* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Помститися по-українськи

17:29 13.02.2012

Помститися по-українськи

 

 

 

(Відгук на книгу Тимура Литовченка «Помститися імператору»)

 

Відверто кажучи, беручи у руки цю книгу, я не розраховував прочитати про щось сенсаційне, що ламало би докорінно і мої, і, можливо, всього суспільства уявлення про події, що відбулися на теренах України і Росії десь у першій половині вісімнадцятого століття. Міг подумати про фантастичний жанр, до якого могла би належати ця книга, якщо би вона суттєво спотворювала відомі всім факти.

Але автор історичного роману навіть у рамках відомих історичних подій має право на фантазію, домислювання,  на свій погляд і трактування тих чи інших фактів. І цей погляд може бути цікавим. Тому, ознайомившись з інтригуючою анотацією на обкладинці, я із задоволенням взявся за читання книги. І скажу відразу, що не пожалкував за витраченим часом. Автор добре попрацював над сюжетом і знайшов цікаві ходи, і є в ньому просто чудові сторінки. Я ж зупинюсь на деяких, як мені здається, недоліках роману.

Звичайно, хотілося б у історичному романі познайомитися ближче з історичними постатями, але їх коло в романі виявилося досить обмежене, хоча автор і не зобовязаний історичні події показувати обовязково  на рівні перших фігур. А особисто мене у таких творах більш приваблюють навіть не події, не факти, про них, врешті-решт, можна прочитати у підручниках і спеціальних історичних дослідженнях, мене ж більше цікавить антураж. У художньо-історичному романі мені хочеться просто відчути епоху з якомога більшими подробицями: побутом, звичаями, краєвидами, адже й краєвиди, певно, міняються від епохи до епохи.

У романі, який ми розглядаємо, не так багато тих подробиць, хоча не можна й сказати, що його герої діють ніби зовсім у безповітряному просторі. Тільки, на жаль, дещо схематично показує автор середовище, яке оточує героїв, що значною мірою зменшує художній рівень твору. Навіть картинки Полтавської битви якось не переконують. Коли читаєш епізод,  у якому головний герой Степан Ракович намагається дістатися до свого колишнього друга, а нині — лютого ворога, не покидає відчуття певної театральності сцени.

Не віриться у те, що Степан, який нібито побачив зрадника Івана, міг у такий жаркий момент уявляти, як його ворог промовляє довгу тираду: «Гей, ти, собацюро паршивий, підлабузник гетьманський! Що, примостився вози з оскуднілим королівським скарбом стерегти — ото і вся твоя доблесть? А у битву кинутися боїшся?! А може, шабля твоя затупилась чи порох у пістолі відсирів? Ах ти ж!.. А ще козаком колись називався!» Не віриться, що й сам Степан міг вимовляти у мить, коли згубив Івана з поля зору: «Іване, Іване!!! Де ти,  сучий сину?!.. …Йди-но сюди, мерзотнику, — я вбю тебе! Розрубаю навпіл, від маківки й до самого сідельця!!!... …Я йду до тебе — готуйся зустріти лиху смерть!!! »

Як відомо, диявол захований саме у деталях. Але трохи розчаровують навіть не наведені, не дуже переконливі ніби розмовні фрази. Є в романі моменти, деталі, які мимоволі викликають запитання. Дивує те, як швидко у романі в епоху відсутності швидкісних інформаційних засобів дійшли до головного героя подробиці про жахливу зраду його колишнього друга. Автор не потрудився хоч якось пояснити це. Але ще більш дивує, як скоро визначили сердюки гетьмана Мазепи, бойові товариші Степана, що він їх зрадив, покинувши відповідальний пост у розпалі битві.

Між тим, не так вже й далеко, судячи з опису бою, віддалився Степан від того відповідального посту. Правда, йому довелося на мить пришпорити коня, щоби врятуватися від вибуху ядра, яке впало за три кроки від нього і його товаришів, але він кинувся не кудись назад, а «у саму гущу битви». Тієї ж миті запеклий його ворог зник з поля його зору, тож Степану вже не треба було кудись мчатися далеко, тим більш, що серйозні справи знайшлися і тут, неподалік обозу, який Степан поставлений був охороняти разом з іншими сердюками.

