* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Правда - вантаж, але не зайвий

04:58 12.03.2013

 Правда - вантаж, але не зайвий

 


Довго "носив" цей творчий вантаж Микола Сенейко - журналіст із м. Самбора Львівської області, секретар  Всеукраїнського об'єднання «Письменники Бойківщини». Тож усе, що пережив, зберіг у пам'яті та в хронологічних записах за роки роботи в ЗМІ, знадобилося йому як основа для написання повісті "Покара" (Дрогобич: Видавництво "Посвіт". - 2011). В анотації зазначено, що твір багатоплановий, насичений драматичними політичними подіями, які відбуваються на зламі 80-х - початку 90-х років минулого століття. А це якраз кульмінаційний період розвалу радянської імперії та непростого утвердження нашого національного відродження.

Не кожен Незалежності нашої держави зміг зробити такий  письменницький дарунок. А ось Миколі Сенейку це вдалося. Тут доречно буде нагадати, що в літературне життя він увійшов художньо-документальною книжкою «Мов полум'я свічки», яка присвячена життю та творчості відомого в Галичині письменника Івана Филипчака (1871 - 1945 рр.).

З-під пера Миколи Сенейка вийшли у світ дві повісті: «Віхола кохання» (2006 р.), «Як один день» (2007 р.), збірка оповідань «Воскресле з пам'яті» (2008 р.) та краєзнавчий нарис «Воютицька святиня» (2009 р.). А тепер до свого творчого доробку він додав новий літературно-художній твір.

Виникає питання, чого було відкладати аж на два десятки літ написання повісті, адже події, художньо відображені в ній, охоплюють якихось не повних три роки. Але яких: буремних, вирішальних, доленосних не лише для тих перших сміливців, що не бажали далі коритися репресивному режимові, марили волею, свободою, а й для всієї нації. Бо Незалежність держави, як стверджують герої повісті «Покара», кувалася у кожному селі, малому чи більшому місті, а, зрештою, вона тихо жила в думках, настроях, серці кожного свідомого українця, чекаючи нагоди, щоб проявитися. І це є якраз отою великою правдою, що червоною ниткою проходить через увесь літературний твір.

Ні, автор не вагався, беручись за перо. Він розмірковував, все зважував, бо правильно орієнтувався і в часі, і в подіях, і в просторі. Відчував неабияку власну відповідальність, щоб не покривити душею перед правдою, історичним моментом. Адже "Дехто в Добровірі цих перших мав за диваків, мовляв, чи не забули часом, в державі з яким режимом живуть... У той же час всі збоку помічають, що вони не бояться убивців тіла, пам'ятаючи із Святого письма, що душі не можна ростріляти".

То чим вирізняється цей злам двадцятого століття? А ось чим: гострим протистоянням. Звідусіль вітри несли передчуття змін: економічна та політична криза, злиденне

 життя  досягли свого епогею, поволі збільшувалася тріщина у фундаменті імперії зла, яким нарекли Радянський Союз. Генерація українських інтелектуалів, насмперед письменників, журналістів, своєю творчістю протестувала проти задушливої, але ще пануючої атмосфери, боролася за культурні цінності, людську гідність і національну свободу. Саме така ідея, такі настрої є домінуючими, наскрізною лінією  в повісті "Покара". Вони показані на прикладі районного центра Добровір, в якому зародилося й діяло громадсько-культурне товариство імені Кобільника, а з часом воно стало серйозною політичною силою, надбанням нашої новітньої, але правдивої історії.

Своє переконання скріплюю тим, що автор повість розпочинає з історії створення цього на перший погляд ніби невинного громадсько-культурного товариства, яке за благородною ідеєю захисту української мови уміло приховувало свої далекоглядні політичні цілі, правдиво змальовує атмосферу, в якій воно зароджувалося. А про те, що вона була на межі вістря леза, приводить віршовані рядки молодої на той час поетеси, а тепер вже члена Національної спілки письменників України Любові Проць:

Рушаєм. В безвість. В бездоріжжя

Десь там - дорога і межа...

Ми довго йтимем. Зіб'єм ноги,

І там, де й ворог нас не жде,

Над пругом битої дороги

Хтось тихо зіркою зійде.

А такою ясною зіркою, виходячи з повісті, й став Зорян Пахолок - політичний в'язень радянської системи, соратник В'ячеслава Чорновола. Життя його драматичне, бо долю потрощила комуністична влада. Але його правди, як і тисяч йому подібних, не можна було ні вбити, ні ув'язнити.

Схожість між героями повісті та конкретними особистостями, які були в реальності, фактами їхнього життя - велика. Майже один до одного. Від цього у виграші художній твір. Цим він ніби відновлює в пам'яті те, що могло загубитися на шляхах історії або затертися на битому гостинці часу. Та такого не могло статися. І вже не станеться. Цю прогалину якраз і  заповнює повість "Покара".

