* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

МАЗЕПА РАШУ БЕРЕ ЗА ГОРЛО

05:29 08.04.2011

МАЗЕПА РАШУ БЕРЕ  ЗА ГОРЛО

2007 року професор Санкт-Петербурзького університету, доктор історичних наук Тетяна ТАЇРОВА-ЯКОВЛЄВА опублікувала книгу «Мазепа», що вийшла у відомій ще з часів Радянського Союзу «мега»-серії «Жизнь замечательных людей» видавництва «Молода гвардія». Видання стало сенсаційним та справжнім історичним бестселером (зважаючи на обсяги продажу, індекс посилань в інтернеті та кількість рецензій) не тільки на теренах Російської Федерації, але й України та інших пострадянських країн. Наша газета неодноразово писала про непересічну російську вчену та надавала свої шпальти для інтерв’ю з нею (Див.: «День» № 207-208 за 2010 р., № 187 за 2008 р.)

Нова книга російського історика «Иван Мазепа и Российская империя. История «предательства» щойно вийшла у Москві. Її наклад лише 2 500 екземплярів, а тому, на жаль, вона буде малодоступною для російських і українських читачів. Це видання обсягом 525 сторінок — не удосконалена «версія» попереднього, як це може здаватися при побіжному ознайомленні, воно є повноцінною науковою монографією з усіма необхідними вимогами та атрибутами академічної роботи. Це зовсім інше оригінальне дослідження, хоча воно, очевидно, містить окремі попередні авторські напрацювання.

У вступному розділі з гучною як для академічного видання назвою «Отказываясь от мифологии» автор відверто заявляє, що «Иван Мазепа — одна из самых политизированных личностей в истории Украины. Сиюминутные политические выгоды и гений Петра I породили устойчивый миф о гетмане-злодее, этот миф поддерживался царской цензурой, а затем самым невероятным образом перекочевал в советскую историографию. Истеричные вопли кликуш «Изменник!» долго не позволяли серьезно изучать правление Мазепы (самое продолжительное в истории Украинского гетманства). Советские историки были лишены возможности писать о мазепинской эпохе (если не хотели довольствоваться политизированными лозунгами)...». Саме такі суб’єктивні обставини, на думку Т. Таїрової-Яковлєвої стали причиною не тільки упереджено-негативного ставлення до українського гетьмана, але й того, що російський читач протягом довгого часу не мав змоги отримати правдиву інформацію про один із найяскравіших періодів української культури — т. зв. мазепинське бароко, а також багато інших сторінок російсько-української співпраці.

І сьогодні, зауважує автор книги, на сторінках російської політизованої літератури Іван Мазепа постає зрадником «від народження», який протягом усього часу свого правління тільки й думав, як би це краще зрадити Росію та царя Петра. Така позиція російських «ревнителів» міфологізованої старовини дивним чином накладається на погляди окремих українських «ура-патріотів», які намагаються довести неіснуючий факт патологічної ненависті гетьмана до Петра та всього російського. Автор переконана, що такі ненаукові погляди серед російської та української громадськості породжуються головним чином тим, що постать Мазепи виривають із історичного контексту епохи та подають його діяльність як унікальне явище. Поза тим, Т. Таїрова-Яковлєва пропонує звернути більш пильну увагу на політичну діяльність Ю. Хмельницького, І. Брюховецького, М. Ханенка й, особливо, П. Дорошенка. Погоджуючися з таким твердженням російської колеги, додамо, що простежується подібність дій на міжнародній арені не тільки вищеназваних володарів булави, але й Б. Хмельницького, І. Виговського та І. Самойловича. Це дало нам змогу означити їхнє «зовнішньополітичне хитання» між сусідніми володарями як політику полівасалітету. Така гнучка дипломатія була притаманна правителям «малих держав» Європи (Прусія, Бранденбург, Курляндія, Лівонія, Молдавія, Волощина, Трансільванія, а в нашому випадку — Україна) й полягала у складному лавіруванні між сильнішими державними потугами.

Науковими завданнями автора, які вона задекларувала, стали: по-перше, «відмова від міфів, штампів і стереотипів» стосовно висвітлення особи Івана Мазепи й, по-друге, доведення тези про те, що «Иван Мазепа внес выдающийся вклад в создание Российской империи», тобто вивчення російсько-українських відносин кінця XVII — початку XVIII століть. Щоб досягнути поставленої мети, дослідниці довелося провести напружену довголітню роботу в архівах Росії та України. Зокрема, при аргументації своїх положень вона постійно посилається на оригінальні й часто-густо невідомі історичній науці документи та матеріали з фондів: архіву Санкт-Петербурзького Інституту історії РАН (це т. зв. Батуринський архів, а також «Похідна канцелярія О. Меншикова», «Колекція П. Толстого», «Акти Київської казенної палати», «Колекція Ліхачова», «Колекція Мезенцева» та ін.); відділу рукописів Російської національної бібліотеки в Санкт-Петербурзі; Російського державного архіву давніх актів; відділу рукописів Національної бібліотеки ім. В. Стефаника у Львові та Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського в Києві.