Автор динамічно описує цей бій. Спочатку  на героя напав якийсь літній вершник, який ледь не вбив його, але хоробрий юнак розпоров йому шаблею бік. І тут же на Степана налетіли ще три вершники — «…такі ж молоді завзяті рубаки, як він сам. Одного Ракович звалив пострілом з пістоля, з двома іншими довелося рубатися хвилин п’ять…» Розправився герой і з ними, і вже поранений у руку і залишившись без коня, зітнувся ще з одним московським драгуном, якого теж переміг. Він зумів скочити у сідло чужого коня, коли почув сигнали ріжка про відступ їхнього війська. «Степан не надто усвідомлював, чим завершився останній у його житті бій(?), скількох драгунів він звалив на землю, перш ніж сам опинився під кінськими копитами…»

Про яку ж тут зраду може йти мова? Герой впав важко поранений майже поруч з обозом, який охороняв, а сердюки, підкоряючись сигналу про відступ, навіть не подумали прихопити з собою свого пораненого товариша. Але герою доводиться втікати і ховатися не лише від ворогів-московитів, а й, судячи зі слів його рятівника, єврея Мошки, й від колишніх товаришів по зброї.

Постає іще запитання: а звідки відданий сім’ї Раковичів Мошка дізнався про те, що під час запеклої битви молодий Ракович на кілька кроків віддалився від відступаючого гетьманівського обозу? Невже це була така значуща подія, що про неї линула поголоска по всій Україні?

Здається, з логікою у автора якось не все виходить досконало, але деякі епізоди, якщо вже не надто переконливі, все ж виглядають припустимими у історично-пригодницькому жанрі. Непогано сприймається епізод, у якому Мошка перехитровує московітів, що зупинили бричку, у якій він віз пораненого Степана. Можна припустити, що московити могли повірити у страшну заразну хворобу Степана і навіть відпустити їх, щоби вони, мовляв, повезли цю хворобу до самого гетьмана. Ці перемовини читаються легко, але загалом діалоги, здається, — не найсильніша сторона автора.

У деяких місцях вони здаються затягнутими і навіть нудотними, хоча інколи автор і намагається індивідуалізувати мову героїв. Правда, ця індивідуалізація часто торкається не конкретного персонажа, а певної категорії людей, скажімо, московітів. Всі ці персонажі абсолютно однакові у межах своєї групи, правда, в романі не так багато персонажів взагалі, а російськомовні персонажі, за виключенням  царствених осіб, епізодичні. А от мова єврея Мошки у романі достатньо колоритна.

Скидається у вічі недостатнє вміння автора психологічно обіграти ситуацію. На мій погляд, найбільш невдалою у романі виглядає сцена допиту, по суті, катування Гелени, нареченої Степана, яку нібито кохав і колишній Степанів товариш Іван, що у цій сцені виступає у ролі головного допитувача.

Взагалі, лінія цього, нібито, кохання Івана до нареченої свого товариша виглядає занадто слабкою. Він, цей Іван, ніби й зовсім не цікавився панянкою, яка була для нього, сироти, племінника не дуже заможного військового з Лубен, недосяжною. Ще до прибуття у маєток Степанового батька, сотника Раковича, Іван думав лише про Січ, куди хотів вмовити піти і Степана, і кепкував зі свого товариша, що так захоплено коментував красу панянки, що зустрілася їм на шляху до маєтку Раковичів. І ось раптом, за кілька днів спалахнула ця Іванова нерозділена любов. А ще й заздрість і ненависть до свого більш щасливого товариша.  

Тут є привід бути враженим саме читачеві, якому описують розпач Івана, який підгледів і підслухав Степана з Геленою і відкрив, що вони вже освідчилися один одному у коханні і тепер тільки про весілля й домовляються. Але ж Степан ніби і не приховував, від свого товариша своє захоплення Геленою і свого бажання поближче познайомитися з нею. Про яку ж зраду думає Іван, підслуховуючи закоханих? Йому ж ніхто не освідчувався, не давав приводу сподіватися на щось більше, ніж просте знайомство.

Та не будемо занадто суворими до автора. Можливо, автор саме й хотів показати мізерність душі Івана, що через заздрість опустився невдовзі до неймовірного злочину: зрадив і свого товариша, і кохану дівчину, а заразом і Батьківщину.

Якщо думка автора була саме такою, і він хотів намалювати нелюда, який, правда, у сцені захоплення Гелени спочатку «налетів на підпоручника, збив його з ніг дужим ударом у скроню», але відразу ж «намотав на кулак пшеничну дівочу косу, притягнув її просто до штабу московітів», а потім довго допитував її про «зрадника Степана» і катував під наглядом тих самих московітів, залишивши, нарешті, ніби кохану дівчину  їм же для подальшого знущання і остаточної розправи, то автор свого досягнув. Але все ж трохи примітивною виглядає ця сцена.

