ДВА ВІДГУКИ НА ОДИН РОМАН
14:33 03.12.2013
Хосенна праця
(Левко Різник «Доктор і Професор»,
Львів, Світ, 2011 рік)
Роман “Доктор і Професор” — третій із трилогії Левка Різника “Самотність Пророка”, “Поет і Владика”. Всі книги об’єднує непересічна постать поета-енциклопедиста Івана Франка. Він, як і видатний історик і громадський діяч Михайло Грушевський, як духовний провідник галичан Андрей Шептицький, мав визначальний вплив на життя і розвиток українського суспільства в епохальні часи кін. XIX—поч. XX ст.
Основа роману — півтора десятка (1894 — 1905) цікавих і, напевно, драматичних років співпраці І. Франка і М. Грушевського у Львові. Молодий, але амбітний професор історії та відомий європейський поет, досвідчений громадський діяч, які, допомагаючи один одному, ведуть виснажливу, але успішну боротьбу за українізацію суспільства, за український університет, за НТШ - зародок Академії наук. Ця боротьба, радше війна з урядовими австрійськими колами, з польським опором, та й зі своїми доморощеними патріотами, серед яких виділяються Микольцьо Шухевич, самолюбивий посол О. Барвінський, “славний” Анатоль Вахнянин і навіть заздрісний М. Павлик...
Яскраво Л. Різник описує когорту історичних осіб: політиків, громадських діячів, письменників, групує їх за ступенем важливості для української справи, чи навпаки - ворожості до неї. Цікаво письменник вибудовує ієрархію галицьких мужів за ступенем їх значимості для України. Не без гумору він “розсаджує” їх по рядах. У перший ряд “по - джентельменськи” — жіноту:
Н. Кобринську, О. Кобилянську, далі — Л. Лепкий, А. Чайківський, М. Павлик, К. Паньківський... “У другому ряді стоять мужі — “звинний І. Копач, В. Гнатюк (з езопівським поглядом), незворушний О. Маковей. “У третьому ряду — наймолодші зі “славних”: І. Петрушевич, Ф. Колесса, Й. Кишакевич, І. Труш,
Д. Лукіянович, М. Івасюк... А щодо інших, то — з притаманним йому гумором “скромно”: “І ось двоє... найнижчих за ростом, але найвищих за працею і талантами, — Мих. Грушевський та Ів. Франко”...
Кожна особистість, кожен образ запам’ятовуються надовго своєю індивідуальністю, настільки викарбувані вони рельєфно в нерідко дотепних міні-ха- рактеристиках. Ось, наприклад, як “малює” І. Франка у листі до М. Грушевського Кониський: “Рижий!.. Рижого — кого насамперед треба остерігатись у Львові. Колючий - бо, гострий - бо, непередбачуваний... сто копанок чортів йому в ребро! Єдиний Франко серед львівської літерацької інтелігенції має на голові волос - як з мідного дроту, червоні очі, як у ангорського кроля, лице золотистою пергою обсипане. Явно мічений чортяка!”
Глибоке знання праць І. Франка та М. Грушевського, середовища, безпомилкова орієнтація в історичних подіях, в наукових літературних, громадсько-політичних течіях і партіях, в ідеологічних, філософських концепціях, у насущних проблемах суспільства, розуміння тієї епохи дозволяють письменнику без напруження втілюватись в образи головних персонажів. Тому так невимушено природно і живо він виписує портрети, діалоги, що постійно відбуваються між І. Франком, М. Грушевським, іншими персонажами. Сприймається все це так, ніби автор перебував на місці зображуваних подій.
І Франко у романі Л. Різника характеризується різносторонньо, тепло, симпатично. І як учений, глибокий знавець історії, культури, літератури європейських народів, Античного світу, і як геніальний поет, і як безкомпромісний захисник українства. Вже не кажучи про свою епоху, у якій безпомилково орієнтується і відкриває очі М. Грушевському на народовство, фальшивий і корисливий патріотизм, на галицьку тусовку, політичні і літературні течії, на проблеми жидівства, полонофільства, москвофільства. Сам Л. Різник розрізняє типи москвофільства: старорусинське, як противага пропольському; хлопське і панське москвофільство, а ще сикофантське, тобто шпіонське... “різко осуджуємо москвофільство сикофантське та шпіонське, що є служкою нинішньої російської державної машини; москвофільство платне й гідне всякої погорди”. Письмо Л. Різника таке яскраве, що, мимоволі, ним описуване починаєш порівнювати з сучасністю: ось така проекція на нинішні події.
І. Франко — категорично - безкомпромісний, непоступливий, часто собі на шкоду. І це добре усвідомлює розважливий М. Грушевський, який у силу своєї делікатності дипломатично уникає “дразливих” тем у розмові з поетом.
