ЗЕМЛЕТРУС МОЗКУ ДЛЯ УКРАЇНЦЯ
05:39 14.07.2022
Якщо публіка ішла на презентацію ВІДЛУННЯ Ляриси Денисенко у передсмаку чогось легкого а прикільного, то до Тані Малярчук чомуqсz ішли по серйоз. Аж вона ся здивувала з того і переконувала публіку, що написала вельми веселу книжку. Але публіка їй не повірила. І було чого.
Ув автографі пані авторка використала ТМ що збігається з визначенням торгова марка.
Для мене особисто ТМ ТАНЯ МАЛЯРЧУК направду є знаком художньої якости. Після ЗВІРОСЛОВА з осторогою розкривав її роман БІОГРАФІЯ ВИПАДКОВОГО ЧУДА, виданого у Харкові КСД аж семитисячним накладом.
Авторка - пожителька Відня зі дворічною витримкою, що вивчає німецьку і ся таще від німецькомовної короткої прози, явила на суд свого читача річ неперебутню. Не люблячи Толстого, вона намагається писати просто короткими реченнями. Але має добрий смак до живих діалогів - се живі люди говорять як дихають, їхні слова а фрази повні експресії, болю, сарказму, люті альбо любови.
Епіґрафом до роману слугує цитата з Еріха Фріда: «Пес, який умирає і знає, що умирає як пес, і який може сказати, що знає, що умирає як пес, -- се людина».
Роман ув оповіданнях, але вельми злютованих - сюжетом, героями, часом а простором, у яких відбувається дія. Як вона називала себе та інших. Вона - Лєна. Дитя українського міста Сан-Франциско, що набагато реальніше за свого американського прототипа і дуже нагадує рідне місто самої авторки - Івано-Франківськ, альбо Франик, як його називають аборигени.
Вона повна енергії, самостійного мислення, бажання дивитися на світ своїма уласними очами і з величезною уродженою жагою справделивости. А ще - людиною, що має здоровий ґлузд і ним, як камертоном, повіряє усіх а усе, що трапляється їй на шляху.
Проблема приходить у діточому садку (привіт Ірині Фарійон, до речіи з москворотою вихователькою, яка згорає у полумі кульової блискавки у неї на очах. Вона потому три місяці нарочито мовить по московському - у пам'ять про виховательку. Саме вона їй мовила - із тебе полізуть люди, і се її підносило ув уласних очах і вона усе для сього робила.
Приватна річ стає суспільною - міт про те, же западенці ненавидять все мовсковське авторка майстерно шпуряє у смітник однією фразою-вироком «Так завжди стається з тим, що ненавидиш, воно ніколи тебе не відпускає». Лєна також отримує перший урок життя - добрий учинок з найкращими намірами не завше приносить користь тому, заради кого ти сей добрий вчинок чиниш. Директриса Василівна любила рідний край, а вихователька ні. Вона мучилась з мовою, бо не могла її опанувати. Але судячи з риторики мала людяну душу і виховувала з дітей ЛЮДИНУ а не позірного штучного патріота. Инша жива душа - баба Ліда, яка любила ростини і кури, що давали ростинам послід. Але Директриса Василівна скасувала її самодіяльність, її любов - і ростини занищилися, бо не годні бути без любови. Баба Ліда - одвічна прибиральниця - скрушно мовить вистраждану своїм бутям істину: «все своє життя проприбирала. Скільки зусиль, скільки переробленої роботи, а світ усе одно не став чистішим».
- Бог на небі і на землі. Міт про віру у западенців летить услід за ненавистю до московитського як послід. «Смерть - найслабше місце атеїзму». А віри? Лєна. Її душа, що не приймає фальшу. Але вона приймає подружку Іванку, що її називає Псом (привіт Еріху Фріду з епіґрафа). «Звинувачувати когось - се виправдовувати себе» -- істина. Пес сю істину вистраждала у сімейному житті з сектантом-чоловіком, що перетворив її життя на пекло.
- Як вона пообіцяла собі не з'їжджати з розуму. «Нові часи нічого нового не обіцяли - тільки дітей, які хочуть їсти, і дітей, які не мають що вдягнути». Нові часи женуть з України у трудову еміґрацію. Але батько не їде у країну доларів - не годен. Жахливим але психольоґічно правдивим є епізод з польськими дармовими цукерками коло відродженого польського костьолу, де «діти відбирали здобич одні ув одних, а дорослі відбирали у дітей». «Бідний народ страшний», правда, але ще страшніший - без гідности. Її не купиш як секонд-генд, не виростиш як картоплю на городі. Вона альбо є, або не є, третього не дано. Траґізм свинячих голів і жорстокости до своїх дітей - неприхований і страшний. Але «злим бути легко». Важче бути ЛЮДИНОЮ.
- Сціоподи, арімаспами та инші песиголовці натурфілософії. «Обдури ближнього свого, бо прийде дальній і обдурить вас обох» -- девіз для базарів початку а середини дев'яностих, де у продавці подалась місцева інтеліґенція. Яскравим персонажем оної є колишній викладач Кролик, з якого знущається колишня його студентка, публічно на базарі цитуючи конспекти його колишніх лекцій. Міша-м'ясоріз - цинік ще той, бо для нього «Веґетаріянці - теж м'ясо». У сьому розділі героїня робить спробу чесно вступити до універу, але се їй мало удається. Гісторики пропонують іти на філософію, а філософи - на гісторію. Урешті за хабар Кролик улаштовує її на факультет фізкультури. Тимчасом тато іде з головою у аґробизнес і сіє гречку, як споконвіку. Але, сараку, забув про бджоли, що мають ту гречку запилювати. І ся метафора - гречка нечинна без бджіл - се образ українства. У тому то й річ, що усі заброди хочуть меду, гречки, у гречку - але видушують бджіл, а без них нічого не є. Так улаштований світ на сій Богом даній землі.