Дещо примітивною виглядає і сама манера письма автора. У багатьох місцях автор скоріш викладає зміст сюжету, ніж малює подію, не балуючи читача деталями і спостереженнями. Можливо, автор свідомо намагається наблизити свій стиль до народного, але навряд чи це додає художності твору. У главах, де автор розповідає сни чи марення Степана, він переходить взагалі на якийсь дитячий розмовний стиль, використовуючи вигуки і дієслова у теперішньому часі: «Бігає отак Степан, бігає, аж нарешті один з чортів як гепне черепом!... Впав юнак, лежить і чекає мовчки, що ж далі буде?»

Правда, автор настільки часто використовує діалоги, що авторська мова майже відсутня, а там, де вона є, вона ніби переломлюється через свідомість персонажу, тож, можливо, критичні дорікання щодо мови твору тут не досить і доречні.       

Тим більше, що на сторінках, де герой спілкується із Мошкою — євреєм, що служив до війни у маєтку Степанова батька, з мовою, у принципі, все гаразд.

Взагалі, у порівнянні з лінією кохання і ненависті, лінія стосунків Степана з Мошкою виглядає більш переконливою. Є тут і певна інтрига: читач не відразу дізнається про мотиви, які керують літньою людиною, що віддано служить молодому паничеві, рятуючи його від вірної загибелі. Сторінки ці найбільш зворушливі у книзі, коли читач знайомиться з історією самого слуги, що зазнав тяжких випробувань у своєму житті, а решту цього життя вирішив віддати синові свого колишнього господаря.

Але треба перейти до головної теми роману, а саме до тої помсти, яка винесена у заголовок книги.

Цілком зрозуміло, що автор поставив перед собою завдання більш високе, ніж просто розвінчати зло на рівні хоч і достатньо сильних, але лише індивідуальних людських почуттів.

Тому і головний герой роману, повернутий своїм слугою і наставником до життя у прямому і переносному значенні цих слів і відкинувши суїцидальні думки, задумав помститися, але не своєму особистому ворогу, а головному злочинцю, без якого його особистий ворог не зміг би принести герою стільки зла. Імператор Петро І стає його особистим ворогом, і герой замислює помститися йому хоча б і після його смерті. І він, врешті решт, виконує своє рішення.

Якій же такій страшній карі піддав герой свого головного особистого кривдника? Можливо, він розвалив справу усього життя останнього? Ні. Таке герою було не під силу. Тому що тоді б історія була би зовсім іншою. А читач, так само як і автор знає ту історію, яка є. І тоді герой разом з автором вирішив перервати рід імператора, його династію і зробив це. Причому зробив це так хитро, що ніхто й не здогадався, що ж сталося насправді.

Навпаки, зовні все виглядало так, що Степан під виглядом графа Сен-Жермена зробив велику послугу Московському, тепер вже Російському престолу, хоча сам Сен-Жермен думав інакше. Він виконав прохання імператриці Єлизавети і знайшов для спадкоємця престолу наречену, яка стала у подальшому імператрицею і обдарувала трон новим спадкоємцем, але пишатися царський трон, як і вся Російська держава цією особою ніяк не могла. Адже принцеса Софія-Фрідеріка-Августа була, по суті, розпутною дівкою, яку величні батьки, так і не змогли вберегти від гріха, і таку наречену Степан підсунув сину імператора Петра. І перервалася династія Романових, тому що розпутна царівна народила сина не від законного чоловіка, а нагуляла з якимось офіцером Салтиковим.

Не забув автор і про ворога нижчого рівня — Івана Богдановича, якому Степан теж помстився. Правда, помстився ніби і не прагнучи цього. Просто, негідником зацікавилося тодішнє політичне відомство, яке піддало його тортурам а потім відправило на дибу. Але читачеві невідомо, чи здогадався Іван, за що він був покараний.

А Степан — Сен-Жермен, мабуть, так і не зрозумів, що його помста виявилася, мяко кажучи, недостатньо переконливою. Можливо, і справді, з 1762 року в Російській імперії царювали вже не Романови, а Голштин-Готторпська династія, але хіба саме династія Романових була ворогом України, і у підсумку, особистим ворогом бідолашного Степана? І чи не від держави Росії були всі біди України і українців? Кому ж помстився Степан? Головний його ворог — Російська імперія внаслідок такої помсти аж ніяк не постраждала. І розпутна дівка Софія-Фредеріка, хоч так і залишилася розпутною, але стала Катериною ІІ, яку історики назвали Великою, тому що при неї Російська імперія ще більш зміцніла, а ще й остаточно зруйнувала залишки української козацької державності.