Дуже щиро і тепло характеризуються М. Грушевський і І. Франко у відносинах з іншими особами, особливо, що стосується їхніх дружин. Маринця-галичанка, що вийшла заміж за “східняка” Грушевського, яка душі “не чаяла” у своєму Михасеві, у всьому симпатизує І. Франкові — своєму улюбленому поетові, щиро переживає за нього у повсякденній його боротьбі з середовищем і в літературі, і в суспільному житті. Виписана вона в романі, як мудрий педагог, як щира по натурі і добра людина. Вона інстинктивно орієнтується де істина, стає доброю помічницею, розрадником М. Грушевському, який, на її думку, перепрацьовується, не щадить себе. А щодо образу дружини І. Франка Олі — треба сказати осібне спасибі Л. Різнику. Вона зображена різносторонньо, тепло. Об’єктивно показані непрості стосунки її з І. Франком. З багатьох джерел у нас склалось якщо не хибне, то стереотипне враження про неї. їй приписувались б езкінечні скандальні сцени, психічна неврівноваженість, непристосованість до елементарних умов буття, усілякі конфлікти в сім’ї... Письменник насамперед виділяє в ній риси шляхетності. Здобувши по-європейськи блискучу освіту, знаючи європейські мови, вона стає надійною помічницею І. Франкові, який до того ж всі домашні клопоти, зокрема й виховання дітей переклав на плечі дружини. Вона вміє побачити в своєму чоловікові велике, геніальне і це головне.
Глибоко і тепло розкривається твердий, залізний характер І. Франка у людських взаємостосунках, у переживаннях і сумнівах, у здатності подивитись на себе збоку, визнати свої помилки, у його здатності проаналізувати ситуацію і (якщо треба) визнати свою неправоту. Наскільки глибоко треба знати і розуміти весь доробок поета, громадського діяча, його листування, публічні виступи, вжитися в образ, аби так переконливо передати його роздуми, сумніви, переживання.
Добре в романі показана роль Галичини, як П’ємонта, як національно-свідомого краю, який живить своїми ідеями всю Україну, впливає на розвиток національної ідеї. І заслуга в цьому насамперед двох мислителів Грушевського і Франка.
Роман Левка Різника, а це науковий історико – літературний твір, є серйозним дослідженням, читається легко, з видимим задоволенням, яке хочеться розтягнути в часі, подумати, пережити...
Письмо Л. Різника насичене багатьма прислів’ями, фразеологічними зворотами влучними і дотепними висловами, які належать І. Франкові, М. Грушевському та іншим персонажам, що вирізняють їх, роблять неповторимими, а мову твору просто розкішною.
Роман “Доктор і Професор” особисто для мене став поштовхом для переосмислення літературних процесів, суспільних течій, політичної боротьби в Галичині тієї епохи. Багато в чому змінилося моє уявлення про Галицьку тодішню еліту і разом з тим поглибилось враження про таких мислителів часу, якими були Михайло Грушевський та Іван Франко.
Зиновій ГАЄЦЬКИЙ, с. Лісневичі, Пустомитівський р-н 22, 6-12 червня 2013 “СЛОВО ПРОСВІТИ”
МАЙСТЕР ЛІТЕРАТУРНОГО ОЛІМПУ
Левко Різник. Доктор і Професор, або На шляху поступу: Роман-есей // Літературний Тернопіль. - 2011. - №4(49).
Знаний львівський письменник і громадський діяч Левко Різник - автор збірників малої та великої прози, наш земляк (родом із с. Нараїв на Бережанщині) продовжив прекрасну традицію першодруку своїх творів у часописі "Літературний Тернопіль". Тут побачили світ, зокрема, повість "Героям слава" (1991), уривки з роману "Поет і Владика" (2008) та деякі інші публікації, зокрема про художників. Нині журнал подав кілька фрагментів із нового роману-есею Левка Різника "Доктор і професор, або На шляху поступу" про творчу, наукову, громадсько-політичну діяльність - Івана Франка та Михайла Грушевського протягом 1894-1905 років у Львові. Твір завершує циклічний триптих великої прози письменника про найрепрезентативніші постаті національної духовності Івана Франка, Андрея Шептицького та Михайла Грушевського ("Самотність пророка", "Поет і Владика" та роман, про який мова).
Як і попередні, це - роман-дослідження. Письменник-експериментатор проштудіював велику кількість наукових, естетичних, епістолярних, мемуарних матеріалів і, що особливо вартісно, - більшість із них маловідомі широкому загалові читачів, котрі цікавляться історією становлення та відновлення української культури й національної ідеї на теренах Галичини. Крім історично-суспільної актуальності, твір привернув увагу низкою глибоких спостережень; резонансну діяльність Івана Франка та Михайла Грушевського проаналізовано неупереджено, автор застосував психоаналітичний підхід із урахуванням харизматичних особливостей головних героїв.
Наскрізний наратив роману доволі складний, адже жанр твору (за визначенням автора - роман-есей) відобразив певний процес модернізації сучасної прози. Тут не йдеться про якісь суперновації, а, радше, про відсутність високопарної, і тому псевдопатріотичної риторики й моралізаторства, публіцистичної "рідини", що становлять у декотрих сучасників обов'язковий баласт. Майстровий вишкіл оповідача і талант невтомного Левка Різника-дошукувача суттєво додали до висвітлення серйозних подій, що відбулися свого часу. І хоча монологічне, фрагментарне мовлення героїв трохи наслідує модерністичний потік свідомості, думаю, сучасний читач достатньо володіє досвідом позитивно відчитувати інформацію майстра літературного Олімпу, котрий, як на моє переконання, заслуговує відзначення Національною премією України ім. Т. Шевченка.
Тетяна Дігай
м. Тернопіль.
"Літературний Тернопіль", 2012, № 1