* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ОСЯГНУТИ КАМЕНЯРА

14:12 03.12.2013

ОСЯГНУТИ КАМЕНЯРА

Левко РІЗНИК.

«Самотність Пророка, або Добрий Ангел Івана Франка». Львів. «Світ». 2007

«Щоби вповні осягнути Франка, треба б володіти духовною потугою на його рівні... Звичайному смертному, зрозуміло, наближатися до генія - що метеликові летіти на полум'я великого вогнища...», читаємо на одній з перших сторінок роману. Це слушне застереження. Але інтелектуальну й духовну потугу треба подвоїти, бо й автора роману не так просто осягнути.

Якщо подивитися «з висоти зарозумілого високотехнологічного сьогодення» поглядом доброзичливця на спробу Л. Різника «наблизитися до Генія», можна помітити: «Сей чоловік защепить почуття національної гідності».

Шляхом дослідження самовияву яскравої особистості І. Я. Франка самому утвердитись непересічною людиною, інтелектуалом, свідомим громадянином - ось кредо справжнього письменника.

А ще ж потрібно знайти серед океану спожитої інформації власне «я», не стати епігоном, крадієм чужих ідей, думок, засадничих тверджень про найважливіше в бутті землянина - українця...

Франкова творча спромога полонить, захоплює прихильників поетової концепції державотворення, розвою економіки, світоглядного обширу...

Як І. Франко, що був колись у полоні своїх геніальних попередників, так і Каменяреві наступники під його, Франковим враженням і з власної інтелектуальної потуги творять могуть світової філософської мислі.

З оази української «безмежної площини» початку третього тцисячоліття як засторогу сприймаємо Франкове переконання, мовлене наново устами

Л. Різника: «Бо конче треба нагадати, поки не пізно: "Досить, досить слова до слів складати. . пекучий біль і сльози укривати! Лікар іде!» З історії бо знаємо... а тепер якраз той випадок у нашій боротьбі, коли пропущена, змарнована, прогавлена мить означає втрату цілих століть обіцяної, очікуваної, жаданої свободи».

Л.Й. Різник у романі «Самотність Пророка...» явив собою насамперед грамотного ненатленного читача, який, «хоч і труду мав досить», виніс з глибин творчої спадщини Івана Яковича «дивнії перли».

Порівняння «в'їдливий, як молоді зуби» стосується й автора есею про Великого Каменяра. З «фанатичною впертістю приреченого», взявши з життя Франка не «один момент», словом «вченим» створив величавий пам'ятник Каменяревому інтелекту, при тім і себе вписав в українську літературу ще й письменником - критиком, мовознавцем, етнографом і фольклористом.

Бойківська говірка проникає . в глибини не цілком сучасної української мови Левка Різника і б'є-виривається з її надр «стовп світла» від діалекту, «записаного між самостійні мови».

«Непроскрибований» (завжди бажаний серед людей) Левко Різник, як і певного часу «проскрибований» (відкинутий, відчужений, незрозумілий «чесними й порядними») Іван Франко. поставив «дзеркало» перед «оспалими писками», аби вони прочитали там Лесині рядки про те, що «народ сей не вдавсь на борця». Письменник констатує: «Адже в його Франкових, аргументах і пряме звинувачення власті, що вона закостеніла, не бачить бід своїх громадян, тому, очевидно, треба її міняти - якщо не хоче сама вступитися, то революцією...»

Бо коли відбувається революція навіть в ефемерних мізках, для яких у творі придуманий припис «Nota bеnе», тоді «шпік в костях наших польський, шляхетський, антируський, антинародний, із невеличкою хемічною примішкою єврейщини в мислях і поступках» очищується, оздоровлюється від недокрів'я українськості. Змагання зі своїм «пекельним антиподом» закінчується перемогою над чорною силою, що заважає поступові.

Як довідуємося з «Інтродукції» аналізованого роману, «веліє веселіє от питія на Русі»: «Одурманений алкогольно-наркотичним пійлом муж-

затріщала державна кліть», отже, треба «лупати сю скалу»!