Така ось помста по-українськи…

      

 

      

Олександр Драндар


ВІДПОВІДЬ РЕЦЕНЗЕНТОВІ: 

      

   

«Вітаю будь-які дописи у пресі про себе, окрім некрологів!»

(Вінстон Черчіль)

 

Часто згадую, як мій добрий товариш і колега по письменницькому цеху Роман Кухарук обурювався невдячністю письменників, які не люблять читати погані рецензії на свої літературні опуси — мовляв, вони мають бути вдячні рецензентові бодай за те, що той:

1. відкрив чергову книгу, вибрану з огрому інших книг;

2. прочитав її від початку до кінця;

3. написав бодай щось із приводу прочитаного.

І знаєте, Кухарук таки має рацію! Бо його думка абсолютно кореспондується зі словами всесвітньо відомого політика, винесеними в епіграф…

Тому я насправді дуже вдячний Олександрові Драндару за його відгук на мою книгу «Помститися імператору», хоча це, за гамбурзьким рахунком, ніякий не відгук, а відвертий «наїзд». Чому?! Та тому хоч би, що після коротенького вступу п.Драндар сказав парою-трійкою речень: «…ознайомившись з інтригуючою анотацією на обкладинці, я із задоволенням взявся за читання книги. І скажу відразу, що не пожалкував за витраченим часом. Автор добре попрацював над сюжетом і знайшов цікаві ходи, і є в ньому просто чудові сторінки», — ото й увесь позитив його відгуку! Що дозволяє зробити висновок про мою «добру роботу» над сюжетом? Які цікаві ходи я знайшов? Які саме сторінки шановний рецензент вважає чудовими, скільки їх загалом?.. А бозна! Адже далі в рецензії йдеться виключно про недоліки роману «Помститися імператору».

Недоліки, звісно, з точки зору Олександра Драндара.

І тут, правду кажучи, попри всю мудрість, привиту мені Романом Кухаруком (ну й Вінстоном Черчіллем, ясна річ, також!), не лишилося нічого іншого, як тільки здивовано чухати потилицю, читаючи кожен наступний абзац. Чухати настільки інтенсивно, що наприкінці я підвівся з-за комп’ютера, підійшов до дзеркала і довго-довго вдивлявся у нього, повертаючись на всі боки й намагаючись розгледіти, чи не прочухав собі на голові, часом, лисину?!

Втім, все було гаразд… хоча й довелось писати оцей відгук на відгук.

Звісно ж, при цьому я лишаю без розгляду висновки штибу: «У художньо-історичному романі мені хочеться просто відчути епоху з якомога більшими подробицями: побутом, звичаями, краєвидами, адже й краєвиди, певно, міняються від епохи до епохи», — хоч би тому, що роман мій не просто історичний, але авантюрно-історичний, тож якщо почну розписувати «побут, звичаї, краєвиди» тощо, сюжет безнадійно загальмується, авантюра з інтригою зникнуть…

Або така думка про діалоги: «У деяких місцях вони здаються затягнутими і навіть нудотними, хоча інколи автор і намагається індивідуалізувати мову героїв», — хоча інші читачі роману навпаки вважають, що діалоги виписані дуже вдало, а їхня велика кількість гранично динамізує розвиток сюжету…

Що ж, як-то кажуть, на колір і смак товариш не всяк! Те, що не сподобалось Олександрові Драндару, сподобалось іншим… і навпаки. Тож у своєму відгуку зупинюсь саме на моментах, які змусили мене посилено чухати потилицю. Цитати з рецензії виділяю курсивом без подальших пояснень.

 

1. Не віриться у те, що Степан, який нібито побачив зрадника Івана, міг у такий жаркий момент уявляти, як його ворог промовляє довгу тираду: «Гей, ти, собацюро паршивий, підлабузник гетьманський! Що, примостився вози з оскуднілим королівським скарбом стерегти — ото і вся твоя доблесть? А у битву кинутися боїшся?! А може, шабля твоя затупилась чи порох у пістолі відсирів? Ах ти ж!.. А ще козаком колись називався!» Не віриться, що й сам Степан міг вимовляти у мить, коли згубив Івана з поля зору: «Іване, Іване!!! Де ти, сучий сину?!.. …Йди-но сюди, мерзотнику, — я вб’ю тебе! Розрубаю навпіл, від маківки й до самого сідельця!!!... …Я йду до тебе — готуйся зустріти лиху смерть!!!»

