* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Пострілом із грабель

10:17 03.03.2012

Пострілом із грабель

 

Пострілом із грабель

(Рецензія на книгу П.Мариниченка “Граблі української політики)


Якби ця книжка й була виставлена на продаж у якійсь книгарні, то дуже сумнівно, щоб хтось із потенційних читачів підійшов до неї і взяв у руки. Мені здається, більш непривабливого видання важко й придумати. Брошура вигляду протипожежної інструкції з такою ж обкладинкою невиразно-блідого кольору, мало кого зможе зацікавити у наш час, коли полиці книгарень пістрявіють яскравими обкладинками художніх видань, а ця книжка, до того ж не художня, а публіцистична.

І це шкода. Шкода, що читач не підійде, тому що книжка все ж таки варта уваги. Написав її Павло Мариниченко і називається вона “Граблі української політики”.

Щоправда, й подібною назвою нині нікого не привабиш і не здивуєш. Майже усіма політиками і публіцистами цей образ щодо української політики обсмоктується з усіх боків, але книжка Павла Мариниченка цікава не цим, вже досить заяложеним образом. В ній багато фактичного історичного матеріалу, який, можливо, багатьом читачам  невідомий, а ще автор робить власний аналіз різних історичних ситуацій, і хоча, як кажуть, історія не має умовного способу, автор робить спроби уявити, як могли за певними умовами розвиватися ті чи інші події.

Свій стислий аналіз української історії автор книжки починає із власної класифікаії головних її віх. На думку автора, ключовими моментами в історії України були її “три революції”, з яких першою “була Українсько-польська війна за гетьманства Богдана Хмельницького, яка привела до відновлення української державності”. “Другою українською революцією” автор книги вважає “невдалу революцію 1917-20 рр.” “Третя революція”, на думку автора, “відбулася на наших очах, і вона ще не закінчилася”(мається на увазі проголошення Україною Незалежності).

П.Мариниченко у своїй книжці робить невеликий екскурс у історію і, констатуючи прикрий факт того, що Україна протягом багатьох століть фактично не мала власної державності, виділяє період, коли її залежність від інших держав була мінімальною. Це було за часів так званої Литовсько-Руської держави, коли українське (руське) населення сприймало литовців як визволителів від татаро-монгольських завойовників. “Нова влада визнавала релігійні, політичні права православних і досить тривалий час дотримувалась принципу “старину не рушити і новизну не вводити”. Язичники-литовці переймали звичаї, мову, культуру, релігію “поневоленого” народу”. “І навіть державною мовою там — пише далі автор дослідження — була книжна українська мова”.

Залежність від Польщі вже не була такою “м’якою неволею” тому “Богдан Хмельницький перший з українських гетьманів після перемог над поляками і після розмов з іерархами українського православ’я прийшов до думки: “своя хата” — руське князівство”. На думку автора, свої плани Б.Хмельницький повною мірою не здійснив лише через тодішні об’єктивні несприятливі обставини.

Головним об’єктом дослідженя автор книги взяв період, за його визначенням, “Другої української революції”, що “збігся” з російською революцією 1917 року і наступною після цього громадянською війною. Це був період, коли, на думку автора, Україна мала усі можливості стати незалежною державою, якби не “недолугі дії” тодішніх її керівників, у першу чергу В.Виниченка та М.Грушевського. Їхні прагнення до “максимальної легітимності” призвели до повної поразки у боротьбі з російським імперіалізмом.

Говорячи про статтю М.Грушевського “Український мілітаризм” П.Мариниченко пише: “у самій назві викладена головна думка, що автор боїться такої ефективної форми політики, як збройна боротьба. Коли б же автор піклувався про безпеку нації, то назва статті мала б звучати: “Українська обороноздатність”.

На думку автора дослідженя, “Україна могла мати у 1917 році щонайменше півторамільйонну армію”. у той час як, за словами автора, “у Леніна і Троцького було... ...лише 300 тис. у 1918-му”. Крім військового питання, за автором книги, український уряд мав би вирішити найболючеше питання, а саме — земельне. І не зробив цього на противагу більшовикам, які на рівні декларації використали цей момент повною мірою, чим перетягли на свій бік більшу частину селянства.

Не використала нова українська влада і можливості “консолідації антиімперіалістичних сил всередині екс-імперії” з якими можна було б “проголосивши боротьбу за визволення народів Росії, створити потужну союзну армію”. Розглядає автор і варіанти військового союзу з Польщею і навіть варіанти “створення українсько-японського військово-політичного союзу”.

Те, що тодішня українська влада, у першу чергу у особі М.Грушевського не використала можливостей для здобуття Україною незалежності, на думку автора книги, ні якою мірою не заслуговує на пошану з боку нащадків.

Належне автор віддає іншим: “у середині ХХ-го століття молоді (за віком і досвідом) політики, взяли на озброєння спосіб ефективної  політики, що зветься збройною боротьбою”. Таку політику, не зважаючи на тавтологію, автор шанує і з цим важко не погодитися.

Все ж, читаючи книгу П.Мариниченка, не можна звільнитися від думки, що автор хотів би стратити ненависних йому політичних діячів вже навіть після їх смерті. Принаймні, дуже жалкує за тим, що цього не сталося тоді, коли вони були ще живі: “коли б в еміграції існував політичний трибунал, я сподіваюсь, він би вимагав найвищої міри покарання для голови Центральної ради і президента України, що було б справедливо з історичного і з морального погляду”.

Втім, автор книги пояснює свою таку крайню позицію: “навіть маленька армія Петлюри створила більшовикам немаленькі проблеми. Через що Петлюру і знайшла в Парижі куля агента Москви. А М.Грушевський, що жив у Києві, не потрапив навіть до Лук’янівської тюрми... ...чому так?

