* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

"МІЖ ПРАВОМ БОЖИМ І ЛЮДСЬКИМ", АБО СЕРЙОЗНА ДИСКУСІЯ ПРО СПРАВИ ВАЖНІ

14:22 03.12.2013

Л.Й.Різник. "Поет і Владика". Л., "Світ", 2008 р.

 

"Бути людям не суддею, а другом і дзеркалом" покликаний автор багатьох романів і повістей Л.Й.Різник.

Письменник Юрій Мушкетик назвав автора роману-есею "Поет і Владика" "пильним, невсипущим трудівником", що "відведений йому творчий плац... забудовує будівлями міцними, досконалими, гармонійними...", їх "видно з усіх кінців нашої України" ("ЛУ", 12 березня 2009 року).

"Якби можна було вимірами черепів русинів довести, що вони - не поляки, не московіти, глупі москвофіли затямили б собі, що з русинів походять модерні вчені", - ці дещо перефразовані рядки з роману Л.Й.Різника відхиляють завісу на його вибір теми есею "Поет і Владика".

Цим вибором автор визначився як письменник глибоко національний. Л.Й.Різника хвилюють також міжнаціональні проблеми, зокрема те, як складалися відносини України з державами, що межують з нею, колись і сьогодні.

Автор так визначив "гачок польської інтриги": "...чи ж поляки віддадуть вам графа Шептицького? Так во - задурно..." Він ніби нагадав братам-слов'янам про помилковість їхньої ідеї відновлення старої Польщі "od morza do morza".

Письменник порушив таку силу-силенну інших проблем, що читач дивується обізнаністю з ними Л.Й. Різника. Відомо ж: що кого хвилює, він про те й міркує...

"Спливли" на часову поверхню "три сили зазіхань" на Україну (за І.Я.Франком): Ватикан, Відень, Польща... "Ба! І звідси пече, і звідти не гріє", - зауважує автор. - Та ще ж і Московія..."

"Келишок вина при тім якраз і не зашкодить, добротного, бургундського", - ця авторська ремарка "на кутні" сприймається не як порада втопити лихо давнє і сьогочасне у вишуканому бокалі... її сприймаємо як відчай, тому що багатьох поставлених у творі проблем не розв'язано донині:

- як зблизити дві сили - духовну і світську воєдино;

- як запобігти нужді, недородам, голодним переднівкам, повені, москвофільству, поборам тощо;

- що робити із культурою, адже "з культурою, мої високі панове, - міркує автор, - справа мається так, як з сонцем і здоровим чистим повітрям", - тому треба "більше світла й більше повітря"...

Це поки що тільки гасла культури, тому вони важким тягарем лягають на душу...

Л.Й.Різник поставив собі за мету, як "отець-добродій", повести за собою людей по дорозі відродження "з Христом у серці і важкою каменярською працею" - від поступового становлення нації аж до її державності.

Кожна цитата, використана із праць Андрея Шептицького чи Івана Франка, - тверде переконання Л.Різника: "Самим географічним положенням наш край призначений відіграти велику ролю в цілій будущій судьбі Східної Європи... Одинокими провідниками того народу є священики..." діянь, нікому не завадить. Оці ось почування великої відповідальності перед людьми прийдешніми, гадаю, спонукали Л.Різника докладно "профільтрувати" й узагальнити вивчене зі спадщини Андрея Шептицького та Івана Франка - цих двох Світочів української духовної культури - на сучасному етапі її розвитку.

Центр згадуваного у творі географічного многогранника (Рим, Перемишль, Нагуєвичі, Дрогобич, Прилбичі, російські "места не столь отдаленные" та ін.) - старовинний Львів.

Святоюрська гора - прижиттєва обитель Великого Митрополита, звідки линули у самісіньке небо його Молитви за українську родину, за наш знедолений народ, за добро усіх покривджених на наших теренах - плавучих і голодних, - місце вічного спочину нашого українського Святителя...

А на іншій горі Львівської височини, на вулиці колись Понінського, - оселі видатних вчених 1.Франка та М.Грушевського, що живуть там і сьогодні, але, як не прикро, тільки у "параметрах оцінки" дослідників та відвідувачів музеїв.

Роман-есей Л.Різника можна схематично окреслити рядками пісні: "Ой висока та гора, а ще вища друга. Ой тяжка, тяжка жура, а ще тяжча туга..."

Зійти на одну гору, щоб побачити з неї іншу - це справжній Різників респект!

І який! Своєю повагою до них, мешканців узвиш і видолинків, над якими "тумани згущаються", автор щедро обдарував і читачів.

