* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Якби історію літератури писали детективи...

07:48 20.04.2011

Якби історію літератури писали детективи...

 

Видавництво «Смолоскип» більш–менш періодично видає збірники під складним серійним титлом: «Соло триває... нові голоси на пошану Соломії Павличко». Це — колективні роздуми над актуальними літературними проблемами. Цього разу відомі літературознавці замислилися над тим, що таке «історія літератури».

 

Зазирнути на професійну кухню завжди цікаво: як готують страви, що їх із приємністю споживає більшість? У нашому випадку йдеться про технології творення «класики»: чому одних письменників починають вивчати у дитсадку, а про інших — іноді набагато популярніших свого часу — не відають навіть студенти–філологи? Над цим зазвичай ніхто не замислюється, аж поки котрийсь навкололітературний спритник не витягне з рукава «забуте» ім’я і по–прокурорськи суворо поспитає спантеличену публіку: а чим він гірший за отого, з хрестоматії? Через чиї «інтриги» шанованого автора несправедливо «задвинули»?

Такі «відкриття» вельми полюбляє «жовта» преса, також до смаку їй «викриття», коли на визнаного авторитета зненацька виливають відро помиїв замішаної на півправді «прихованої» інфи. Подібних «сенсацій» сучасна Україна знає безліч; дехто навіть кар’єру зробив на маніпуляціях із хитромудрим начинням непоказної зовні скрині на ймення «історія літератури».

Чи в тій скрині два потаємні дна, а чи три, чи й узагалі безліч — достеменно не відомо й самим літературознавцям. Тому рецензовану книжку так і названо — у множині: «Історії літератури» (К.: Смолоскип; Л.: Літопис, 378 с.). Цілком провокативним є й есей–заспів від Юрка Прохаська: «Чи можлива історія «галицької літератури»?» Чому б ні? — вважають професори–дискутанти; можлива історія і слобожанської, і одеської літератури, й навіть «житомирської школи» або «станіславського феномену». Проблема в іншому: якщо національну літературну історію ретельно розібрати на такі локальні утворення, то чи вдасться потім зібрати цілісний пазл? І взагалі: чи вдасться виборсатися із фактажної трясовини на твердий ґрунт адекватних узагальнень?

Ось Ю.Прохасько, пірнувши на глибину підавстрійської Галичини, зазначає: «Кількісно і якісно ця література й справді була незначущою, так що набагато цікавіше пізнавати її історичні обставини, ніж її читати». Проте це — погляд людини сучасної. А сто п’ятдесят років тому читач міркував інакше, бо модними вважалися зовсім не ті книжки, які вивчають у школі сьогодні. Літературний канон, який нині маємо, — це складний результат «інфікування одних письменників впливом інших» (Гаролд Блум. Західний канон: книги на тлі епох. — К.: Факт, 2007). Без уявлення про колишній літературний контекст годі зрозуміти сучасний підручник: наприклад, навіщо геніальний поет Шевченко наполегливо писав доволі посередню прозу?

На допомогу молодому дослідникові, що зіткнувся з ефектом зворотного розширення (чим далі вглиб, тим більше імовірних пояснень), прийшов один із кращих нинішніх знавців літератури, Марко Павлишин з Австралії. Історія літератури, вважає він, не може бути вичерпною за означенням: «Прийменник «до» в заголовку книги Грабовича «До історії української літератури» (1997) сигналізує недосяжність предмету, оголошеного в заголовку». Тому літературознавцеві слід бути не так реєстратором давноминулих літпроцесівських хитросплетінь, як... письменником: «Довести читача не так до пізнання предмету опису, як до захоплення ним... Максимум того, що можна досягнути, — це переконливість, вірогідність».