- Як вона пізнала ази валеології. Проста дівчина Василина, що має свій характер, свій смак до життя і свою тендітну любов до музики Земфіри. Вона готова на усе - і тягне Лєну до Київа на концерт. «Потяг тягся повільно і з гуркотом, ніби йому до смерти обридло возити сих обділених долею пасажирів у смердючих шкарпетках, із пакунками копченої ковбаси, хліба і порізаної начетверо цибулі». Гарний погляд на себе самих? Ото ж бо. Але кожда людина прагне свята, світла, радости небудення. «Ґеніяльних людей небагато - сказала Василина. - Вони (...) приходять дуже рідко, так тільки, щоб трохи прикрасити собою сей світ.» І далі - глибина безміру простої людини: «Нехай живе собі, а я собі, -- шепотіла вона. - Нехай співає, а я буду слухати».
- Як вона відмовилася бути паном. Яскрава а уїдлива пародія на борців з пивом за Україну. Майже з натури. Хто не вірить - зайдіть у будь-яку українську патрійотичну орґанізацію, якщо туда ще є куда зайти.
- Як вона шукала і не знайшла. «Самотні люди сповнені темряви». Тут маєме портрет лікарки Ольги Іванівни, що «одягалася трохи шльондрувато» і прагнула менше чути, «як земля під тобою смердить». Спритна шарлатанка усвідомила одну правду: «гроші люди готові платити за щастя і за самі гроші». Знову Кролик - у кольорах («сплюнув у зелену траву чорною слиною і закурив») і з глибини («зітгнув так сильно і тяжко, ніби хотів видихнути із себе душу»). Тут же - портрет Жені, яку усі б'ють - від сина до далеких родичів. А вона любить їх, і чудо для неї не чудо. Чудо для неї - сама здатність когойся любити. Ні за що. Просто так. Тут же з'являється йоґ, із якого Лєна урешті робить випивоху. Він не годен пояснити чуда.
- Як вона захищала мале, щоб не нападали на велике. «Часи змінюються, але ніколи так, як ми сього хочемо». Лєна захищає псів, що ідуть на їдло у китайські ресторани. Бита, осміяна, але незламна, бо «боротьбу виграти неможливо. Але можливо виграти себе». Тут знову маєме прагнення поїхати геть з країни. «Я не тікаю, я просто хочу побачити світ». Але світ почекає, бо треба відстояти Пса, що втратила здатність ходити.
- Війна за нерухомість. «Смерділо цибулею і землею». Лєна іде коридорами влади, системи, яка проти людини, проти каліки, проти людяности урешті решт. Глибина і вершина пронизливости водночас - проти жлобства, тупости, зачерствіння. Після сього тексту розумієш, чому у Відни так багато інвалідів скрізь, які дихають і живуть разом з усіма, а у нас вони у своїх буцеґарнях під домашнім чи шпитальним арештом. Тут маєме жорстку розмову поколінь, яка мусить колийся відбутися реально. Нехай поки що тільки у романі, але вона гряде, отака: «-- Дівчатка, але ви скажіть, скажіть нам, хто вас, таких негідників, виховав? Лєна відповіла: -- Так ви ж і виховали.» Лєна діє. Вона лупить систему дією. Комісія стверджує, що каліка може ходити. І вона лишає Пса там - хай іде, якщо може. Жорстко, але дієво. Пес мовить з глибини своєї зболеної душі, з єства свого: «У мене немає ніг, а у вас немає серця». Інвалід Антон, активіст, прикутий до ліжка, радить Лєні не тратити час на суди-пересуди а давати хабаря.
- Трохи теорії. «Місто не може залишатися містом чийогось дитинства».
- Пояснювальна записка. Монолог чиновної сучки, яка вивертає себе як куфайку. Скільки таких сучок кублиться по радах, виконкомах, управліннях, департаментах. Сучки добре їдять, гарно сплять (з ким треба), учасно обідають і відпочивають... Але за чийся рахунок. І пора сей рахунок надати до оплати сповна.
- Як вона зустріла останнього пастуха. Портрет лісника, сповненого «хворобливо невичерпної енерґії», що не тільки бачив фазанів, а і їв їх. Такий собі професійний цинік.
- Як вона побачила темінь, щоб побачити світло. Душить сучку у її кабінеті і за се потрапляє до психошпиталю, де «дозволено усе, що заборонено на волі. Але заборонено те, що на волі дозволється». Така собі психоделічна клепсидра. У Лєни стався «землетрус мозку». Вона програла системі, але виграла у Бога.
З часів Сократа а Христа кожда людина стоїть перед вибором, альбо бути людиною, альбо не бути нею.
Сократ мовив: «У кожній людині є сонце, тільки дайте йому світити». Ісус мовив: «Не бійся».
Таня Малярчук не боїться - і творить землетрус мозку для українців. Ось вам дзеркало. Альбо розбийте го головою, альбо змініться і змініть світ.
Роман КУХАРУК