У вступі автор подає коротку історіографію досліджуваної теми «Іван Мазепа та Російська імперія», де згадує праці російських та українських істориків ХІХ — початку ХХ століть Д. Бантиша-Каменського, М. Костомарова, Ф. Уманця, О. Єфименко, М. Грушевського, Г. Саніна, В. Молтусова, І. Курукіна та Є. Анісімова. Очевидно, що «Мазепіана» (й не тільки українська та російська) є набагато більшою, але автор має право сам проводити «відбір» для оцінки історіографічного доробку. Тим паче, що в основному тексті неодноразово зустрічаємо цитування інших вчених, серед яких — М. Андрусяк, Ю. Беспятих, А. Бовгиря, М. Богословський, П. Бушкович, М. Возняк, О. Востоков, Д. Дорошенко, І. Крип’якевич, Б. Крупницький, Т. Крилова, О. Лаза ревський, Т. Мацьків, В. Мякотін, О. Оглоблин, М. Павленко, М. Петровський, М. Плохінський, Н. Полонська-Василенко, О. Сокирко, С. Соловйов, О. Субтельний, Є. Шмурло та ін. Окрім того, на сторінках книги автор досить часто полемізує зі своїми російськими та українськими колегами (зокрема, В. Артамоновим, К. Кочегаровим та С. Павленком).

«Отказавшись от мифов, мы можем по-новому взглянуть на эпоху Мазепы — столь многогранную и противоречивую, имевшую огромное (и далеко не всегда негативное) влияние на судьбы Восточной Европы», — закликає автор історичну громадськість Росії. Отже, серед історичних міфів, які пропонує спростувати автор книги, називаються такі: 1) сприйняття переходу Мазепи на бік шведського короля Карла XII як виняткової події в українській та європейській історії; 2) обвинувачення Мазепи як природного «зрадника»; 3) існування думки про те, що Мазепа був поляком за походженням; 4) функціонування стереотипу про «нелюбов» до Мазепи серед українського народу; 5) версія про те, що Мазепа начебто зрадив В. Голіцина; 6) уявлення про зваблення Мазепою Мотрі Кочубей; 7) нав’язування думки про те, що вся російська історіографія є «антимазепинською».

З огляду на те, що автор довгий час різнобічно досліджує біографію українського гетьмана на основі архівних документів та матеріалів, вже у вступній частині більшість з цих міфологем доказово і зі знанням справи спростовуються. Увага зацікавленого читача звертається на те, що основною метою монографії є не розкриття біографії Івана Мазепи, а розгляд ключових моментів відносин гетьмана з Російською імперією, зокрема, вивчення таких питань: 1) що являло собою Українське гетьманство за доби правління Мазепи в адміністративному та економічному плані; 2) яким чином будувалися відносини України з утворюваною Російською імперією та яку роль у цьому грала українська еліта; 3) які протиріччя виникали між станами Українського гетьманства та Російською імперією на різних етапах. Під Українським гетьманством автор розуміє «государственное образование», що утворилося на українських землях у добу Б. Хмельницького.

У першому розділі книги під назвою «И. Мазепа и И. Самойлович» (сс. 14—55) йдеться не лише про адміністративну та дипломатичну діяльність Мазепи в гетьманському уряді лівобережного царського «реѓіментаря» Івана Самойловича (1672—1687 рр.), але й про започаткування відносин генерального старшини з впливовими урядовцями Московського царства. Окрім того, вивчається політика одного з найвпливовіших тогочасних московських сановників — В. Голіцина щодо України.

Як справедливо зазначає авторка, вже під час гетьманування І. Самойловича «формировалась вся будущая политика Мазепы-гетмана. Он не просто был важнейшим советником Самойловича, но и затем, сам став гетманом, активно продолжал его курс». Свого часу ми вже звертали увагу на подібність політики І. Самойловича та І. Мазепи, яка особливо була разючою у контексті проблеми повернення під єдину гетьманську булаву Правобережної України, а тому цілковито підтримуємо такі висновки нашої колеги. Автор досліджує причини стрімкого кар’єрного злету свого героя (який потрапив на Лівобережжя 1674 р.) й знаходить багато подібних біографічних рис у Мазепи та Самойловича, зокрема, навчання в Києво-Могилянській академії та служба в гетьмана П. Дорошенка. Це, на її думку, наблизило вихідця з Правобережжя до І. Самойловича.