Мені здавалося, що з першою частиною (уявлення Степана Раковича) все зрозуміло.

Цікаво, чим вимірюється швидкість думки?! І як у мить смертельної небезпеки перед очима людини може пролетіти все її життя?! Йдеться ж не про те, що Степан Ракович уявив свого смертельного ворога Івана Богдановича, який вголос промовляв довгу тираду, яку про себе повторював насправді сам Степан Ракович! Це уявлення спресувалося силою думки в одну-єдину мить, коротшу за політ картинок життя перед очима у мить смертельної небезпеки — ото й усе пояснення! Що ж тут незрозуміло?..

Щодо другої цитати, то вона… загалом складена З ТРЬОХ ЧАСТИН, розведених нарізно! Спочатку Степан Ракович гукнув: (1) «Іване, Іване!!! Де ти, сучий сину?!», зупинивши коня, підвівся на стременах і додав: (2) «Йди-но сюди, мерзотнику, — я вб’ю тебе! Розрубаю навпіл, від маківки й до самого сідельця!!!», — потім був поєдинок з вояком-московитом, а вже потім фінал: (3) «Я йду до тебе — готуйся зустріти лиху смерть!!!»

Це все є у тексті роману, тоді як Олександр Драндар чомусь примушує мого героя вимовляти все це на одному диханні. Чому?.. Оце вже не до мене питання, а до шановного рецензента, який повірив у власну хибну конструкцію!

 

2. Дивує те, як швидко у романі в епоху відсутності швидкісних інформаційних засобів дійшли до головного героя подробиці про жахливу зраду його колишнього друга. Автор не потрудився хоч якось пояснити це.

Як це?! «Жахлива зрада його колишнього друга» Івана Богдановича стала відома, коли московити збезчестили і по-звірячому вбили Гелену Каплю — наречену Степана Раковича. Це описано у главі 3, тут є датування: «Осінь 1708 року від Р.Х., неподалік Батурина», — сама ж глава починається словами: «Холодний листопадовий вітер…» — отже, дія відбувається у листопаді 1708 року. Полтавська битва (коли Ракович і Богданович безуспішно намагалися зійтись у двобої) відбувається у належний день — 27 червня 1709 року, ця дата стоїть у наступній главі 4.

То скажіть, будь ласка, навіть «в епоху відсутності швидкісних інформаційних засобів» можна було за 8 місяців дізнатися про паскудне діяння свого колишнього товариша?!

 

3. Але ще більш дивує, як скоро визначили сердюки гетьмана Мазепи, бойові товариші Степана, що він їх зрадив, покинувши відповідальний пост у розпалі битві.

Ну, припустимо, визначити це можна було дуже швидко. Буквально декількох хвилин могло вистачити для оцінювання ситуації: Степан Ракович раптом кинув коня з місця в галоп, помчав бозна куди, полишивши шведський обоз, де перебував гетьман Мазепа… і назад не повернувся… І що там думати-гадати?!

 

4. Між тим, не так вже й далеко, судячи з опису бою, віддалився Степан від того відповідального посту. Правда, йому довелося на мить пришпорити коня, щоби врятуватися від вибуху ядра, яке впало за три кроки від нього і його товаришів, але він кинувся не кудись назад, а «у саму гущу битви». Тієї ж миті запеклий його ворог зник з поля його зору, тож Степану вже не треба було кудись мчатися далеко, тим більш, що серйозні справи знайшлися і тут, неподалік обозу, який Степан поставлений був охороняти разом з іншими сердюками.

Дуже дивний висновок! Насамперед тому, що сердюки гетьмана Мазепа під час Полтавської битви перебували (разом із гетьманом) у шведському обозі. Обоз, ясна річ, стояв у тилу шведської армії. Степан же кинувся «у саму гущу битви» — себто, на передній край битви. Яка відстань була між тилом шведського війська і фронтом зіткнення двох армій?! Я колись мав щастя особисто побувати на полі Полтавської битви, тож запевняю: кажучи словами грібоєдовського героя — «дистанция огромного размера»! Всі охочі можуть підняти карти бойових дій і переконатися в цьому.

