* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Романтика доморослого утопізму

19:54 12.03.2012

Романтика доморослого утопізму

Романтика доморослого утопізму

(Рецензія на книгу Р.Некоза “Історія українського невігластва”)

 

Цю книжку я придбав у автора на Софіївському майдані під час мітингу на захист української мови. Автор ходив з плакатами на грудях і спині, що рекламували його, так би мовити, товар, який він тримав при собі у сумці.

Авторів, як відомо, треба підтримувати, тому й купив я цю книжку, яку, до речі, автор, Роман Степанович Некоз продавав за досить скромною, як на наші часи, ціною. Правда, трохи насторжувала назва: Історія українського невігластва — це могло бути якесь злостиве паплюження всього українського на кшталт творів сумнозвісного О.Бузини. Та й сам автор попередив, що книжка його може сподобатися далеко не всім.

Але мені книжка загалом здалась цікавою, насамперед, думками про походження нашої ментальності, хоча й далеко не все у цих думках для мене було новим. Але до цього мені не приходило у голову, що одна з головних причин нашої ментальної відсталості є наше географічне положення. Що те, “чим ми зараз пихато пишаємося (транзитна територія), колись було жахом для народів-державотворців”. Тобто, державу в умовах, коли твоєю територією постійно хтось войовничо пересувається, створити досить важко. Особливо, якщо ти сам не кочівник, а мирний землероб. А наявність багатих чорноземів не примушувало наших пращурів-землеробів дуже напружувати мозок. Тому наш миролюбний земляк зміг створити державу лише за допомогою варяжських князів та їхніх дружин, а потім її фактично втратив на сотні років. Автор розповів хоч і достатньо стисло, але цілком переконливо про цей сумний шлях нашого народу аж до сьогоднішнього дня.

Під кінець свого твору, автор, проаналізувавши нишішню ситуацію в Україні, намагається знайти вихід з неї, навіть пропонує свій варіант дій для розбудови справжньої, самодостатньої держави, і це було б цікаво, але, якби не деякі “але”.

По-перше, з жалем можна висловитися про те, що названа книга не є повноцінним виданням, оскільки видана не відомо у якому видавництві і не має реєстраційних номерів, так званих УДК, ББК і ISBN-ів. Тобто книжку цю можно прирівняти до самвидаву, що не потрапить автоматично у головні бібліотеки країни. А ще скидається у вічі, що автор навіть не подумав про редактора чи хоча б про коректора. Або хоча б дав почитати свій рукопис якмусь із своїх знайомих, щоб вони свіжим оком продивилися текст. Числені помилки і не лише орфографічні, а й стилістичні, особливо — безліч русизмів і кальок з російської мови достатньою мірою знижують враження від книжки.

Правда, моя критика у цьому плані може бути теж не професійною, оскільки народився я і виріс достатньо далеко за межами України, в іншій республіці, тому сам можу наробити помилок і у власному тексті.

Але я не можу залишити поза увагою ті помилки, які мені скинулися у вічі. Наприклад: вживання слів “відноситися” замість “ставитися” чи “стосуватися”, “прийдеться” замість “доведеться”, “капля” замість “крапля”,  “путати” замість “плутати”,  “привити”  замість “прищепити”, “лишні” замість “зайві”, “повезло” замість “пощастило”, “заставляють” замість “примушують”, “хватала” замість “хапала”, “ні разу” замість “жодного разу”, “за вуши” замість “за вуха”, “прошлі гріхи” замість “минулі гріхи”, “не стоїть” замість “не варто”, а ще й звороти: “не справившийся Президент” замість “Президент, що не впорався”, “живе по приципах” замість “живе за принципами”, “по економічних питаннях” замість “з економічних питань” і багато інших прикрих помилок.

Не дуже ретельно автор книги ставиться і до деяких інших “дрібничок”. Скажімо, слово “Президент” він трактує як “перший”, “ведучий”, у той час, як дослівно це перекладається як “той, що сидить попереду”, а решта значень вже є похідні.

Але варто поговорити про головне. Що стосується самої ідеї книги, яка закладена вже в її назві, я думаю, автор із цим упорався. Але справа в тому, що автор книги не зупинився лише на історичному аналізі, а пішов далі, намагаючись виписати рецепти проти визначеної ним хвороби.

