* * *

Як же набридли люди, які будь-яку тему зведуть до себе. «А ось у мене…», «а ось я…». Блять я тебе навіть не питав, навіщо ти мені це розповідаєш

* * *

Борщ можна їсти всім, крім росіян і білорусів. Білорусам хіба тільки дивитись як їдять

* * *

2022 рік. Війна. Частина української інтелігенції продовжує дрочити на постать Павла Скоропадського, який хотів повернення України до складу імперії, сформував армію з російських офіцерів-шовіністів і не спромігся вивчити українську. Ах, але ж який приклад "сильної руки"!

* * *

В барі два діда говорили українською, напились і почали пиздіти російською. Горілка робить з тебе москаля чи як то працює?

* * *

Люблю дивитись з кимось фільми. Недодивитись - люблю ще більше.

* * *

Як росія обстрілює Харків іскандерами, вид з мого вікна. Взлітає ракета з-за горизонту, де бєлгород. Потім прилітає мені на район (ліва частина кадру), через секунду спрацьовує сигналізація авто під будинком. Між стартом і прильотом хвилина. Варто казати, що сховатись «складно»?

АСКОЛЬДОВА ПРАВДА БРАЙЧЕВСЬКОГО ПРОТИ ХЛІБА, ЗАМІШАНОГО НА СЕЧІ

00:38 21.06.2022


АСКОЛЬДОВА ПРАВДА БРАЙЧЕВСЬКОГО ПРОТИ ХЛІБА, ЗАМІШАНОГО НА СЕЧІ

 

Образ хліба, замішаного на сечі, належить відомому грузинському письменнику Отарові Чіладзе. Иншими словами - се історія замішана на брехні.

Мав з'явитися міцного духу гісторик Михайло Брайчевський, аби у низці своїх ґрунтовних праць сказати правду про націю, історію, історичних героїв та історичних антигероїв. Для українців се вельми важливо, особливо сьогодні.

Двотомник праць історика, що побачив світ 2009 року у фундації Олени Теліги за держзамовленням, важко переоцінити.

Він арґументовано доводить низку фальсифікацій у київському літописанні, дає належну оцінку князям, зокрема Святославу, підносить на належну історичну висоту останнього з династії Київців на київському столі - царя Аскольда, уміло розставляє українські акценти там, де сього потребує історіографія.

Єдиний закид, що його можна зробити авторові - ідентифікація християнства як рабської релігії. Важко то сприйняти, бо ані Ісус, ані його апостоли рабами не були. Наупаки, істинне слово Христа - се пеан свободі, величі людини люблячої і любленої, а отже - щасливої.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ РУХИ У КИЇВСЬКІЙ РУСИ. Літописці мусили бути на боці правлячих верхів, тому - «причини часто підмінюються приводом, а зовнішній вияв видається за суть». Але суть численних київських повстань ув иншому - «у більшости випадків поусталі смерди були іграшкою у руках сторонніх, реакційних або ж схильних до авантюризму сил». Брайчевський тонко а ненав'язливо передає сутність середньовічного Київа - «Гора і Поділ - у сьому протиставленні виявляла себе суперечливість середньовічного міста як носія  діалектичного протиріччя епохи», «купець і ремісник завжди є принциповими противниками війн - принаймні у власній країні».

Говорячи про митрополита Іларіона (уважають, що він є одним з хлопчиків, зібраних - відібраних від родин - по цілій київські       державі князем Володимиром) та його славетну працю «Слово про Мойсеїв закон і божу благодать» Брайчевський зауважує «найважливішим завданням, що постало перед руськими філософами і публіцистами, було обґрунтування тези щодо прав Русі на незалежний розвиток (у тому числі і духовний), ствердження її не лише як великої держави, але і як суспільства, що займає видатне місце  ув історії людства. З сим завданням чудово упорався автор «Слова ...», створивши цікаву а ориґінальну концепцію світової історії», «тут бачимо відображення неоплатонічної ідеї про еманацію світла як сути усякого розвитку», «закон - рабство, благодать -- свобода», «закон має вузьконаціональне значення, тоді як благодать - загальна а усесвітня».