Та й без жодних карт зрозуміло, що обоз стояв надто далеко, аби до нього не діставали ні кулі з рушниць, ані гарматні ядра. Те саме ядро, від якого рятувався Ракович, було поодиноким — себто, випадковим. Ну, зрикошетило від удару об землю (таке бувало, існував навіть подібний метод ведення вогню — рикошетом, особливо на морі), підскочило й долетіло до табору шведів… Але то був аж ніяк не зосереджений вогонь, бо шведи б відвели обоз одразу ж!..

Насамкінець, від моменту, коли ядро впало за три кроки до ніг коня Степана Раковича, до моменту вибуху ядра минуло кілька секунд — час, достатній для Степанового порятунку. І у тексті ясно сказано, що ядро розірвалося «вже десь далеко позаду»… а Степан же ще не доскакав до місця, де вирувала битва!!!

Отже, вир битви аж ніяк не міг кипіти «неподалік обозу», як стверджує шановний рецензент. З чого він зробив такий висновок — геть незрозуміло.

 

5. Герой впав важко поранений майже поруч з обозом, який охороняв, а сердюки, підкоряючись сигналу про відступ, навіть не подумали прихопити з собою свого пораненого товариша. Але герою доводиться втікати і ховатися не лише від ворогів-московитів, а й, судячи зі слів його рятівника, єврея Мошки, й від колишніх товаришів по зброї.

Зважаючи на явно помилкову оцінку рецензентом відстані від тилу шведів до місця безпосереднього зіткнення двох армій під час Полтавської битви, не дивно, що товариші-сердюки й не подумали підібрати вмираючого Степана: у них було значно більш нагальне завдання — охороняти свого гетьмана під час відступу й подальшої втечі (чим знехтував Степан Ракович).

 

6. Постає іще запитання: а звідки відданий сім’ї Раковичів Мошка дізнався про те, що під час запеклої битви молодий Ракович на кілька кроків віддалився від відступаючого гетьманівського обозу? Невже це була така значуща подія, що про неї линула поголоска по всій Україні?

Олександр Драндар вкотре не звернув увагу на датування. Полтавська битва відбулася вдень 27 червня 1709 року, Іван Богданович привів московитського «мисливця за шпигунами» разом з підручними солдатиками до місця, де бачив помираючого Степана Раковича (щоб отримати винагороду за голову свого мертвого ворога) вранці 28 червня 1709 року — ця дата стоїть у главі 5.

Отже, єврей Мошка мав цілу ніч з 27 на 28 червня 1709 року, щоб відшукати Степана! Поле виграної битви московити не охороняли: на радощах від того, що переміг найліпшу армію в Європі, імператор Петро І влаштував грандіозну пиятику, з ним пиячило й усе військо — це відомо. Між тим, уночі полем битви спокійно вешталися мародери… тож Мошка міг спокійнісінько вештатися полем у пошуках Степана разом із ними!!! Часу було вдосталь.

 

7. Він, цей Іван, ніби й зовсім не цікавився панянкою, яка була для нього, сироти, племінника не дуже заможного військового з Лубен, недосяжною. Ще до прибуття у маєток Степанового батька, сотника Раковича, Іван думав лише про Січ, куди хотів вмовити піти і Степана, і кепкував зі свого товариша, що так захоплено коментував красу панянки, що зустрілася їм на шляху до маєтку Раковичів. І ось раптом, за кілька днів спалахнула ця Іванова нерозділена любов. А ще й заздрість і ненависть до свого більш щасливого товариша.

Цікаво, чому «за кілька днів»?! У главі 2 під час розмови Степана й Гелени у нічному вишневому садочку вони згадують про Івана Богдановича як про віддалено-сторонню людину: «Та якби почув таке Іванко — ой, мабуть, і розсердився б, і накоїв би біди!» — каже Гелена. Звідси має бути зрозумілим, що від часу, коли хлопці уперше побачили її, вони обидва познайомилися з гарненькою дівчиною, а потім Іван зник… причому ніхто й не сподівався на його появу у Прилуках. Куди ж він зник?! Мабуть, туди, куди й збирався — до себе додому пішов, у Лубни! Але не всидів там (а може, не дійшов туди?!), повернувся — і підслухав освідчення двох закоханих!..

Тільки одне незрозуміло: невже все це потрібно додатково пояснювати?!

 

8. Тут є привід бути враженим саме читачеві, якому описують розпач Івана, який підгледів і підслухав Степана з Геленою і відкрив, що вони вже освідчилися один одному у коханні і тепер тільки про весілля й домовляються. Але ж Степан ніби і не приховував, від свого товариша своє захоплення Геленою і свого бажання поближче познайомитися з нею. Про яку ж зраду думає Іван, підслуховуючи закоханих?

