатку до Римських володінь на Дунаї, а потім захопили і сам Рим. А через деякий час заснували державу на Піренейському півострові, яка через вісім століть потому стала Іспанією.          

 

Таким чином, стверджує автор книги, слов'яни, разом із сарматами і гунами, прогнавши вестготів з території України, стали фактичною причиною кінця цілої історичної епохи в історії людства і початку нової, коли з'явилися на мапі Європи нові держави. Але чи багато людей  знають про цей факт у Європі і навіть в Україні?

Правда, у будь яких підручниках зі Стародавньої історії можна прочитати про давню перемогу слов'ян у союзі зі скіфами над велетенським військом перського царя Дарія. Але, наприклад, не так вже часто пишуть у підручниках про ще більш давню перемогу стародавніх українців під Ольвією над одним із загонів непереможного війська Олександра Македонського, яким командував його намісник Зопіріон.

І у добу Київської Русі було чимало подій, якими українці можуть пишатися. Наші предки русичі змогли позбутися залежності від Хозарського каганату і навіть зруйнувати його. Вони здійснювали неодноразові успішні походи на Візантію, захопили Херсонес, розгромили врешті-решт печенігів.  Успішно воювали проти половців

Не обійшов увагою автор книги і сумні моменти в українській історії. Стосуються ці моменти, у першу чергу зазіхань московітів на землі Русі. На жаль, наші північні «брати» у союзі з половцями неодноразово захоплювали і розорювали Київ і інші руські міста, аж до навали ординців, яким, по суті, вже не було в Києві що робити. Але майже відразу після приходу ординців почалася наша українська «Реконкіста», яка врешті привела до звільнення Русі-України від орди.

Звичайно, багато чого ми всі ще у школі читали у підручниках історії, але історія, як відомо, особлива наука. Це такий предмет, що залежить від кон'юнктури, від ідеології, що панує у країні, де пишеться підручник.

У радянські часи українську історію подавали дуже обережно, скромно замовчуючи роль українців у тих чи інших подіях. Звичайно, не можна було обминути таке явище як українське козацтво, але у радянських підручниках про це вперше згадується лише у зв'язку з національно-визвольною війною України проти Польщі і подальшого, «воз'єднання», ніби добровільного приєднання України до Росії, хоча у той період ніякої Росії ще не було, а була лише Московія.

Між тим козаки ще наприкінці п'ятнадцятого століття були потужною військовою силою, вони захоплювали у Криму татарські міста, захоплювали і  топили їхні кораблі.

У ті часи грозою всіх європейських держав була Порта, але саму цю державу тримала у напрузі не найбільша у Європі  країна - Польща, армія якої вважалася найсильнішою у Європі. У Європі не дуже вдавалися у те, що на блискучу і грізну Порту нападали, захоплювали міста, топили її кораблі, стрімко підриваючи авторитет Османської імперії, не поляки а українські козаки. Автор книжки розповів про переможні походи Бернарда Претвича, Дмитра Вишневецького, Самійла Кішки, Петра Сагайдачного, розповіді ці не можуть залишити байдужим українця, який любить свою країну і хоче пишатися своїм народом.

У шкільних підручниках радянських часів не дуже висвітлювалися і спільні козацько-польські дії. Майже не згадувалося і про роль українських козаків у перемогах над московським військом часів Бориса Годунова та його наступників. Про це краще прочитати у книзі Олександра Палія.

Правда, про українсько-польську війну часів Богдана Хмельницького можна прочитати не лише у О.Палія, а от подальші події, особливо, про Конотопську битву у старих шкільних підручниках майже не писалося. Навіть відомий український, але радянський історик Яворницький згадує про Контопську битву лише одною фразою і лише постфактум «Після Конотопської битви...»

А далі у радянських підручниках Україна взагалі перестає існувати.  Тільки Російська імперія відвойовувала для українців і Крим, і Чорноморське узбережжя, і Ізмаїл, а самі українці ніби за цим лише спостерігали. Ніби вони не відігравали головну роль у всіх битвах на суходолі і на морі, де ще не було взагалі російського флоту.

Коли я читав книгу Олександра Палія, мої руки мимоволі шукали олівець чи ручку, щоби занотувати чергове для мене відкриття, яке у подальшому може стати в нагоді у можливих дискусіях з представниками іншого, а саме імперського світогляду.

Пишучи цю статтю, я весь час намагаюся утриматися від того, щоби слідом за автором  не переказувати усі перемоги українців, якими вони можуть з повним правом пишатися. Читачам про все це краще дізнатися з самої книги Олександра Палія. І про те, хто, насправді, відвоював Крим від татар і турків, а ще і Одесу, тобто, Хаджибей, і Азов, і Очаків з островом Березань, який не міг взяти О.Суворов, і Ізмаїл, куди першими вдерлися українські козаки, і про багато іншого, щоби не ніяковіти перед тими опонентами, які спробують стверджувати, що це, мовляв, «братня» Росія відвоювала для нас ці землі.

Звичайно, у радянських підручниках історії не згадувалося і про те, що якби не  повстанська армія Нестора Махна, яка, по суті, нейтралізувала армію Денікіна, перемога більшовиків у Громадянській війні була б під великим сумнівом. Не згадується у тих підручниках і про роль армії того ж Н.Махна у взятті Криму, коли махновці зробили неймовірне, глибокої осені перейшли вбрід Сиваш і  вдарили по Перекопу з тилу.

Чи є у книзі недоліки? Деякі є, хоча їх і небагато. Чомусь автор не згадав про наших знаменитих жінок, про Ярославну і Роксолану, які прославляли нашу країну за кордоном. А ще викликає деякий подив, коли, торкаючись подій Другої світової війни, автор нацистську Німеччину чомусь називає фашистською, хоча фашистська партія була лише в Італії, а в Німеччині правила націонал-соціалістична робітнича партія, то і країну цю правильніше б було називати соціалістичною. Але ці маленькі упущення не псують цілого враження від книги, яка може стати настільною книгою для патріотично налаштованих наших громадян, у боротьбі проти імперського світогляду з одного боку і проти рабської психології - з іншого.

Олександр ДРАНДАР