А в тім, різних прототипів літературних героїв у книжці багато. Надто вже велика схожість з реальними образами. Автор пише: "Їхнє (людей) прагнення до кращого життя  комусь належало приводити в діло. Саме неформали розтривожили пам'ять, марять надією, щоб бути серед вільних, а тому іншим відкривали очі... У товариства з кожним днем зростало число однодумців, котрих цікавило, чи вже настала та слушна година, коли треба збирати сили". Такі легко, як пише Святе письмо, пізнаються "по ділах своїх".

І ми їх, власне, й пізнаємо у повісті.

Передрікаючи неминучість загибелі старого устрою і невідворотність нових процесів, письменник з особливою теплотою та любов'ю описує мітинги, наради, редакційні будні. Через "кухню" журналістів, яку далеко не всім було дано знати, виокремлюється насамперед вага і значення тих, хто з ризиком для себе, сім'ї наближали Незалежність так, як могли, як дозволяла їм ситуація. А в підсумку - надто молоді демократичні сили в Добровірі обрали головою районної ради свого представника, на міській ратуші замайорів синьо-жовтий стяг, хоч начальник міліції перед тим публічно запевняв, що на його долоні швидше виросте волосся, ніж дозволить вивісити ненависного бандерівського прапора. Цим автор ніби стверджує, що в споруді сьогоднішньої державності є цеглина його літературних героїв. Бо історично відомо, що аж через рік з гаком - 24 серпня 1991 року - Верховна Рада України проголосила головне для усіх нас свято Свободи і Самостійності. Хіба про таке можна забути?

Не буде перебільшенням, сказавши, що в повісті немає невдалих розділів, оскільки між ними є логічний зв'язок. Кожний сильний з точки зору художної  вартості, реальності. Коли читаєш твір, створюється враження, ніби ти учасник тих подій, співпереживаєш з усіма, єднаєшся з ними душевними помислами, бо дуже вже все близьке, якесь ніби аж рідне. І головний оповідач того, що творилося - журналіст Євген Зубанюк, постать національно свідома з конкретною життєвою позицією, бо цих рис (не лише він, а й його однодумці Роман Іванюк, Богдан Лосик) набирається від ненависних комуністичній владі членів товариства. У цьому їх сила. Повісті також.

Авторові, на моє  переконання, вдався образ одного з центральних героїв повісті -першого секретаря райкому компартії Михайла Ковалюка, тутешнього, який у ті часи горбачовської гласності та перебудови потрапив "між молот і кувалду", але залишився самим собою. Терпляче зносив критику демократів, зневагу вуличних мітингарів, багато з ким і чим мав внутрішню незгоду, але морально не скочувався, належно сприймав суперечливий духовний світ українця, бо в душі сам був українцем. Ковалюк упевнений: час усе покаже, згладить гострі кути, а тому без партійної зверхності стояв посередині усіх політичних процесів, навіть внутрішньо був прихильним до ідей товариства. Але чи то в потрібний момент забракло сміливості пристати на їх бік, чи то, вважав, ще  зарано йому вповні відкритися.

Поважне місце у новому виданні зайняли факти про політичного в'язня В'ячеслава Чорновола, галицького письменника із Самбора Івана Филипчака. Проте з відразою автор Микола Сенейко зображає войовничого атеїста, дослідника історії українського буржуазного націоналізму Дмитра Лісового. Його письменник виводить на чисту воду, бо колодою плутається на дорозі, якою йдуть маси. Таким він читачем й сприймається.

У повісті немає нічого надуманого. Монологи, діалоги, виступи на велелюдних політичних мітингах, зібраннях скидаються на стенографію. А як переконливо автор художним словом доводить, що громадське товариство імені Кобільника - це прообраз майбутнього осередку чорноволівського  "Руху" в Добровірі, а люди з подвійним дном - суспільна болячка тоді й тепер. Ось чому правда для декого та деколи - вантаж, але аж ніяк не зайвий.

Дещо перефразовуючи відому пісню, роздумуючи над прочитаним літературним твором Миколи Сенейка, роблю висновок: без мрії не можна жити, без правди не можна йти у майбутнє. Ну, а "Покара очищає душу", - мовив відомий англієць Оскар Вайльд, з яким погоджується автор. З огляду на це, книжка завартувала на вдячного читача, знайде своє гідне місце на полиці будь-якої бібліотеки. І вона там є.

Повість «Покара» на п'ятнадцятому Міжнародному літературно - краєзнавчому конкурсі імені Мирона Утриска (м.Турка Львівська область) удостоєна диплома першого ступеня, а регіональному імені письменника Івана Филипчака (м.Самбір Львівська область 2011 р.) - звання лауреата. Цим, здається, багато чого, якщо не все, сказано і про твір, і про його автора.

Омелян ЛЕСЬКІВ,

член Всеукраїнського об'єднання "Письменники Бойківщини".