«І навіть серце ладен вирвати з його грудей та й кинути до ніжок твоїх струнких!» — написано у главі 2 чорним по білому. Ось про яку зраду йдеться: заради дівчини Степан був готовий вирвати й кинути до її ніг Іванове серце. Себто, він зрадив чоловічу дружбу…

 

9. Дещо примітивною виглядає і сама манера письма автора. У багатьох місцях автор скоріш викладає зміст сюжету, ніж малює подію, не балуючи читача деталями і спостереженнями. Можливо, автор свідомо намагається наблизити свій стиль до народного, але навряд чи це додає художності твору. У главах, де автор розповідає сни чи марення Степана, він переходить взагалі на якийсь дитячий розмовний стиль, використовуючи вигуки і дієслова у теперішньому часі: «Бігає отак Степан, бігає, аж нарешті один з чортів як гепне черепом!... Впав юнак, лежить і чекає мовчки, що ж далі буде?»

Правда, автор настільки часто використовує діалоги, що авторська мова майже відсутня, а там, де вона є, вона ніби переломлюється через свідомість персонажу, тож, можливо, критичні дорікання щодо мови твору тут не досить і доречні.

Олександр Драндар явно не помітив того, на що звернули увагу інші рецензенти (напр., Віталій Кривоніс, «Сповідь графа Голгофи»): вся перша третина роману — образно кажучи, є «гоголівською»! Спудеї Києво-Могилянської академії, які повертаються на літні вакансії — це «Вій», кохання бідного юного козака до заможної панянки скидаються на кохання Андрія й заможної польської панянки в «Тарасі Бульбі», за початковою ненавистю Степана Раковича до єврея Мошки легко вгадати ставлення того ж таки Тараса Бульби до жида Янкеля, ворожнеча Степана Раковича й Івана Богдановича — це конфлікт «Страшної помсти»…

Я так хотів — я це написав. На то мав певні особисті причини — суто письменницькі. Навіщо воно мені було потрібно, розповім якось іншим разом. А зараз важливо дещо інше: поставлена мною мета просто вимагає «народності» стилю (як її визначив Олександр Драндар) і певної «декоративності» дії у першій третині роману! Проте зверніть увагу: вся ця «народність» завершується зі смертю Гелени Каплі та важким, майже смертельним (якби не вправність Мошки — то без «майже») пораненням Степана Раковича на полі Полтавської битви! Більш того, після руйнування «гоголівської» (чи то пак «народної») стилістики перевертається шкереберть і становище героїв, і весь сюжет!!!

«Гоголівська» Україна померла — і, фактично, розпочався інший твір.

 

10. Не забув автор і про ворога нижчого рівня — Івана Богдановича, якому Степан теж помстився. Правда, помстився ніби і не прагнучи цього. Просто, негідником зацікавилося тодішнє політичне відомство, яке піддало його тортурам а потім відправило на дибу. Але читачеві невідомо, чи здогадався Іван, за що він був покараний.

По-перше, «тодішнє політичне відомство» зацікавилося Іваном Богдановичем (тоді вже «дрібною сошкою в одній із санки-петербурзьких Колегій) не просто так! У главі 9 чітко сказано: граф Сен-Жермен (він же — колишній Степан Ракович) «нібито випадково» пригадав, що десь чув про такого собі Івана Богдановича… або бачив його… от тільки де саме?! І все це сталося у присутності російського канцлера Бестужева-Рюміна. Який одразу ж наказав допитати Івана Богдановича з усією суворістю та пристрастю… Від чого Іван Богданович і помер на дибі…

Отже, сталося все аж ніяк не випадково!!!

По-друге, не те що Іван не здогадався, що ж сталося насправді. Не здогадався про це і сам Степан Ракович — будьте певні! Недарма ж він у післямові каже своєму учневі Паулю: «Я теж, мабуть, накоїв помилок», — і справді, він мстився Івану Богдановичу, безпосередньо винному у смерті Гелени Каплі… але ж усіх нащадків (дітей та онуків) Богдановича заслали до Сибіру!.. Чому?! І хіба цього прагнув Степан, коли мстився?!

А це і не Степанова помста зовсім, а… Гелени Каплі! Ось її передсмертні слова, звернуті до Івана Богдановича (глава 3): «Будь ти проклятий, юдо!!! І діти твої, й онуки… а далі онуків рід твій не піде!!! Бо я тебе!.. Я тебе!..»

