Якщо публіка ішла на презентацію ВІДЛУННЯ  Ляриси Денисенко у передсмаку чогось легкого а прикільного, то до Тані Малярчук чомусь ішли по серйоз. Аж вона ся здивувала з того і переконувала публіку, що написала вельми веселу книжку. Але публіка їй не повірила. І було чого.

Ув автографі пані авторка використала ТМ що збігається з визначенням торгова марка.

Для мене особисто ТМ ТАНЯ МАЛЯРЧУК направду є знаком художньої якости. Після ЗВІРОСЛОВА з осторогою розкривав її роман БІОГРАФІЯ ВИПАДКОВОГО ЧУДА, виданого у Харкові КСД аж семитисячним накладом.

Авторка - пожителька Відня з дворічною витримкою, що вивчає німецьку і ся таще від німецькомовної короткої прози, явила на суд свого читача річ неперебутню. Не люблячи Толстого, вона намагається писати просто короткими реченнями. Але має добрий смак до живих діалогів - це живі люди говорять як дихають, їхні слова і фрази повні експресії, болю, сарказму, люті альбо любови.

Епіґрафом до роману слугує цитата з Еріха Фріда: «Пес, який вмирає і знає, що вмирає як пес, і який може сказати, що знає, що вмирає як пес, -- це людина».

Роман в оповіданнях, але вельми злютованих - сюжетом, героями, часом і простором, у яких відбувається дія.

1. Як вона називала себе та інших. Вона - Лєна. Дитя українського міста Сан-Франциско, що набагато реальніше за свого американського прототипа і дуже нагадує рідне місто самої авторки - Івано-Франківськ, або Франик, як його називають аборигени.

Вона повна енергії, самостійного мислення, бажання дивитися на світ своїми власними очима і з величезною вродженою жагою справделивости. А ще - людиною, що має здоровий ґлузд і ним, як камертоном, повіряє всіх а все, що трапляється їй на шляху.

Проблема приходить в дитячому садку (привіт Ірині Фарійон, до речі) з російськомовною вихователькою, яка згорає у полумі кульової блискавки у неї на очах. Вона потому три місяці нарочито говорить російською - у пам'ять про виховательку. Саме вона їй сказала - з тебе полізуть люди, і це її підносило у власних очах і вона все для цього робила.

Приватна річ стає суспільною - міт про те, що западенці ненавидять все російське авторка майстерно шпуряє у смітник однією фразою-вироком «Так завжди стається з тим, що ненавидиш, воно ніколи тебе не відпускає». Лєна також отримує перший урок життя - добрий вчинок з найкращими намірами не завше приносить користь тому, заради кого ти цей добрий вчинок чиниш. Директриса Василівна любила рідний край, а вихователька ні. Вона мучилась з мовою, бо не могла її опанувати. Але судячи з риторики мала людяну душу і виховувала з дітей ЛЮДИНУ а не позірного штучного патріота. Інша жива душа - баба Ліда, яка любила ростини і кури, що давали ростинам послід. Але Директриса Василівна скасувала її самодіяльність, її любов - і ростини знищились, бо не годні бути без любови. Баба Ліда - одвічна прибиральниця - скрушно мовить вистраждану своїм бутям істину: «все своє життя проприбирала. Скільки зусиль, скільки переробленої роботи, а світ усе одно не став чистішим».

