* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ПРО ГАНЬЧИН РОМАН

03:44 10.09.2011

ПРО ГАНЬЧИН РОМАН

Це роман для Федеріко Фелліні чи Сергія Параджанова, шкода лише, що вони тепер уже небіжчики. А втім, із живих кіногеніїв міг би так само вбивчо, як і написано, цей шмат прози екранізувати Емір Кустуріца — шалений серб. У будь-якому випадку доводилося б наймати зарубіжних виконавців: освоєння подібної мистецької правди вітчизняному кінематографу не на його зуби.

Мова йде про роман відомої журналістки й політика Анни Герман «Піраміди невидимі», що склав основу її першої й, зізнатися, досить шокуючої книжки «Червона Атлантида». Шокує в ній перш за все болюча оголена правда про життя й побут сучасних галицьких обивателів, переважно селян. Правда про руйнацію моралі й звичаїв, про глибоке мовчазне розчарування в незалежницько-помаранчевих навіюваннях, правда про одну з багатьох Україн, котрі вкупі не стали ще однією державою.

В передмові до книжки поет-академік Борис Олійник зауважує, що «її реалізм подекуди межує з жорстоким натуралізмом геніального Василя Стефаника». І це дуже точна заувага.

Живе-поживає собі на березі Ріки невеличке село в Галичині. Марно вгадувати його точні географічні координати. Є Село й Ріка. Останній у романі відведено особливу, хребетну роль. Ріка переносить нас то в ностальгійно-романтичне дитинство героїв із дитячими розвагами влітку й узимку, то в елегійні призахідні вечори лукавої молодості, то в цілком трагедійні тривожні будні, коли вона, Ріка, раптово розливається від дощів чи танення снігів і стає справжнім лихом, забираючи не лише усілякі пожитки, але й, часом, людське життя. Ріка, як доля. Як неминучість. Як історія.

Село невеличке, але скільки в ньому складних доль і перипетій! Немов у калейдоскопі, по кілька сторінок на кожну, подає авторка історії життя-буття десятків і десятків сельчан. Ці новели наче нанизуються на стержень розповіді окремішніми бусами, й спочатку ти не бачиш між усім цим збіговиськом логічного зв’язку.

Від таємних стрічань у бузкових темних вуличках, від яких у необережних дівчат раптом з’являються діти, від дитячих мрій і переживань дівчинки Фесуні, добровільного перевізника людей через Ріку Герасима, «партєйного» сільського голови Кровзаллє, що постійно напідпитку, копача могил мовчазного Марка та його малого Санчо Панса Ольоші, комірника Стефана Дикого на прізвисько «Вепр» до малої жидівочки страждальниці Сари, забитої у війну поліцаями, постарілої у дівах суворої бібліотекарки Касі, котра переховує на горищі книжки, на знищення яких з ідеологічних мотивів приходить рознарядка з району, вітчима Івана, який через відсутність дружини, котра щоранку виганяє корову на пасовище, призвичаюється гладити рукою сороміцьке місце в напівсонної вродливої пасербиці Оксани, сам не відаючи, до якої трагедії це призведе згодом, старезної Курихи, якої ніхто вже в селі не пам’ятає молодою, пришелепкуватих дітей — плодів п’яних гульок та розваг... Росте й росте цей сімейний альбом, і, гортаючи його, ти вже й саму Смерть сприймаєш як щось відрадне й очікуване, як бажаний спочинок, як останній парад, що рано чи пізно настає. Як і Ріка, Смерть повноправно владарює у романі.

«Історія їхнього життя — це історія смертей, — читаємо на одній із його сторінок. — Той день, останній, наче збирає, акумулює в собі квінтесенцію селянського існування. Вони готуються до смерті довго, ледь усвідомивши себе, підпорядковуючи кожну більш-менш важливу подію отій головній — годині смерті».