Жіноче прокляття (особливо передсмертне) — річ воістину жахлива.

Прокляття Гелени Каплі (на тлі якого Степанова помста просто блякне) справдилося повністю.

 

11. А Степан — Сен-Жермен, мабуть, так і не зрозумів, що його помста виявилася, м’яко кажучи, недостатньо переконливою.

Та невже?! Ось слова Сен-Жермена (нагадаю, в романі це колишній Степан Ракович) з післямови: «Я не виконав свою місію до кінця, оскільки рідна моя земля лишилася в рабстві, з якого звільниться невідомо коли».

Все він розумів, горопашний… тільки шановний рецензент чомусь не розуміє всього трагізму цієї людини!..

 

12. Можливо, і справді, з 1762 року в Російській імперії царювали вже не Романови, а Голштин-Готторпська династія, але хіба саме династія Романових була ворогом України, і у підсумку, особистим ворогом бідолашного Степана? І чи не від держави Росії були всі біди України і українців? Кому ж помстився Степан? Головний його ворог — Російська імперія внаслідок такої помсти аж ніяк не постраждала. І розпутна дівка Софія-Фредеріка, хоч так і залишилася розпутною, але стала Катериною ІІ, яку історики назвали Великою, тому що при неї Російська імперія ще більш зміцніла, а ще й остаточно зруйнувала залишки української козацької державності.

Така ось помста по-українськи…

Помираючи, старий Мошка, який виявився вчителем кабали Моше, намагався (глава 7) довести до свого учня Степана (майбутнього графа Сен-Жермена) наступну думку. Російську імперію потрібно спочатку перемогти духовно, для цього потрібно стати на особистий двобій з наймогутнішою людиною в імперії — себто, з імператором Петром. Перемігши наймогутнішу людину (імператора), можна перемагати вже імперію в цілому — силою зброї.

Сен-Жермен зробив своєю «зброєю» Софію-Фредеріку-Августу Ангальт-Цербстську, майбутню Катерину ІІ, яка де-факто урвала династію Романових. Але то була лише ДУХОВНА частина перемоги…

Далі ж Сен-Жермен зробив явну помилку, спробувавши виторгувати майбутню незалежність України у своєї «зброї». Ось його слова з фінальної частини глави 10: «А потім Ваша Величність, можливо, будуть мати ласку зробити дуже корисну справу для однієї з демель, що входить до складу імперії, ввіреної турботам Вашої Величності». Торг не мав позитивних наслідків: утвердившись на престолі, Катерина ІІ перетворилась на Велику… і послала Сен-Жермена попід три чорти!..

В післямові бачимо, що той намагався виправити становище, зробивши ставку на Наполеона Бонапарта: перебуваючи під контролем масонської ложі, очолюваної Сен-Жерменом, молодий агресивний імператор Франції рано чи пізно мав нанести удар по Російській імперії. Згадується також, що Бонапарт планував відновити Гетьманщину… щоправда, на посаду гетьмана планував посадити француза Мюрата, та це вже деталі…

Головне, що Сен-Жермен планував і другу частину помсти — силовий удар французького війська по духовно переможеній ним (де-факто позбавленій династії Романових) Російській імперії. Лише смерть у 108-річному віці завадила здійсненню цих планів. Ну, а без керівництва Сен-Жермена Наполеон пройшов українські землі «по дотичній», Гетьманщину не відновив… отож і зазнав фіаско! Про це Сен-Жермен, до речі, також попереджав у фіналі роману.

 

* * *

Перепрошую за настільки розлогий «відгук на відгук», та я не винен, що Олександр Драндар прочитав мій роман «Помститися імператору» надто неуважно! Справді, що я можу зробити, коли переважна більшість моментів, проти яких він заперечував або на які не звернув уваги, насправді або наявні у тексті, або ж не потребують додаткових пояснень!

Просто читайте мої твори уважно — тоді й «білих плям» у тексті перед очима не залишиться! Якщо ж і не сприймете чогось, то… на колір і смак товариш не всяк!!!

Отже, приємного читання.

І пам’ятайте: як і Черчілль, я вітаю будь-які дописи (навіть неправдоподібні) про себе та свою творчість, окрім некрологів. Та сподіваюсь — не дочекаєтеся!

Принаймні не скоро…

Тимур ЛИТОВЧЕНКО,
ніч з 27 на 18 лютого 2012 року