Розповідаючи про ЛІДЕРІВ НАЦІЇ, письменник ретельно висіяв дорогоцінні крупиночки із золотого піску української духовної мислі. Так майстерно сформував злитки найвищої проби, що кожен із них "набув індивідуальної вимірності":

"У середовищі людському, як самі розумієте, особа набуває індивідуальної вимірності, коли вона оцінена іншими людьми, - своїми родичами, близькими, його творчість, на суть літературної критики та її доцільності взагалі... Від неї не залежить поява на світ Шевченків, Франків, Шептицьких... Навіть найсуттєвіші зауваження не навчать того чи іншого письменника бути письменником, а не графоманом. Критикувати задля крити­канства і розпалювати неофітівські пристрасті чи аналізувати задля пережерів аж до розширення очей - нонсенс!

Цікаво змальовані в есеї Софія Шептицька - мати Владики, його батько - граф Шептицький, брати митрополита, "Алєкс" Фредро - дід малого "Ромцюха" (цей персонаж змальований з особливою симпатією і властивим Різникові тонким гумором) - ціла плеяда представників галицької інтелігенції, духовенства у світовому масштабі.

За кожним написаним про них рядком уявляємо автора у поклоні перед кожною з історичних постатей, яка заслуговує на письменників пошанівок.

Образи Поета і Владики запам'ятовуються намаганням автора есею стати "на менти лічені характерником..." Це йому вдалося, і він малює барвисто, розлого з однією метою - спростувати атеїзм Франка, переконати, що Великий Каменяр - "не людина юрби" - "Людина Духу", що це "світський ієрарх", і заперечити думку, ніби Андрей Шептицький був в опозиції до Франка... до всього українства, сліпо виконуючи волю "латинників".

Вчитаймося в одкровення від Шептицького і зробімо потрібні висновки: "Пригортаючи Франка, пригортаю... цілий край, і не лише Галичину, а сягаю аж до Києва..."

Ознайомившись зі сторінками Різникових "діалогів" (а їх чотири після передісторії), мимоволі думаєш, чи не надто сміливо автор мислить за Владику, від Владики і про Владику, за Франка, від Франка і про Франка? Чи це, даруйте, не маніакальний синдром письменника початку третього тисячоліття?

Почергова, іноді паралельна розповідь про двох Світочів людства в монолого-діалогічній формі - це, гадаю, дбайливе ставлення автора до читача і опікування ним. У такий спосіб письменник дає змогу читачам перепочити від обширу інформації як про Шептицького, так і про Франка. Л.Різник, очевидно, щоразу повертає читацьку аудиторію до уже написаного з метою пошуків і знаходження логіки в його письменницьких антитезах про Поета і Владику.

Несвідоме егоїстичне прагнення автора есею стати "дишлом", обіч якого "робуче" геніальне "Тягло" в його, Різниковій, бистроїздній прозі по битому "угодовницькому" шляху української літератури різних періодів, увінчалося для письменника успіхом.

Яка власть - така й масть... Отже, Різникове "угодництво" - світле й прозоре. "Поет і Владика" - це його данина нашому складному періодові державотворення. Це йому вгодив автор, поставивши в центрі уваги "видолинку" Святе та Боже.

Письменник підняв до небачених висот МОЛИТВУ Шептицького - як поезію в прозі, і поезію Франка - як молитву в Молитві - все про народ і для народу, в ім'я будучини України.

Роман "Поет і Владика" - не тільки жертвоприношення нашому часові, а й спроба виборсатися з намулу чревія борковських-веселовських, буркунчиків-веселунчиків, дохрущів і похрущів, голодного досалля і ситого засалля з ракіями, саке і чачами-клячами доморощених дурисвітів...

Дві паралельні розповіді, з яких одна випереджує іншу, - як дві ниті Аріадни до виходу з лабіринту авторових пошуків відповіді на ряд запитань: хто я? ким покликаний? і чи покликаний?..

Можливо, почалася епоха самопокликаних для порятунку від винародовлення і бездуховності?

А чи знаю я напам'ять Конституцію, як І.Я.Франко?

Хто "офірував мене на високу дорогу", як Шептицького?

В якій "антидержавній крамолі" я був замішаний, що так довго шукав свою дорогу в темряві лукавства?

"Вільно роздумувати над ідеями прогресу" засобами психоаналізу життєписів Шептицького і Франка - мало. Необхідно втілювати їх у повсякденному житті.

Авторська оцінка предмета його власних досліджень - це цікавий пошук самореалізації, це письменникове бачення себе носієм кращих духовних надбань "жертводавців на розбудову Храму Незалежності" в умовах пострадянського хаосу з пануванням "мефістофілів без опірності фаустів". В своїй-таки державі!