У цьому прагненні авторові можна лише поаплодувати. Він все ж таки, на відміну від основоположника так званої “марксистсько-ленінської теорії” — К.Маркса(прошу вибачення за таке “сміливе” порівняння), зробив спробу вказати шлях, як рухатися далі. К.Маркс же, хоча, як відомо, зміг за своє життя написати товстеньку книгу “Капітал”, в якій піддав нищивній критиці економічні відносини при капіталізмі, але йому не вистачило життя, щоб хоча б якоюсь мірою підказати, а як рухатися далі. Він (Маркс) виніс свій вирок капіталізму, коли дійшов до висновку, що ця економічна формація рано чи пізно приходить до загнивання, тому що стає монополістичною, але не зміг передбачити, що найбільша монополізація виробництва відбудеться якраз тоді, коли не окремі підприємці будуть володіти засобами виробництва, а ними володітиме так звана держава в особі державних чиновників. На жаль, і після Маркса ніхто, включаючи В.Леніна, над соціалістичною економікою не працював, тому ніякої “марксистсько-ленінської теорії” так само, як і “марксистсько-ленінської філософії” в природі не існує.

Тому прагнення автора книги запропонувати своє бачення шляхів виходу з нинішнього становища можна лише вітати. От тільки чи переконують читача ці висновки і пропозиції?

Автор книги, наприклад, не бачить на політичному обрії України жодної фігури, яка могла б очолити націю чи вивести її з кризи. Він обливає помиями усіх без винятку українських політиків, і, можливо, вони на те заслуговують. Але ставити на один щабель В.Януковича(“продукт теперішнього Донбасу”) і Ю.Тимошенко(“популістка з косою”), або М.Азарова і В.Пинзеника, це, мабуть, занадто. В народі нині(а народ наш не такий вже й неосвічений) існує чітке переконання, що нинішню окупаціїну владу привели до керівництва державою саме ті “розумники” (політики і публіцисти), які закликали народ не бачити різниці між Януковичем і Тимошенко.

І абсолютно чітко в народі проводять паралель між виборами 2010 року в Україні і виборми 1933 року в Німеччині. Там, як відомо, агентура Сталіна закликала комуністів не бачити різниці між соціал-націоналістами і соціал-демократами і не об’єднуватися з останніми, що й забезпечило прихід до влади нелюда Адольфа Алоізовича Гітлера. У нас до влади теж законним шляхом прийшов антиукраїнець Віктор Федорович Янукович. Адже і у нас були вибори не менш демократичні, ніж ті, що відбулися у Німеччині у 1933 році.

Автор, п. Р.Некоз, який більш-менш переконливо аналізує історичні причини нашогоневігластва”, все ж мені не здається таким вже переконливим, коли аналізує причини невдач повноцінного становлення України за період після виходу її із СРСР. В міркуваннях пана Некоза відчувається відверта зевага до ролі будь яких “вождів” і навіть до політичних сил, зокрема, до Народного руху у набутті Україною Незалежності: “Зусилля мільйонів рухівців призвели лиш до статусу офіційного виходу з імперії...”  Між тим, якби у Руха була лише ця перемога, то й “навіть” за це йому повинні бути вдячні усі наступні покоління українців. Так само, як ми віддаємо належне Б.Хмельницькому, який звільнив більшу частину України від польської опіки, хоча обєктивно, на жаль, привів Україну у ще більш гнітючу залежність від Москви.

Пан Некоз звинувачує керівників Руху у тому, що вони не кинулися “спасати” економіку від розграбування, але чомусь не зупиняється на тому, а чи було у рухівців для цього достатньо сил у Верховній раді? Те, що Верховна рада у 91-му році проголосувала за Незалежність, можливо, нині не викликає подиву ні в кого, але, відверто кажучи, це повинно здаватися дивом. Той, хто пам’ятає ті дні, має пам’ятати про розклад сил у тодішній Раді, про ліву так звану “групу 239”, яка не лише на той момент, але й надалі могла легко заблокувати будь яку ініциативу Руху. Це вони, комуністи і соціалісти призвели спочатку своїми популістськими рішеннями до нечуваної інфляції,(що повністю знецінило попередні, ще “радянські” грошові заощадження наших громадян) а потім, маючи більшість у Раді, привели до “прихватизації” народного майна. Саме вони, ліві були лобістами для “красного директорату”, про який все ж таки згадав автор книги.