Брайчевський  стверджує, що цар Аскольд зробив країну християнською 860 року після успішного походу на Константинополь. Тоді ж у Київі постала єпархія, яка уже ніколи не припиняла своєї діяльности.

Цікавим відкриттям є свідчення автора про «Ізборник» 1076р, що «як і багато инших творів давньоруської літератури, у значній частині є твором псевдонімним, тобто наумисне приписаним авторитетам, які не є авторами».

Говорячи про епоху міжусобиць, автор слушно звертає увагу на середній клас українського боярства, «яке устигло уже пустити міцне коріння у своїх вотчинах (а у ряді випадків мало його від самого початку) і відчувало під ногами економічне підґрунтя, усвідомлювало себе силою, на якій тримається держава».

Цікавим а пізнавальним є свідчення автора про братчини ремісничого люду, які «за головний осередок мали храм». Яскравим прикладом такого храму була церква Пирогощі.

Цікавим є свідчення автора про свято Покрови. Викрадена з Вишгорода Андрієм Боголюбським ікона Божої матері (авторство якої за легендою приписують єванґелисту Луці) стала Володимирською. Їй приписують чудотворну поміч війську у перемозі над Волзькою Булґарією у 1164 р. «У зв'язку з сим свято Покрови, яке доти на Руси не користувалося особливою популярністю, висунулося у число найважливіших».

Брайчевський мовить про феномен Московії, пояснюючи його так: «Успіхові такої політичної лінії сприяло те, же майже усі діячі, які волею історичної долі опинялися на суздальському столі, були видатними а яскравими індивідуальностями, здатними міцною рукою забезпечити неухильне дотримання обраного і стверджуваного курсу. Усеволод Юрійович, Ярослав Усеволодович, Алєксандер Нєвскій - усе то були непересічні політики а державці, люди неабияких здібностей, які рівною мірою уславилися і на політичному, і на воєнному поприщі».

Підсумовуючи огляд суспільних рухів домонгольської Руси автор констатує: «Домонгольська Русь репрезентувала найбільш прогресивні тенденції суспільного поступу; вона ішла попереду більшости европейських країн. Міське життя тут стояло на більш високому рівні, аніж у Західній та Східній  Европі. Розвиток міжнародної торгівлі і пов'язане з ним нагромадження капіталу, так чи инакше, мусили дати свої соціяльні наслідки», «Врятувавши Европу від поневолення, Русь сама стала його жертвою, потрапивши у становище загарбаної та пригніченої країни».

Автор стверджує, що при царі Аскольді «Русь досягає неабиякої могутности і упевненими кроками виходить на світову арену». Успішні походи на Візантію, запровадження християнства у київській державі - ось заслуги Аскольда. Проте се не усім у Києві подобається. Саме антихристиянська партія у столиці сприяє приходу варяга Олега, який убиває останнього князя з Київців  і  запроваджує чужинську династію у Київі. Аскольда ховає його побратим угорський ватажок Олмош і відходить зі своїм родом з України на територію теперішньої Угорщини. Літописці усе сподіяне Аскольдом   приписують пізнішим князям, а з Аскольда роблять злодія, а з його убивці - героя. Ся матриця працюватиме в Україні завжди - згадаймо Мазепу, та й і Ющенка теж.

Щодо мітичного хрещення Руси Володимиром, Брайчевський мовить про прийняття перед тим мусульманства, згадки про що є у східних джерелах. Проте мусульманство не отримало підтримки українського населення, а християнство було постійним явищем ще з часів Аскольда.

Ґрунтовно і арґументовано Брайчевський показує становлення Московії, висловлюючи суть її державного характеру.

 

ГОЗАРІЯ І РУСЬ. Брайчевський инакше пише про Гозарію, аніж Лєв Ґумільов. Він чинить се з українських позицій, ґрунтуючися на староукраїнських та світових джерелах.