1. Бог на небі і на землі. Міт про віру у западенців летить услід за ненавистю до російського як послід. «Смерть - найслабше місце атеїзму». А віри? Лєна. Її душа, що не приймає фальшу. Але вона приймає подружку Іванку, що її називає Псом (привіт Еріху Фріду з епіґрафа). «Звинувачувати когось - це виправдовувати себе» -- істина. Пес цю істину вистраждала у сімейному житті з сектантом-чоловіком, що перетворив її життя на пекло.
2. Як вона пообіцяла собі не з'їжджати з розуму. «Нові часи нічого нового не обіцяли - тільки дітей, які хочуть їсти, і дітей, які не мають що вдягнути». Нові часи женуть з України в трудову еміґрацію. Але батько не їде в країну доларів - не годен. Жахливим але психольогічно правдивим є епізод з польськими дармовими цукерками коло відродженого польського костьолу, де «діти відбирали здобич одні в одних, а дорослі відбирали в дітей». «Бідний народ страшний», правда, але ще страшніший - без гідности. Її не купиш як секонд-генд, не виростиш як картоплю на городі. Вона або є, або не є, третього не дано. Трагізм свинячих голів і жорстокости до своїх дітей - неприхований і страшний. Але «злим бути легко». Важче бути ЛЮДИНОЮ.
3. Сціоподи, арімаспами та инші песиголовці натурфілософії. «Обдури ближнього свого, бо прийде дальній і обдурить вас обох» -- девіз для базарів початку а середини дев'яностих, де в продавці подалась місцева інтеліґенція. Яскравим персонажем оної є колишній викладач Кролик, з якого знущається колишня його студентка, публічно на базарі цитуючи конспекти його колишніх лекцій. Міша-м'ясоріз - цинік ще той, бо для нього «Вегетаріанці - теж м'ясо». У цьому розділі героїня робить спробу чесно вступити до універу, але це їй мало вдається. Гісторики пропонують іти на філософію, а філософи - на гісторію. Врешті за хабар Кролик влаштовує її на факультет фізкультури. Тимчасом тато іде з головою в аґробизнес і сіє гречку, як споконвіку. Але, сарака, забув про бджоли, що мають ту гречку запилювати. І ця метафора - гречка нечинна без бджіл - це образ українства. В тому то й річ, що всі заброди хочуть меду, гречки, в гречку - але душать бджіл, винищують їх, а без них нічого не є. Так влаштований     світ на цій Богом даній землі.  
4. Як вона пізнала ази валеології. Проста дівчина Василина, що має свій характер, свій смак до життя і свою тендітну любов до музики Земфіри. Вона готова на все - і тягне Лєну до Києва на концерт. «Потяг тягся повільно і з гуркотом, ніби йому до смерті обридло возити цих обділених долею пасажирів у смердючих шкарпетках, із пакунками копченої ковбаси, хліба і порізаної начетверо цибулі». Гарний погляд на себе самих? Ото ж бо. Але кожда людина прагне свята, світла, радости небудення. «Геніяльних людей небагато - сказала Василина. - Вони (...) приходять дуже рідко, так тільки, щоб трохи прикрасити собою цей світ.» І далі - глибина безміру простої людини: «Нехай живе собі, а я собі, -- шепотіла вона. - Нехай співає, а я буду слухати».
5. Як вона відмовилася бути паном. Яскрава і уїдлива пародія на борців з пивом за Україну. Майже з натури. Хто не вірить - зайдіть на Ярвал, 9 або на вулицю Мазепи.
6. Як вона шукала і не знайшла. «Самотні люди сповнені темряви». Тут маємо портрет лікарки Ольги Іванівни, що «одягалася трохи шльондрувато» і прагнула менше чути, «як земля під тобою смердить». Спритна шарлатанка усвідомила одну правду: «гроші люди готові платити за щастя і за самі гроші». Знову Кролик - в кольорах («сплюнув у зелену траву чорною слиною і закурив») і з глибини («зітхнув так сильно і тяжко, ніби хотів видихнути із себе душу»). Тут же - портрет Жені, яку всі б'ють - від сина до далеких родичів. А вона любить їх, і чудо для неї не чудо. Чудо для неї - сама здатність когось любити. Ні за що. Просто так. Тут же з'являється йог, з якого Лєна врешті робить випивоху. Він не годен пояснити чуда.
7. Як вона захищала мале, щоб не нападали на велике. «Часи змінюються, але ніколи так, як ми цього хочемо». Лєна захищає псів, що ідуть на їдло у китайські ресторани. Бита, осміяна, але незламна, бо «боротьбу виграти неможливо. Але можливо виграти себе». Тут знову маємо прагнення поїхати геть з країни. «Я не тікаю, я просто хочу побачити світ». Але світ почекає, бо треба відстояти Пса, що втратила здатність ходити.
8. Війна за нерухомість. «Смерділо цибулею і землею». Лєна іде коридорами влади, системи, яка проти людини, проти каліки, проти людяности врешті решт. Глибина і вершина пронизливости водночас - проти жлобства, тупости, зачерствіння. Після цього тексту розумієш, чому у Відні так багато інвалідів скрізь. Які дихають і живуть разом з усіма, а у нас вони у своїх буцегарнях під домашнім чи шпитальним арештом. Тут маємо жорстку розмову поколінь, яка мусить колись відбутись реально. Нехай поки що тільки в романі, але вона гряде, отака: «-- Дівчатка, але ви скажіть, скажіть нам, хто вас, таких негідників, виховав? Лєна відповіла: -- Так ви ж і виховали.» Лєна діє. Вона лупить систему дією. Комісія стверджує, що каліка може ходити. І вона лишає Пса там - хай іде, якщо може. Жорстко, але дієво. Пес мовить з глибини своєї зболеної душі, з єства свого: «У мене немає ніг, а у вас немає серця». Інвалід Антон, активіст, прикутий до ліжка, радить Лєні не тратити час на суди-пересуди а давати хабаря.
9. Трохи теорії. «Місто не може залишатися містом чийогось дитинства».
10. Пояснювальна записка. Монолог чиновної сучки, яка вивертає себе як куфайку. Скільки таких сучок кублиться по радах, виконкомах, управліннях, департаментах. Сучки добре їдять, гарно сплять  (з ким треба), вчасно обідають і відпочивають... Але за чийсь рахунок. І пора цей рахунок надати до оплати сповна.
11. Як вона зустріла останнього пастуха. Портрет лісника, сповненого «хворобливо невичерпної енергії», що не тільки бачив фазанів, а і їв їх. Такий собі професійний цинік.
12. Як вона побачила темінь, щоб побачити світло. Душить сучку в її кабінеті і за це потрапляє у психошпиталь, де «дозволено все, що заборонено на волі. Але заборонено те, що на волі дозволється». Така собі психоделічна клепсидра. У Лєни стався «землетрус мозку». Вона програла системі, але виграла в Бога.

З часів Сократа а Христа кожда людина стоїть перед вибором, або бути людиною, або не бути нею.

Сократ мовив: «В кожній людині є сонце, тільки дайте йому світити». Ісус мовив: «Не бійся».

Таня Малярчук не боїться - і творить землетрус мозку для українців. Ось вам дзеркало. Або розбийте його головою, або змініть світ і себе довкола.

Роман КУХАРУК.