* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

РОБІТНИЧИЙ КЛАС ТА НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ

12:21 04.08.2011

РОБІТНИЧИЙ КЛАС ТА НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ

у романі Павла Вольвача “Кляса”

 

Є таке, як на мене красиве, старовинне слівце “кляса”. Від котрого віє чимось архаїчним, колись забороненим і, водночас, ностальгійним. “Кляса” це, якщо по сучасному, клас. Себто соціальний прошарок. Після політики зближення мов, “кляса” як і багато інших слів були, якщо не викинуті із української мови, то просто змінені й, здавалося б, забуті назавжди. Хоча зараз спроби, бодай косметично, повернути мові оті її викинені особливості, не викликають, принаймні у мене, якихось аж надто приємних збурень. Наскільки пригадую, розроблений, але так і не втілений у дію, видозмінений правопис, слово “клас” переформовує не, як раніш, у “клясу” а, більш помірковано, на “класу”. Може, частинно, й від отієї ностальгійності за проминулим, за часами українського національного відродження, часів українізації 20-30 років, де витіснені слова ще живуть “у пошарпаних книжках і словниках із жовтими ламкими сторінками” й назвав Павло Вольвач свій роман саме тим слівцем “Кляса”. Роман, раніше друкований у “Курєрі Кривбасу”, згодом вийшов у видавництві “Джура”, і от тепер перевиданий у видавництві “Фоліо”.

На перший погляд пролетарсько-люпменізовані персонажі твору аж ніяк не тягнуть на щось подібне, на якусь “клясу”, і навіть не “клас”, а радше “класс”, “рабочій класс”. Проте головний герой Павло хоч і “копіює своїх знайомих і приятелів, а сам насправді не такий”. Йому затісно у “статусі нетверезого люмпена”, “в Пашка інше життя і інший світ”. Тому й намагається час від часу вирватись з поза меж “доморощеної коза-ностри”. Вольвач у своєму романі до деталей описує життя на споді, життя пролетарських районів індустріального мегаполіса часів перебудови. Усі ці “жилмасиви” із “стінами в розводах плісняви і натягнутими через вулицю від вікна до вікна шворками з мокрим ганчір’ям”, темними закутками і новобудовами, постійними викидами із довжелезних заводських труб, ідеальне місце для розвою місцевих бандитських елементів та наркоманії. Кінець вісімдесятих, узагалі характеризується розвоєм бандитизму. Коли розгублена влада стала більш відкритішою, заграючи із народом, ”спраглим за гласністю і демократією”. Події в романі розвиваються саме на тлі грядучих змін, коли навіть “мєнти” і то вже не ті, а “оунівський прапор не є вже такою дивиною”.

Читаючи роман приємно був подивований, що, виявляється, чого я не знав, навіть там, на сході, у вкрай зрусифікованому місті Запоріжжі, творилась революція. Коли віками зомбовані хохли кричали про те, що їм “надоєло бить кацапами”, а дехто йшов іще далі – і нехай Кубань віддають! Це ніби два різних світи, котрі, однак, у певний час і місце перетинаються. По - перше, коли учорашні “согражданє”, котрі тільки те й робили, що пильно стежили “в який гастроном завезли пиво”, поволі пробуджувались, відроджувались і стали усвідомлювати себе народом, котрий вже й на площу біля обкому став виходити аби “скоріш би вже ту червону ганчірку скинути” й вивішати жовто-блакитне знамено. Характерним тут є муляр Ковбаса, котрий повісив на дверях плакат, з якого невеселий Шевченко тицяє пальцем: чи твої діти розмовляють моєю мовою?! По - друге отой бандитсько-люмпенізований елемент теж, у свою чергу “ноздрями вловив запах перемін”, зрозумів, що “щось міняється в світі, і самому треба щось кардинально мінять”. І вони міняли. Коли перші боролися на мітингах і виборчих дільницях, другі “видряпувалися на гору з іншого боку”. “Але зустрінемось ми в одній точці, під одними дверима” – влучно говорить один із них. І справді. За якихось десяток років, оті учорашні “вурки” і “зарізяки” злегалізувавшись у бізнесі, пішли, ну принаймні найрозумніші із них, у політику.

Взагалі який типаж люмпена-бандюка кінця вісімдесятих? Це “вибуховий темперамент і успішна боксерська юність” із “сорочкою завязаною на пупі і гребінцем в задній кишені штанів, щоб пластмасова ручка тирчала й полискувала”.

Десь там, де бурлить «мільйонне індустріальне місто, заселене переважно вчорашніми селянами та  їхніми нащадками», де  «доволі безлика архітектура, кволість традицій і культурного прошарку»  є саме « те місце, де з’яв­лятися поетам».