Але я згодний з автором книги, що дії керівників Руху часто були “недолугими”. У пана Некоза цього немає, але він міг би нагадати про те, як рухівці потихеньку, але невпинно втрачали авторитет і вплив серед народу. Розкол Руху відбувся не через якісь підступи ззовні, хоча можливо були й такі, а через невмілу політику його керівництва і у першу чергу самого В.Чорновола, який навіть не зумів довести до народу справжні причини занепаду України як повноцінної держави. Він пихато проголошував про “значну перемогу демократичних сил”, у той час, коли у Верховну Раду увійшли всього 26 рухівців, але цією заявою В.Чорновіл фактично взяв на свою політичну силу відповідальність за усі негаразди в країні. Оточивши себе справді недолугими помічниками, він не зміг успішно провести жодної виборчої кампанії: то відмовляючись взагалі виставляти свою кандидатуру на Президента, то обмежуючись на чергових виборах єдиним гаслом на відеороликах “Потрібні зміни”, у той час, коли виборець вже був по зав’язку ситий усілякими там “змінами”. Розкол Руху(а я був свідком цього) відбувся через протест низових організацій проти справді недолугої політики керівництва Руху, але загибель у автокатастрофі В.Чорновола, який після розколу Руху змушений став мотатися по Україні у пошуку вірних прихильників, була ще більшою трагедією для України.

Автор книги, як я сказав, не обмежується лише ”аналізом” причин наших невдач, а й намагається внести низку своїх пропозицій щодо можливого виправлення становища.

Спочатку зупинюсь на неполітичному, такому як “Наука повинна стати суто прикладною, за винятком випадків опіки недержавними грантами, які самі виявлять і забезпечать талант”. Я можу суто по людськи зрозуміти автора — інженера-винахідника  у його бажанні швидше проштовхувати свої винаходи у виробництво, але як він може не розуміти важливість для науки підтримки її саме державою, а не якимись там “грантами”, коштами, які мало який магнат вийме зі свого гаманця і виділить для розвитку якоїсь там теорії! Магнатам потрібні не нові теорії, а саме прикладні науки, які дозволяють їм швидко отримати прибутки. Але без розвитку “чистої” науки, яка в усі часи підтримувалася саме державою, суттєвого прогресу не буде і у прикладних науках.

Що ж стосується пропозицій як подолати “наше невігластво”, то автор досить часто вживає слова типу “повинно”, “потрібно” (щоб щось було) без вказівок, як цього досягнути.  І головне, хто це “повинний” робити? Фраза “Доки до нас не дійде оте горбачовське “починай перестройку кожен з себе”, то довго ще будемо конати в цій культурно-соціальній багнюці” сама по собі красива, але дуже віддає або наївним романтизмом, або більшовизмом з його гаслом “виховання нової людини”. Не вдалося їм “виховати нову людину” ні концтаборами, ні соцзмаганнями.

Все ж мені дещо сподобалась у автора фраза про те, що “не потрібно боятися деяку нефаховість(так у книзі) претендентів(на виборні посади), бо в іншому випадку знову нами будуть керувати “фахові злодії”. Хай напружує(!) знак мій) мозок наш “толерантний та працьовитий”, будуючи свою державу”. І далі: “Подібними зусиллями він приведе цю “кляту” владу в залежність від себе”.

Але автор книги абсолютно не довіряє будь яким політикам, то ж знову запитаймо: а хто, як не політики зможуть провести у життя ту чи іншу ідею?

Взагалі, до будь яких осіб у автора книги негативне ставлення. І це — право автора мати про них свою думку. Але зневажливе ставлення розповсюджується у автора не лише на конкретних осіб, але навіть на певні посади: “генерал з інтелектом максимум майора”, або “консультанти” з громадської приймальні, інтелект і відповідальність яких знаходиться на рівні майстра цеху” і т.п. Можна говорити про досвід людини, яка займає ту чи іншу посаду, але до чого тут “інтелект”?

До речі, мені згадався вислів мого давнього приятеля, який сказав: “Президентом можна поставити будь кого, і він впорається, а от спробуй відразу знайти тямущого майстра цеху!

Та повернемось до книги. Виявляється, однак, що не все було навіть у нашій новітній історії погане. Як пише п. Некоз: “Два рази(!) в житті мене, хронічного критика, пронизувала повага до свого народу. Це під час “ланцюга злуки”, а особливо на Майдані (пишу з великої літери, бо це того варте)”. Незрозуміло, чому “ланцюг злуки” автор пише з літери маленької, мабуть він вразив автора не настільки, але далі автор приходить до “глибокого” висновку: “Єдина помилка Майдану в тому, що він віддав віжки керування тим процесом самозваним, БЕЗКОНТРОЛЬНИМ ВОЖДЯМ(виділене Р.Некозом), які використали потуги народу в особистих цілях”. Яким же треба бути наївним романтиком, щоби дійти до висновку, що і “Майдан”, і “Ланцюг злуки” були суто стихійними народними виступами. Я теж був і на Майдані, і у Ланцюгу злуки. У Ланцюгу стояв не на затишній київськії вулиці лікоть об лікоть з іншими учасниками, а на вітряному шосе по Житомирській трасі, де відстань між учасниками була значно більшою, ніж у Києві. Але поруч з нами, представниками Київщини були хлопці з Івано-Франківщини, і вони так само як і ми чітко знали наше місце на трасі. Все було організоване, і це була захоплююча акція. Так само чудово була організована акція на Майдані, у якій брали числені осередки усіх партій патріотичного спрямування з усієї України.

