Цей роман починається як життя і як життя обривається. Про віщо він? Про любов. До хлопчика. До жінки. До одвічної таїни плину людського життя альбо людського існування.

Івлін Во, «Повернення у Брайдсгед» (Evelyn Waugh, Brideshead revisited), року божого 1944-го.

Відверто кажучи, не чекав від сього автора такого глибоко-глибинного, елегійного і всепроникного твору. Я б його поставив в один ряд з вершинними медитативними романами Стейнбека, Лондона, Ґончарова, Міняйла і  Мелвілла.

Піхотний капітан Чарльз Райдер повертається в Брайдсгед – помістя одного з британських католицьких давніх родів, де проминула його молодість через любов спочатку до Себастіана, а перегодом до Джулії – його сестри. На героя нахлинають спогади, які затоплюють і самого читача.

Во услід за своїм героєм повертається в часи початку, коли «очі мої полишались сухими до всього, опріч поезії».

Життя триває у цьому романі в трьох, якщо не більше, художніх атмосферах – вмирання старовинного британського роду на тлі аґресивного наступу світу чистогану, акцій і грошей, веселе життя в Оксфорді, де дружба між двома юнаками мусить бути любов'ю – чуттєвою і всепроникною. Іго родини над творчою особистістю. Любов до жінки як спроба любові до себе.

Герой відвертий зі собою у своїх спогадах і дає читачеві чудову художню реальність до спроби її осмислення: «я тоді шукав любові, і я пішов, охоплений цікавістю і ледь втомленим, неусвідомленим передчуттям, що десь зрештою віднайду ті низенькі дверці в стіні, яку, як я знав, і до мене вже віднаходили інші і яка вела у потаємний, зачаклований  сад, куди не виходять нічиї вікна, хоча він і розміщений у самому серці сього сірого міста», «Він (Себастіан) був чудовно красивий тою позастатевою красою, яку у ранній юності, начеб дзвінка пісня, кличе до себе любов, але в'яне при першому ж подиху студеного вітру.»

Коли пізнаєш людину, яка тобі не байдужа, доходиш до першоджерел – взаємостосунків цієї людини з оточуючим світом, з собою, і врешті-решт зі своєю родиною. Себастіан не отримує в родині того статусу, на який розраховує, тому ворогує з нею, а потім тікає у пиятику, а коли це не вдається – тікає у світи. Герой роману не уникає полапки чужої родини. І втрачає Себастіана («Любов його не стала студеною, але стала безрадісною, позаяк я не ділив з ним більше його самоти»).

Інші герої з оксфордського періоду – це богема, яка має свої думки про світ («ті, у кого є приваба, мізків не потребують», «я би не міг любити людини, що схожа на мене характером», «Блаженні лінощі молодості! Як неповторні вони але як геть потрібні. І як швидко і безповоротно минають!», «Єдина біда – це ґазети і родичі») і своє розуміння життя, як естетичне, так і філософське. Воно близьке до Вальда, але Во глибший і природніший у показі цих речей.

Стосунки героя зі своїм батьком рівні і красномовні – «живи за свої гроші, але коли не матимеш їх, то іди до мене по них, а не до жидів».

Батьки Себастіана – зовсім іншого замісу і трибу життя.

Після Оксфорду кожен іде своєю дорогою. Себастіан їде у світи, тікаючи від себе і самознищує себе. Герой стає малярем, одружується, має дітей. Але його гризе якесь незадоволення тим, що має («ніщо, по суті, нам не належить, опріч нашого минулого», «цілих десять мертвих літ», «чому любов примушує мене ненавидіти цілий світ?»). Це його приводить до невдалого роману з Джулією – сестрою Себастіана.

Рекс – чоловік Джулії – тип новітнього скоробагатька, цинічного, поверхового, грошовимірного. Саме він іде в політику і іде переможно новим життям. Українцям треба уважно проаналізувати цей образ, аби пояснити собі світогляд наших вітчизняних горе-скоробагатьків, яким ми довірили майбутнє нашої Нації.

Роман Івліна ВО – це саме життя, в якому кожен може віднайти свої потаємні думки, співмірити свій життєвий досвід з художнім досвідом героїв. При чому сей твір написаний тонко, пристрасно, світло і свіжо. Час минає, та він не старіє і не втрачає своєї глибини і вагомості.

Цікаво, коли український читач отримає сей шедевр світової прози на свою книжкову полицю рідною мовою?

Роман КУХАРУК