А чи не сподіваються на таку ж індульгенцію і сучасні українські політики?

Я вважаю, що бронзовий памятник М.Грушевському біля будинку колишньої Центральної Ради є проявом глуму над пам’яттю мільйонів загиблих з його вини... ..І тому пам’ятник цей мав би стояти у Москві”.

Можливо, автор дещо і правий зі своєю екстремістською позицією. Можливо, він правий і тоді, коли різко висловлюється про діяльність українських політиків вже після “третьої української революції”, тобто після 1991 року. “Частину відповідальності повинні взяти на себе і депутати-капітулянти, зокрема поет, квазі-політик і начебто дипломат Д.Павличко...”

“...Не знаю, чи була суспільна користь від його віршів, а шкода від такого політика була, і величезна, тому що з його ініціативи Верховна Рада голосувала за без’ядерний статус України... ...автор цієї книжки... ...звертався до депутата Д.Павличка з пропозицією розброїтися поетапно на протязі 15-ти років і на кмпенсаційній основі за 15 мільярдів ам. дол, створивши блок “умовно-ядерних держав” (Білорусь, Україна, Казахстан). Або — як компроміс — вступ до ЄС і НАТО.

Головний парламентський дипломат не захотів мене навіть вислухати, сказавши: “Нам не потрібно ніяких блоків” що я теж можу кваліфікувати як зрада національних інтересів”

Можна зрозуміти образу автора, що його не захотіли навіть вислухати, але політики державного масштабу, на жаль, далеко не завжди бажають дослуховуватися до пропозицій рядових громадян.

Щоправда, трохи нижче автор книги, несхвально оцінюючи діяльність “помаранчевого” Президента України, “вибачається перед суспільством, що допоміг “народному кандидатові” стати Президентом. А саме: у десятках пропозицій, переданих через громадську приймальню на вул. Прорізній, і через депутатів. Серед цих пропозицій, я думаю, були й такі, що різко вплинули на хід виборів”.

Не знаю, чи дійсно “народний кандидат” скориствся порадами невідомого йому пана Мариниченка, а головне, чи, взагалі, вони, ті поради потрапили йому на вічі.  Якщо потрапили, то, думаю, часи ті безповоротно пройшли. Напередодні останніх президентських  виборів ніякі пропозиції рядових громадян через “громадські приймальні” до високопосадових учасників змагань через щільний заслін їхніх клерків пробитися вже не могли.

Позитивно оцінюючи аналіз автора книги діяльності багатьох політиків в історії України, я все ж таки не можу не висловити своєї думки щодо повноти розкриття ним теми, яку він визначив заголовком книги. Із тексту витікає, що “граблями” для наших доморослих політиків були у першу чергу певна тупість, боягузтво, зрадництво, і які ж висновки робить автор?

Він навіть пропонує рецепти, як удосконалити політичну систему в Україні(Щоб, мабуть, зробити українських політиків більш спроможними творити гарну історію?) Які ж це рецепти? “Як один з варіантів, коли представницька влада себе не виправдала — розширити вплив народу на формування всіх інститутів влади.

Наприклад, виборність суддів і прокурорів, відправка у відставку через референдум президента, міністрів, депутатів, надавши громадським організаціям більш широкі суспільні функції, аж до застосування сили у разі нехтування волею народу.”

Трохи дивною видається думка “коли представницька влада себе не виправдала, розширити вплив народу на формування всіх інститутів влади”. А хіба “представницька” влада не обирається народом? А “застосування сили”, це що? Створення народної повстанської армії?  Спокусливо, я б сам пішов у таку, але боюсь, це із області фантастики. Це треба, щоб хтось ще очолив таку армію.

“Ще одним варіантом могло б бути введення в державі конституційної монархії(Гетьманату), яка брала б на себе незручні функції розпуску ВР і відставки уряду”.

З останнім, запропонованим автором книги варіантом я вже можу його вітати. Мабуть, до цієї пропозиції вже дослухалися у Партії регіонів (чи Регіона?), і вони спочатку повернулися до Конституції 1996 року, що знов розширює повноваження Президента, а далі планують зробити Януковича “конституційним монархом”, якщо наберуть необхідні для цього 300 голосів.

Передбачає автор ще один варіант —“кризовий або антикризовий... ... народ, як носій влади, відмовляє у довірі парламенту, уряду і президенту і звертається до збройних сил, що присягнули на вірність народові, допомогти подолати корупцію, організовану злочинність та нелегальну еміграцію”. Останній варіант, близький до варіанту “застосування сили”, і не менш фантастичний, ніж перший. До того ж цей варіант дещо обтяжений ксенофобською риторикою про “нелегальних емігрантів”. Це ж треба — регулярну армію напустити на нелегальних емігрантів! Чи не простіше — зробити менш прозорими кордони з сусідньою Росією?

Але, щоправда, я залишився трохи розчарованим книгою не через вказані мною моменти. Залишився я розчарованим тому що, точно знаючи, що вона була надрукована вже після приходу до вищої влади в країні вихідця зі специфічного проросійського регіону, вийшла навіть після укладення нинішнім Президентом у Харкові ганебних угод і після об’явлення про його не менш ганебні наміри щодо здачі Росії цілої низки українських економічних об’єктів, у книзі жодного слова немає про абсолютно нову ситуацію в Україні.

Мабуть, коли країною почали керувати не якісь там нікчеми, бездарі чи боягузи, а справжні злочинці  — вороги держави, непросто самому проявити мужність і відверто заговорити про це.

    

Олександр Драндар