Таким зрозумілим для кожного є умовивід Л. Різника про те, що український народ пролив багато крові, та «ні краплі за себе», але такий висновок суперечливий і не цілком відповідає історичній правді. Звернімося до Івана Франка за рішенцем: «А що кров не зможе змить, - спалимо огнем то...». Отже, «не в людях зло, а в путах тих».

«Я йшов в огонь, мов зрадник встидом битий...» - ось пояснення деяких Різникових узагальнень поетичною мовою Івана Франка. Письменник ніби закликає соромитися власної неспромоги «против рожна перти, против хвиль плисти, сміло аж до смерти хрест важкий нести». Левко Різник у розвидняющомуся дні» України вдався до цілковитого очищення «огнем» полум'яного Франкового слова насамперед власного сумління. Це позитивно впливає на сприймання цікавого і премногопроблемного есею «Самотність Пророка».

«Приміривши чиюсь біду на себе», Левко Різник у кожному розділі твору інший як оповідач; від розповіді крізь бачення ображеної дитини - до напучувань заклопотаного батька, від турбот дбайливого захисника родинних меж і кордонів - до справжнього гніву розсердженого правдоборця, від споглядання відстороненого науковця - до мудрого аналітика тощо...

Як і в романі «Крук, або П'ятдесятилітня війна», впізнаємо в письменникові справжнього маляра, що творить цікаві зорові образи: «І коні, що якраз не розпряжені, - стояли головами до вікна, здавалося, з превеликим інтересом дивилися на праведну родину - на Якова і Марію, і їхнього сонцесяйного отрока, й дивувалися, й раділи...».

...А то оповідає Ангел, який не асоціюється з автором, бо його «...голова ж бо там - унизу! на ліжку, - отже, в мозку б то ефірному, вгорі - на небесах, слова - зі споминів Франкових... Ангел говорить «голосом покійної Марії чи буцімто покійного Кульчицького...» - це теж один з прийомів зацікавити

вибагливого читача. Завдання Ангела - «охоронити Пророка від Лукавого та повсякчасно, ретельно скеровувати по правді». І пригадалась пісня М. Бурмаки:

Краєм світу уночі,

При Господній при свічі,

Хтось бреде собі самотньо

Із Янголом на плечі...

Йде в ніде, в не вороття,

Йде лілейно, як дитя,

І штовхає його в спину

Сірий маятник життя...

Стовп інтелектуального «торнадо» над незалежною Україною піднявся досить високо... Чень, промиє мізки викликана ним «цунамі» переосмислення нашими сучасниками потрібної інформації про Франка, про його політичне та культурне оточення.

Уривки з важливих документів, листів, цитати з оповідань, віршів І. Франка, звертання до невмирущих образів світової літератури, проникнення в психологію галицького обивателя, несприйняття москвофільства наумовичів і качковських - різні художні деталі і прийоми в романі-есеї творять помітну постать новочасного письменника-інтелігента, перейнятого долею не тільки Галичини, а й всієї неподільної України.

Чи можливе визволення від Лукавого безперестанний нагадуванням про нього, як у романі «Самотність Пророка»? Возносячи хвалу Богові за дароване щастя тамувати спрагу з джерела Франкової творчості, пам'ятаймо, що над | нами має владу тільки Господь - «благий і чоловіколюбець». Його, і тільки з Його волі народжуються генії! І нема втручання інших сил - це вигадка людини, яка порушила гармонію первозданності Райського Саду... Бо нащо було зачіпати те «яблуко»? Чи ж воно було таке помічне, аби «плодитися» і «розмножуватися»? Прийшов би час - само б упало...

Без сумніву, на ці питання знає відповідь автор роману «Самотність Пророка». Левко Різник утаємничив випереджуючу його самого сповідь про геніального співвітчизника з Підгір'я розповіддю про боротьбу Ангела і Лукавого за право володіти душею Пророка. Та ще й проілюстрував книжку не Божими ликами, а навпаки: «На Мойсеєвій голові Мікеланджело «завертки волосся спрямували увись невидимі промені, які єднали Пророка з небесами»... («Мікелюньо доробив йому ріжки». Л. Р.)