Усіма стежками односельців проходить авторка: приводять вони й на задурманений нездійсненними ілюзіями помаранчевий майдан, куди цілими автобусами везли і з цього Села, і з усіх ближніх сіл завербовану молодь; проводжають «у чехи», себто у вимушені заробітчанські найми за рубіж, у місто, яке, як правило, для її земляків чуже, незрозуміле й холодне; на виборчий сільський мітинг, де, кажуть, не лише гречку будуть давати, а й гумові чоботи. Але нікого вона не осуджує, нікому не дає якоїсь оцінки. Авторка любить своїх героїв. Жаліє їх. Розуміє кожного і кожну.

Ось лише у публіцистичних відступах-роздумах, котрі у книжці набрано окремим шрифтом, курсивом, і котрі залишаються за «кінокадром», пробиваються і біль, і осуд, і гнів.

У романі «Піраміди невидимі» є ще один, безумовно, славний герой: це мова. Барвиста, колористична, незрозуміла окремими в багатьох випадках словами, але радісно вгадувана з контексту семантика цього твору. А від того настає радість пізнання, розширення українського у твоїй читацькій свідомості. Анна Герман наприкінці книжки навіть подає дуже доречний словник характерних і рідкісних слів, уживаних у романі, назвавши його «антикваріатом».

Та й усуціль по тексту Анна Герман — дотепний і стильово вмотивований оповідач. Кілька характерних ілюстрацій: «Старий смердючий автобус... пихкає, тужиться, як старий дід в кльозеті...»; «Ім’я, виявляється, зношується, як тіло. Воно так само несе на собі тягар гріхів»; «Але її притягував цей заборонений плід, цей патріотичний «випендрьож»; «...три жінки знайшли спосіб на нещастя — презирство до нього»; «...штучки з бізнесом на творчості... здебільшого закінчувалися ще більшими боргами»; «То ж треба, дивувалися люди, декотра дівка і раз заміж не вийде, а ця, подивіться, возить, як жидів до школи»; «Люди носили Віру на язиках»; «Велику економію має Марійка на братові. Василь раз у три роки дістає безкоштовні черевики на протези, і на взуття не доводиться витрачати й копійки» — в останній цитаті мова йде про безногого воїна-афганця...

А все ж, що це таке, за Анною Герман, «піраміди невидимі»? Що під ними мала на увазі авторка? Що зумовлює незнищенність народу «затурканого, відсталого, споєного, вимордуваного й зісланого по сибірах»? Почуймо її саму: «Якщо подивитися нині на тих людей, що живуть коло Ріки, чужим оком, якщо приїхати на якийсь день-тиждень і глянути на їхній побут, на їхні нові звичаї; якщо порахувати, скільки їх тепер вмирає від самогонки, що прийшла на зміну сухотам; і якщо побачити мало не на кожному обійсті недорозвинених (теж: плід тотального пияцтва) дітей, то можна впасти у страшний песимізм: ото вони й є — Піраміди Невидимі? ...Давно їх нема. Давно вони не з’являються на древніх берегах, бо нікому прийти побачити. Уже, бувало, повіриш, що песиміст, можливо, має рацію... І враз у цьому згусткові біди, хворіб, нужди і майже безграмотності цілком випадково натрапити (десь на Опусті серед квіток жаб’ячки-незабудки чи на маленьких острівцях обмілілої Ріки, що біліють перламутром черепашок) маленьку Дівчинку, яка Невидимі Піраміди бачить. І коли зіткнешся з отим правдивим дивом природи, то починаєш розуміти, що ти задалеко відійшла від Ріки, що тут, на цих берегах, нічого не можеш збагнути...»