Розпочинає свою непоквапну оповідь автор від початків, не забуваючи ситуацію у східній Европі, не поминаючи ґуннів,ґотів, антів.

Перегодом - аварська навала.

У 7-8 сторіччях на перетині  Дніпра, Прип'яти а Десни, на стику трьох племінних утворень - полян, деревлян а сіверян - постає як столиця початкової держави місто Київ.

Аналізуючи Гозарський каґанат від початку до розквіту автор указує на етнічний склад сієї історичної гимери та особливо на пануючу релігію - іудаїзм.

Брайчевський слушно наголошує на відмінности між християнством а іудаїзмом - рівність усіх народів перед Богом і богообраність жидівського народу. 860 роком - роком першого успішного походу на Константинополь київського царя Аскольда - автор позначає християнізацію Руси а відтак безперервне функціонування християнської парафії у Київі. Переворот 882 року є по сути антихристиянським. Убивство Аскольда стало початком язичницької реакції.

Усередині 30-х років 10-го сторіччя візантійський імператор Роман Лакапін розпочав переслідування юдеїв. Вони утекли до Гозарії. Відповідно цар Гозарії Іосиф розпочав антихристиянський терор. Русь у сьому протистоянні була союзником Візантії.

Покладаючися на іноземні джерела, Брайчевський слушно мовить про те, же київський тудун був не гозарським управником-сатрапом,а скоріше послом Гозарії у Київі. Тому і видавав дозволи (по сучасному мовлячи візи) мандрівцям до своєї країни.

Говорячи про похід князя Святослава на Гозарію, автор констатує, що ся військова виправа стала фатальною для сієї гимери - вона розпалася.

Наслідки сієї події достатньо вагомі - Київська держава отримала у свої володіння землі в'ятичів та сіверян, Наддонеччина та Наддонщина, а також землі по обидва боки керченської протоки, прозвані Тмутораканню.

Але була і неґація у розгромі Гозарії - зник стримуючий фактор для нападу на Русь кочових народів, зокрема, печенігів.

АСКОЛЬД - ЦАР КИЇВСЬКИЙ. Брайчевський автор і прихильник концепції царювання Аскольда як останнього з роду Київців і першого, хто християнізував (модернізував) Русь.

Крок за кроком автор відвіює полову від зерна, вилонюючи з куцих писемних джерел уласне шматки Аскольдового  літопису. Іноземні джерела служать доповненням альбо підтвердженням концепції ученого.

«Історія ставить перед собою лише досяжні цілі» -- слушно зауважує автор. І далі - «реальний розвиток не визнає нічого, не зумовленого матеріальними причинами».

Говорячи про Аскольда, автор змушений повернутися до першопочатків Руси. Далі іде опис становлення феодалізму.

Автор скрупульозно досліджує зовнішню політику Руси часів Аскольда - з Газарією, з угорцями, з Візантією.

«Норманізм є хибною теорією (...) тому, що приписував Рюрику та його компатріотам невластиву роль творця давньоруської держави, яка насправді виникла а змужніла  за багато віків до його народження» -- мовить Брайчевський. І далі - «Рюрик і його нащадки прийшли на готове і десь у третьому або четвертому поколінні були повністю слов'янізовані».

Наслідки перевороту 882 року були фатальними. Держава зупинилася у своєму християнському поступі, а привнесений титул конунга (князя) Олегом-узурпатором призвів до того, що «ув очах феодальної Европи Русь залишалася ґерцоґством, що мало численні неприємні наслідки на кшталт претензій сусідніх володарів з більш високим ранґом».

Праці Михайла Брайчевського важко переоцінити. Варто подякувати панові Юрію Кухарчуку за ґрунтовну передмову та упорядкування двотомника. Було би добре видати окремо масовим накладом праці «Суспільно-політичні рухи у Київській Русі» та «Аскольд - цар Київський», а працю про Гозарію спільно з аналогічними роботами Льва Ґумільова, переклавши їх на українську мову.

У будь-якому разі досить годувати українців хлібом, замішаним на сечі.

 

 

Роман КУХАРУК