До речі, з українсько–австралійським професором цілком згоден і представник іншої дисципліни — власне історії. У своїй розвідці Андрій Заярнюк замислюється над тим, що спільного між літературою як мистецтвом й історією як наукою. Виявляється, різниця мінімальна: «Історія — це література, якій не дозволено вигадувати людей і події без прив’язки до якихось свідчень про цих людей та події... Це ті речі, які з великою ймовірністю встановлюють у своїй роботі детективи». Як і попередній автор, він переконаний, що «на рівні інтерпретації правдивість полягає у вдалій комунікації» — тобто, чим кращий ти літератор, тим ліпший ти історик (в тому числі й історик літератури).

Та повернімося до М.Павлишина, стаття котрого, безсумнівно, є окрасою збірника. Бодай тому, що він прекрасно обізнаний зі світовою дискусією навколо проблеми «історії літератур». Виявляється, поза Україною уже й терміном цим не послуговуються. Відмовилися від нього у перебігу восьмирічного проекту–дослідження, що завершився публікацією в Оксфордському університеті тритомової «Історії літературних культур Латинської Америки» (2004). Ось як тепер дивляться на «історію літератури» на Заході: «Контекст літератури — себто літературна культура, всередині якої задумуються, пишуться й читаються твори, — є полем досліджень, де переплітаються різні спеціалізації: культурна географія, демографія культури, історія продукції і рецепції, лінгвістичні реєстри культури, соціологія літературних рухів та історія ідей».

З цього визначення випливають принаймні два невтішні для українського дискурсу висновки. По–перше, ми, схоже, не готові до інтегрального сприйняття будь–якої історії (в тому числі й літературної) — таку історію нема кому писати, бо жоден університет не готує вузьких спеціалістів: наприклад, соціологів літературного виробництва. А не готують тому, що немає отого горезвісного соціального замовлення: ну не потребує такого «глибинного буріння» суспільство, пересічні члени якого з однаковим апломбом розводяться про політику, футбол і мистецтво.

А по–друге, сам тип нинішньої української державності унеможливлює мультикультурну історію літератури. Ще одна авторка збірки «Історії літератури», «вірогідна й переконлива» Анна Біла, припускає, що й понині виявляє себе «гальмівна дія народництва». Й оскільки головною світоглядною матрицею є бінарна опозиція «свій—чужий», «Булгаков, Бунін, Карл Еміль Францоз, Бруно Шульц, Пауль Целян не мали місця в історіях літератури, написаних для української етнокультурної нації. Але якби писалася історія літератури для нації громадянської, то, мабуть, таке поширення матеріалу було б доцільним» ((М.Павлишин).

Західне літературознавство уже відрефлектувало чимало ідей, що досі видаються нам «крамольними». Наприклад, у згадуваній «Історії літературних культур» ідеться про «рівночасність творів, бо коли б вони не виникли, вони залишаються доступними сьогодні». Це означає, що класичні твори не мають жодних ієрархічних переваг перед сучасними текстами. І водночас — жодних пільг не мають модерні літератори. Така собі рівноправна позачасова конкуренція, коли читач шанує/зневажає автора лише на підставі власних смаків.

Інша річ, що смаки можуть бути примітивні або вишукані. Витончення більш–менш масового читацького смаку — справа критиків. Але наскільки самі ці персони є естетично досконалими? Тобто, як у них із власним смаком — усе гаразд? У рецензованій збірці філософ Юлія Ємець–Доброносова формулює цю проблему: «Яке місце в завданні й праці історика літератури займає насолода від читання?». Іншими словами, чи не впадає критик у позааналітичну ейфорію, коли пише про приємний йому твір, і чи не ображає безпідставно автора, коли пише про антипатичний йому твір (адже критик змушений читати не лише те, що «подобається»)?

Відтак, «Історії літератури» — книжка, здавалося б, призначена самим фахівцям, — виявилася цікавою для мізкових звивин найширшого профілю. Поняття, котре ще зі школи видавалося нам цілком безпроблемним — історія літератури — обернулося тут своїм мало не детективним боком. А стимульована цією колективною збіркою потреба шукати «сліди минулого у сучасних ландшафтах» (А.Заярнюк) — постає справою не менш захопливою, ніж розгадування кросвордів.

Костянтин РОДИК
УМ