І тут немає аж такої дивини, бо ж, продовжує Павло Вольвач інтерв’ю (http://www.dt.ua/articles/56496), “те, що через місто тече Дніпро, що посеред самісінького Запоріжжя лежить Хортиця, дається хай майже невловимо - але таки дається взнаки й накладає свій відбиток. Це вам не Донбас, і тим паче - не Крим. Тут, якщо придивитися й добряче напружитися, можна відчути, що в повітрі мерехтить героїчна память. Мерехтить і проколює в кожен нерв”. В його колі віршування ще сприймається як “щось стидне”. Більш реальним є ніж, “приємна ваговитість якого в кишені начисто витінює страх”. Проте Павлові пощастило із батьком, що був “ідейним до затємнєнія в мозгах”. Батько Павла комуністів не любить, бо “комуністи в Італії, а це імперіалісти чистих кровєй”. І пішло-поїхало. Герой роману опиняється у Києві. Тут він “вперше почув як по українському говорилось на урочистостях з трибуни”. І був ошелешений - “всі в залі говорили тією мовою, якою він думав і говорив вдома з батьками. Невже таке може бути…? Все життя він сприймав свою мову і мову своїх батьків, як щось потаємне, яке треба ховати від стороннього ока… Він звик, що так, як вони з батьком, на людях не говорить або ніхто, або ну зовсім дрімучі люди, і то суржиком…”. Звісно, “не всім батькам бути таким як Павлів”, на жаль…

Відтоді Павло і сам стає причетним до виру революції. От тільки сприймає він її по своєму. Розуміючи, що байдужим ще хохлам слід не протиставлятись, а залучати. “Він не кидає гасла, а пояснює Час, що і є справою великих поетів”. Проте, “чомусь завжди, коли він підходить до острівця людей під жовто-блакитними і червоно-чорними прапорами, в нього починається швидше бухати серце”. Особливо, коли “у Капулівці бачив як ішли колони під українськими прапорами, без кінця і без краю, аж за обрій, і від тих колон, здавалось, вигиналася дорога”. А ще коли “ішов у Львові у мітинговому потоці”.

А мегаполіс живе своїм життям. “З мосту, прикрашеного колонами і бетонними кулями, видно далекі дими і язички факелів над трубами, а під мостом до заводу сунуть состави з рудою й коксовим вугіллям”. Але саме там, навіть на побутовому рівні, нікуди не дітись – часи змінюються, виринає націоналізм. Коли одні ще спорять про галичан (“там, кажуть, ужас, всіх, хто не по-українськи-вигонять”), інші розмірковують більш тверезіше: Кацапи вони нахабні. Хоча, звісно, пєнзєнський простий мужик нічого не винен. І вологодський. Аби тільки дома в себе сиділи. Тільки не сидять…

Цікавою є характеристика хохла у романі. “Мужик, який років з тридцять прийшов до міста з села, з якої-небудь Новогупалівки, а їхні діти перепитують, кліпаючи очима: а ти шо, с бандерштата? Пашок не з бандерштата. Він тутешній. Тутешній за багатьох. Йому рідний полин, од запаху якого самі собою закриваються очі і солодко млоїть у грудях, рідне небо, в хмарках і без, ніби намазані олією стежки і роса на спориші, теж як і олія, і мариво над степом, серед якого десь дихає дідове село, і Оріхів, і Гуляй-Поле, і вогкі повіви Дніпра, і…”

Роман, безсумніву, автобіографічний. В тому ж інтервю Павло Вольвач сам признається, що “там намішано всього. Це не мемуарні записи, і зміщено багато: і оптика, і роки. Але основа, звичайно ж, автобіографічна”.

Мені приємно, як галичанину, відзначити, що в творі таки не обійшлось без західняків. Куди без них? Навіть сам герой роману зазначає, що “балакають про Україну, і таке враження, що очікують її з Галичини”. Звісно, українська революція кінця 80-тих - початку 90-тих починалася саме у Львові, і нікуди від цього не дітись. Ну, є пієтет у принаймні патріотично-налаштованих вихідців з Наддніпрянщини до “хлопців з бандерштату”. Чому ж тоді Пашок часто їздив до Львова, чи не за контрабандою революції?! Або й сам автор у чистому вигляді, коли писав знаменитого вірша “Жив би я в якихось Заліщиках, чи, може, десь в Теребовлі…”. Опосередковано від галичан додам, що пієтет цей взаємний. Бо ж немає, мабуть, галичанина, котрий би не мріяв про степи Великої України.

У цьому ж таки інтервю про майбутнє української мови на східних теренах Павло Вольвач відповідає: важке, мова буде, коли стане престижною. Не зовсім погоджуюсь тут із автором. Як писав Юрій Винничук у газеті «Post-Поступ» мова не має бути престижною чи модною, а державною, із усецілою підтримкою її з боку держави. Бо ж, наприклад, у тій же Чехії, чеська мова теж не уважалась за престижну, а проте підтримка із боку держави дала своє.

А поки що такої підтримки катма, або точніше буде сказати навпаки, є цілеспрямоване витіснення української мови. Тож роман Павла Вольвача “Кляса” (якщо, звісно ж, викинути ізвідти рясноуживане матюччя та непристойні еротичні сценки) можна цілком зараховувати до популяризації мови, принаймні тим, що описує він середовище зрусифікованого сходу, саме нутро його, я б сказав. Чого, на жаль, у нинішній українській літературі майже не спостерігається.

 

                                                                                                            Петро ГНИДА

                                                                                                            м. Львів