Автор застерігає усіх, кого "звалила з ніг мерзенна плюгава тифозна воша", що "відробляти собачий хліб" - це ще не "твердо у бою стояти", не лякаючись, що "впав перший ряд".

"Похід за орденами" манівцями сумління залишає згарища-попелища, на яких живим і наверненим хіба що ридати, як героєві оповідання О.Довженка "Мати": "Мамо, де ви? Ви ж так ретельно носили мед до радянського вулика?!"

Станьмо усі пасічниками чи вільним роєм і "носімо мед" до своєї оселі, до свого "вулика", тоді наші очі будуть "гейби задивлені в себе", тоді "вдамося до критичного розбору" парадоксів минулої доби і сьогодення, спричинених "зрадою на зраді"! Бо "якщо оглянутися в минуле, то видається таке, ніби ніколи із тих зрад не міг і вихопитися..."

Лейтмотив есею "Поет і Владика" - "...не можна ставати в позу вождя нації, не живучи серед своєї нації". Сьогодні усі пересвідчилися, що "наш нарід може бути щасливим лише в своїй державі".

"Поет і Владика" - своєрідне продовження есею "Самотність Пророка", навіть подекуди переповідання цілих абзаців, але це не хибує в оцінці творчого зростання письменника, не є перешкодою у сприйнятті Різникового трактування діяльності І.Я.Франка періоду Каменяревої літературно-критичної зрілості.

Цей роман - вдумливий аналіз переконань і поглядів Великого Каменяра і Владики Андрея, їх громадянських позицій, перевірених дефіцитом власної держави. Це осуд вагань у ставленні до Великих Українців, їх співвітчизників, вони були готові "каменювати" Франка за його найменший крок "віровідступництва" ("О квестії соціальній") і не могли вибачити Шептицькому його причетності до "польщизни" (за висловом Л.Й.Різника, "Алєкс" Фредро і в бронзі, здається, оплакував "Ойчизну", що втратила його онука).

Л.Й.Різник зумів переконати читачів, що Андрей Шептицький - чернець із ласки Провидіння, а Іван Франко - "homo nobilis" (людина досконала), що вони мали "руську питому культуру за свою", "були носіями цієї культури" і вважали, що треба встановлювати Божі закони у державі, не порушувати їх.

Чи так це сьогодні? "Беззаконня не може бути фундаментом міцної держави та її питомої культури", - погоджується з Франком і Шептицьким Л.Й.Різник.

"А ніякого чуда в такій ситуації не могло бути, не могло, тому що абсолютно не могло бути!" - підводить риску роздумів письменник.

Виникає запитання: за якої умови можливе "чудо" правдивого відродження нації? Відповідь за Різником проста: "Аби ми не наскакували один на одного, як бойові когути", аби нам "не плести сухого дуба", аби нам бути "мільйонерами", а не "бахорцями в подертих штанях", аби "не трапляла коса на камінь", щоб ми "сходилися в історичній дискусії двох кришталево чесних мужів", аби "узгіднити, упорядкувати "хаос"! Гнів - се не Бо­жий шлях. Гнів приведе до ненависті, а ненависть - до злого... до..."

Бути "мільйонерами", як Франко, про що читаємо у романі "Поет і Владика", - це володіти незчисленним мільйонним мовним багатством України, знати інші мови, не гребувати "чужому научатись й свого не цуратись".

Саме таким знаємо Л.Й.Різника.

Власне, тому автор аналізованого роману заслуговує на увагу як майстер цікавої художньої деталі, умілий портретист, захоплюючий описовець, знавець народної творчості й гумору, яким користується "в строгості Господнього закону".

Звичайно, у кожного письменника трапляються якісь прорахунки чи недоречності, іноді вони аж випирають із канви розповіді, але це ніщо порівняно з великою метою - "вказати опідленому народу дорогу до Господньої мудрості", якої "не переважить жодна світська мудрість. Важливо - не піддатися гордині".

Не будемо, отже, акцентувати на своєму суб'єктивному несприйнятті деяких атеїстичних, казково-містичних, а то й альтруїстичних вимислів автора, аби не поповнити ряди "мудреців, що хочуть впіймати вченого на похибці через свою заздрість". Повторюючи мудрість про те, що "кожен чуєте, що має почути", доповнимо: "Нехай кожен запам'ятає з роману Л.Й.Різника "Поет і Владика" те, що має запам'ятати": "Свобода сильної особистості!" - ось вічна мета "сильних одиниць". Правда, "свобода в руках ідіота" може наробити лиха. А розумний повинен думати, "до чого доброго приложити сю свободу..."

Надія МАКУЛОВИЧ
м. Київ