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

 

Десятки начебто розрізнених оповідей, новел, шкіців, образків роману раптом зав’язує в зрозумілий тугий вузол (без сльози читати не можна) його фінал. Він подає картину повернення додому з кількарічних закордонних наймів купки людей. Їхню ностальгію, надламану напіврабську психологію з рештками почуття гордості й свободи. Не їдуть, усім серцем і душею пориваються до омріяного, вистражданого у снах Села заробітчани, знайомі вже нам із попередніх прочитаних сторінок живі й померлі герої, серед яких «небіжка Куриха і потопленик Славко; є Фесуня у своїх білих, намащених зубним порошком черевиках; є Віра, що корчиться в передсмертних муках; сидить Ромцьо, що купив собі в Заграниці нові черевики, аби взути на Великдень; є Андрій, що везе гроші, аби могла його доня в інститут поступити; зіщулився на лаві й Кровзаллє, стискаючи в кишені незмінних сірих широких ногавиць печатку давно закритої радянської сільради...». Не дочекавшись на вокзалі першого ранкового рейсу автобуса, вони пішки, чвалом, а далі майже бігцем долають останні кілометри до Села. І в першому промінні сонця за дубовиною, за стависьком серед лісу, раптом постає перед їхнім зачарованим зором дивне з’явисько: якісь люди у вогнях електрозварення клопочуться, будують під селом чудернацьку конструкцію, звіддалеки схожу на піраміду.

Роман-спогад, роман-документ, роман-роздум, роман-підказка — усе це «Піраміди невидимі». Твір нівелює до абсолюту всю декоративність і штучність так званої галицької українськості, окремішності, національної винятковості. Він показує, що біда в нас одна, спільна, й доля в нас одна, а не просто схожа чи випала картою вічності.

Книжку названо словами «Червона Атлантида». «Червона Атлантида» — це повість (або перша її частина, як пише сама авторка), яка логічно продовжує, поглиблює тему сучасних перетворень в Україні, сконцентровується на долі інтелігенції на тлі істинно революційних змін. Видається, що з часу «Ходіння по муках» Олексія Толстого та «Сестер Річинських» Ірини Вільде так глибоко й точно, як Анна Герман у «Червоній Атлантиді», драматичної теми інтелігенції й революції поки що не торкався в нас ніхто. Оминали цю непросту для художнього освоєння тему. Передбачаємо, її розробка Анною Грман стане ще предметом не однієї дискусії та дослідження.

Є ще у рецензованій книжці три новелістичні фрески — «Щастя Юлії С.», «Версія нецензурована» та «Kaiserin elizabet», які наче підтверджують інші потенції Анни Герман у царині модернової психологічної прози, а, отже, сподівання на нові її цікаві художні відкриття.

Що хочеться додати до сказаного? Знаючи настрої в українському літературному та навкололітературному середовищі, в так званих літературних колах, схильних до постпомаранчевої епілепсії, можна передбачати певну обструкцію переконливому й безумовно новому літературному явищу, яким стає Анна Герман. Але її творчість, продемонстрована книжкою «Червона Атлантида», — це аж ніяк не розваги успішного політичного сноба, це — серйозна заявка на своє законне місце в українському літературному процесі. Якщо вдаватися до кіносценічного образу про нашу літературу й про цю окремішню ситуацію, то уявляється морська гавань, переповнена сотнями, тисячами суден різного гатунку: плоскодонками, яликами, баркасами, баржами, сухогрузами, катерами, пароплавами, навіть яхтами. Й ось у це пристановище, в цей усталений ярмарок моря раптом запливає незнайомець: граційний романтичний вітрильник. Він упевнено, зі знанням справи розвертається в новій для нього акваторії. Й дарма обурено споглядають це свавільство невідомого й ще не визнаного ними чужака капітани і штурвальні інших морських корит. Може, дійсно так, що обвітрені вони і просолені усіма явними й уявними штормами, справді, бувалі у бувальцях, їжджені й заїжджені. Але ж це прибув «Летючий Голландець», панове!

Михайло КАМЕНЮК, письменник, Іван КОКУЦА, драматург

Цінності, що допомогли перетривати морок

«Червону Атлантиду» Ганни Герман наполегливо рекомендувала колега, яка, до речі, ніколи не симпатизувала «біло-блакитним». Із тієї ж причини й не пішла на презентацію видання. Та коли книжка потрапила до рук, прочитала за день.