Потрактуймо світ, у який прийшов Іван Франко, неспоганеним, а людей - неупослідженими й уявімо, що з цього вийшло б... Чи залізла б в дитячу уяву «кусіка» з-під ковальського міха? Чи були б зупинені громи і блискавиці з оборогу дитячого усвідомлення малого Іванка себе часточкою Всесвіту? Письменникова тяга до містики - це впливи класиків і данина нашому неспокійному, закомп'ютеризованому і чаклунському часові...

Відкиньмо усі торнадні збурення уяви читача і «солітони» упокорення його душі;; та подивімось на роман Левка Різника пророчими очима.

Подумаймо, що дасть автобіографічний есей з життя Івана Франка непідготовленому читачеві :страх бути відкиненим суспільством, якому служиш вірою і правдою; небажання творчо осмислювати світ і радо йти до людей «кров'ю серця змивати горе» інших; байдужість до боротьби за справедливість, до поборювання в собі гріховного начала, до вигортання «з душ сміття рутенського, рабством заправленого».

Інтелектуалам читання «Самотності Пророка» принесе справжню насолоду з будь - якого огляду. Ось чинники позитивного впливу есею на симпатиків Різникового письменницького таланту: бажання автора дослідити поведінку людей, опанованих самотністю з дитячих літ і до глибокої старості, і довести, що одинокість - це спромога людини визволитися від умовностей фізіологічного згасання за умови притаманної їй Франкової «сили духу»; майстерне тлумачення гидотності «рутенського багна» з його «інтелігентними жабами»; пошуки першопричини «Іваникової» з'яви із синевиру одинокості, де чисто, холодно і глибоко, а довкола - непрохідна стіна лісу заздрощів, «звинувачень у несодіяному...»; розпачливе осмислення подій із життя Великого Каменяра (ніби не Франко опинився у глухому куті несприйняття його псевдопатріотичним оточенням, а сам Л. Різник); велика особиста зацікавленість письменника, щоб читач співпереживав з автором у його трактуванні не тільки долі І. Франка, а й того, за що «правдивий Мирон б'єсь»; уміння Левка Різника абстра­гуватися від творчої манери письменників і дослідників, які зверталися до образу Великого Каменяра; велике почуття

гумору, передане різними мовними засобами тощо.

Ледь помітна невпорядкованість думок в Інтродукції роману спрощує урочистий зачин і глибину вболівання Л. Різника не тільки за подальшу долю Франкової творчості, а й всієї української літератури, в якій уже посів належне місце автор роману «Самотність Пророка».

Продовжувати спонукати неуважного читача до гадки, що Франко був запеклим атеїстом, так само шкідливо, як стверджувати, що Шевченко не визнавав Бога. Атеїст не здатний любити будь-кого, бо він не любить Бога, - це монстр у людській подобі. Цього неможна сказати про жодного з українських правдоборців.

«Возлюбімо ж і ми один одного, щоб визнавати», бо «на цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил...» (В. Симоненко)!

Перемогти в собі Лукавого не ремствувати: «В могилу з ним! Валіть його, кладіть труну на нього. Сипте глину!» Дочитати і ще раз переглянути есей від початку до кінця, зрозуміти, що «лихо давнє і сьогочасне» в нас самих - безбожниках, нечитальниках, бездіяльниках, москвофілах, «ботокудах», «хатоскрайниках»: «Зрада є зрада - її нема половини, нема трошки, вона завше ціла і завершена».

...Аби нікому з нас не стати вбивцями будівничих «храму будущини», пам'ятаймо: «Найвище стоїть «Ноmо nоbilis», тобто той тип людей, свідомість яких є настільки чутливою до духовного, морального і будь-якого іншого розвитку людства, що цьому розвиткові вони присвятили всі свої сили і спроможні на користь загалу побороти й відкинути набік особисті інтереси га почуття, якщо ті стоять на заваді інтересів людства» (3 доповіді професора Віденського університету Марка Бенедикта за подачею Левка Різника).

«І правда, який же тут секрет?! - Щоби вповні осягнути Франка, треба б оволодіти духовною потугою на його рівні»..

 

Надія МАКУЛОВИЧ

 «Наша Батьківщина» №48 (164) від 4 грудня 2008р