А от автор книги навіть створення першої в конаючій Радянській Україні альтернативної партії відносить до суто народної ініціативи. “Стихійний Народний Рух очолили критикуючі базікали, які крім збирання непродуктивних мітингів нічого путнього не вміли”. А от ви, шановний авторе, пробували хоч раз зібрати хоча б якийсь мітинг?

“Нікчемними базікалами” називає автор книги “Яворівських, Зайців, Мовчанів”, забуваючи, що саме вони і створили Рух. Рухівські організації почали створюватися по всій Україні не самі по собі, а після опублікування у “Літературній Україні”, газеті спілки письменників “Програми Народного руху за Перебудову”. Так, саме — за “Перебудову”, бо інакше спочатку було неможливо. А вже невдовзі ця “перебудова” була відкинута, бо всі вже знали про справжню мету Руху, а саме — здобуття Україною незалежності і скасування більшовицької монополії на владу.

Цієї мети Рух досягнув. Років через сто історики, певно, будуть згадувати саме цей факт — здобуття Україною Незалежності, а все решта буде виглядати дрібними колізіями, неминучіми при будь яких змінах. Може, звичайно, ще залишиться в історії ганебний факт Харківських угод і, можливо, ще щось з того, що накоїть за своє правління нинішній і, сподіваюсь, останній антиукраїнський президент Янукович.

Але автор книги скептично ставиться і до діяльності і здобутків Руху так само, як не вірить у спроможність будь яких “вождів” чи партій зробити щось корисне для народу. Народ, за думкою п. Некоза, повинен сам очолити себе: “Майдан повинен об’єднати всіх обездолених і вболіваючих за своє майбутнє від Луганська до Ужгорода, але вже без партійних вождів та інших пройдисвітів на його трибунах. Майдан повинен будуватися низами, бути небагаточисельним, але постійним (до стабілізації нормальної ситуації в країні) і при невидимій підтримці всього українського народу через постійну ротацію.”

Мені здається, що у автора у його аналізі причин “українського невігластва” щось пропущене. На початку своєї книги він згадав, що нашому землякові дісталися розкішні землі, благодатний клімат, що не змушувало “напружувати мозок”, не змушувало об’єднуватися у громади, а навпаки, штовхало до усамітнення і прийняття принципу “моя хата з краю”. Але відомо, що поляни, навпаки, жили організованою громадою, навіть не маючи правителів, чому дивувалися стародавні мандрівники з Балкан. І чи не саме ця традиція — жити без правителів, врешті решт, привела до того, що слов’яни змушені були шукати собі правителів ззовні, звертатися до скандинавських русів, щоб останні забезпечили їх і правителями, і військом, і навіть дали назву державі.(читайте “Повість минулих літ”).

Але автор книги, зневажливо ставлячись до будь яких керівників і покладаючи головну надію виключно на “народ”, майже не помічає того факту, що в Україні, на жаль, крім народу, є ще й населення. Ось цей фактор мав би бути у центрі уваги сучасних дослідників “українського невігластва”. Адже середньостатистичний характер сучасного українця виводиться із суми характерів і поглядів власне українців і представників 5-тої колони, яких в Україні поки ще майже половина, що показали вибори, на яких “народ” привів до влади малоросійського Па-Хана.    

Слід віддати належне авторові книги, що він у певний момент схаменувся і частково визнав, що все ж “без організаторів на Майдані не обійтися”, тому “в цю когорту можуть ввійти люди, які не претендують на політичні дивіденти”(!?). Але, коли я читав ці рядки, мені здавалося, що десь щось подібне я вже зустрічав. Не за конкретним змістом, а за ідеєю чи, як кажуть, “за духом”. Потім згадав: це я відчував, уперше читаючи відому книжку досить відомого автора. Ім’я автора — Томас Мор, а книжка називається: “Утопія”.

І все ж таки книжку Р.Некоза я прочитав із цікавістю, тому що знайшов у ній багато нового для себе. Звичайно, вищезгадані моменти трохи псували враження, але, можливо, як і автор книжки (за його ж визнанням) я маю занадто критиканську натуру, а менш критично налаштованому і менш прискіпливому читачеві ці, відмічені мною недоліки, сподіваюсь, здадуться несуттєвими і він теж із задоволенням прочитає цю книжку, тим більш, що там, дійсно, є багато цікавого і, можливо, нового для широкого читача матеріалу.

 

Драндар Олександр Федорович