«Червона Атлантида» — цікава. Особливо — роман «Піраміди невидимі». Психологічний. Динамічний. Пружний. І... депресивний. Без променя надії. Зрештою, депресивність — не вада прозового твору, скажете ви. Очевидно. До того ж, який там оптимізм у галицькому селі за радянських часів? Це, певною мірою, правда. Проте знаю дещо інше галицьке село того періоду. Із розповідей прабабусі та бабусі. Щось і сама застала.

Кожен, хто себе поважав, намагався жити поза владаю. На жаль, територія свободи для чоловіка обмежувалася сім’єю, родиною. (Наслідки відчутні дотепер.) Так жили майже всі в бабусиному селі Мовчанівка Підволочиського району Тернопільської області. А хто — ні, того тихо зневажали. Ніби існувала якась домовленість. Хоча ніхто ніколи вголос про перехід, що називається, у внутрішню еміграцію не говорив. На практиці це виглядало так: запрошували греко-католицького священика (підпільника) вінчати, сповідати, хрестити чи ховати. Оскільки сільська церква була зачинена, робили це здебільшого в пана отця вдома або ж кликали його до себе. На небіжчиках обов’язково ставили фігури, тобто пам’ятники, з хрестом. До Різдва і Великодня готувалися заздалегідь: різали свиней і птицю, напікали тістечок і пляцків (тортів). Діти ходили колядувати і щедрувати на Святий вечір, перший день різдвяних свят і Старий Новий рік. На Василя могли приходити й дорослі. Разом із колядками співали стрілецьких і повстанських пісень. У неділю було заведено нічого не робити. Зранку намагалися слухати українську службу Божу з Ватикану.

Щоправда, такі «вольності» припадають на пізніші, радянські роки. У ранішню добу, звісно, були й такі, хто допомагав владі розкуркулювати й вивозити в Сибір односельців. Цікаво, що зазвичай ті трагічно закінчували життя. Часто — в розквіті сил. Декого неслава не полишає навіть після смерті. Так, на одному мармуровий пам’ятник досі обсипається — скільки його не цементують. Люди постійно говорили, що Господь осміяний не буває! Не зловтішаючись. А ніби Бог після стількох благань вступився за них. Так само довго молилися за Україну. Часом вже й не вірили, що вона постане. Аж пригадували біблійне: «Як матимете віру із зерно гірчичне...», і знов за молитви. (Інколи здається, що ми, сучасники, — більше старозавітні люди, ніж були наші батьки-діди-прадіди: до церкви ходимо, а віри не маємо.)

Село Вербів Бережанського району Тернопільської області в середині 50-х, де жила прабабуня, — взагалі приклад солідарності. Там на весілля і великі свята приходили упівці (довкола ліси), їли разом зі всіма, веселилися і... ніколи ніхто їх не видав!

Інакше кажучи, в нелюдський час люди сповідували людські цінності. Власне, ті цінності й допомогли, як кажуть в Галичині, перетривати морок. Тоді надії щодо України й загалом було більше, ніж, напевно, зараз, на двадцять першому році Незалежності, коли далі продовжується вимиватися всього українського й відбувається згортання демократичних процесів.

І ще. Там, де йдеться про помаранчевий Майдан, Ганна Герман з письменниці перетворюється на політика, мовляв, усе знівельовано... Ні. Майдан 2004-го засвідчив нашу нову якість. І хай вона зараз, може, невидна. Однак, як написала Ліна Костенко у «Записках українського самашедшого»: «Бо це не їхня (політиків. — Ред.) перемога, це наша. Може, вони припишуть її собі. Може, захочуть забути. Може, чиїсь волохаті руки спробують видерти цю сторінку. Але це вже Історія. Не з бромом, а з помаранчем. Сторінку можна видерти. Історію — ні».

Надія ТИСЯЧНА, «День»