Перша поїздка «військового товариша» Івана Мазепи до Москви як члена дипломатичної місії Українського гетьманату відбулася в лютому 1676 року, а вже наступного року він очолив посольство Батурина до Москви як «значний військовий товариш». Т. Таїрова-Яковлєва зробила припущення, що знайомство І. Мазепи з В. Голіциним відбулося під час Чигиринських походів 1677 та 1678 років на базі знання обома латинської мови. Ця гіпотеза має право на існування. Втім, якщо в Московському царстві, як стверджує автор на основі свідчень французького посла де ла Невіля, на той час існувало всього чотири людини, що знали латину (в т. ч. і В. Голіцин), то серед козацької старшини таких було набагато більше. Чому ж В. Голіцин серед них обрав саме І. Мазепу? Отже, питання початкового знайомства двох високих урядовців потребує додаткового дослідження.

У черговий раз І. Мазепа прибуває до Москви на чолі українського посольства в березні 1679 року, де веде переговори з очільником Посольського і Малоросійського приказів думним дяком Ларіоном Івановим (тут Т. Таїрова-Яковлєва виправляє неточність С. Соловйова, який писав, що Мазепа зустрічався з Федором Лопухіним). Автор книги детально зупиняється на тогочасних російсько-українських переговорах, скрупульозно аналізуючи архівні записи. Наступного, 1680-го, року козацький старшина знову перебував у російській столиці за дорученням гетьмана І. Самойловича, де вів переговори про політичний статус Слобідської України. З 1681 р. Мазепа вже як генеральний військовий осавул Війська Запорозького майже кожного року зустрічається з В. Голіциним.

У цьому розділі Т. Таїрова-Яковлєва продовжує виступати справжнім руйнівником міфів, відзначаючи, що негативне ставлення І. Мазепи до Речі Посполитої під час його перебування в уряді І. Самойловича спростовує міф щодо пропольської орієнтації майбутнього гетьмана. Генеральний осавул І. Мазепа підтримував плани В. Голіцина та І. Самойловича щодо перепідпорядкування Київської митрополії від Константинопольського Московському патріархові. При цьому Самойлович, на думку автора книги, активно лобіював свою кандидатуру на престол київського митрополита заради того, щоб створити «модель удельного княжества, где он сам был бы гетманом, его зять — воеводой Киевским, а другой родственник — киевским митрополитом».

Дуже ѓрунтовно у книзі вивчається проблема зміщення І. Самойловича з гетьманської посади у результаті змови серед генеральної старшини. Цьому й справді карколомному сюжету в українсько-російських політичних відносинах присвячується понад десять сторінок. Автор зробила наукове відкриття, адже віднайшла у московських архівах оригінал тексту доносу на Самойловича до московських царів з підписами старшин. Якщо раніше вважалося, що під цим документом не було підпису І. Мазепи (у 1858 р. Д. Бантиш-Каменський опублікував чернетку «чолобитної», де його не було, а О. Оглоблин говорив про відсутність її оригіналу), то Т. Таїрова-Яковлєва, оперуючи оригіналом, відзначила присутність на ньому власноручного підпису генерального осавула. Одночасно російський історик аргументовано доводить, що Мазепа не був автором цього доносу (це припускав М. Костомаров). Тим самим вона зруйнувала ще два міфи стосовно історіографічного образу Мазепи.

Тут же піддається сумніву ще одна міфологема, а саме про І. Мазепу як хабарника, який начебто став гетьманом Лівобережної України завдяки великій сумі грошей, переданих В. Голіцину (цієї думки притримувалися такі поважні історики, як С. Соловйов, М. Костомаров, Г. Санін та ін.). Однак якщо уважно прочитати оригінальний документ (до чого закликає автор рецензованої книги) під назвою «Роспись вещей, которые в розных кременах даны от меня, Ивана Мазепы, гетмана, с начала уряду гетманского, во все времена князю Василию Голицыну» від 24 грудня 1689 року, то можна зауважити, що 11 000 рублів з конфіскованого майна Самойловича, які в ньому згадуються, були передані В. Голіцину, зважаючи на настійливі прохання-«погрози» іншого російського урядовця — Л. Неплюєва.

Другий розділ книги «И. С. Мазепа, В. В. Голицын и Нарышкины» (сс. 56—89) розпочинається з детального аналізу т. зв. Коломацьких статей, які з обранням нового гетьмана мали регулювати усі відносини між Лівобережною Україною та Московським царством. Тут висвітлюється роль І. Мазепи у зовнішній політиці та воєнній стратегії Росії під час правління Софії. Описуються й аналізуються численні посольства росіян до Батурина та українців до Москви у зв’язку зі ставленням до Османської імперії та Кримського ханства. Відзначимо, що всі ці переговори та консультації відбувалися під час російсько-турецької війни 1686—1700 років, яка по суті стала складової частиною війни антиосманської Священної Ліги, до якої входили Австрія, Польща, Венеція, Ватикан, а пізніше долучилася й Росія (номінально з 1686 р., формально з 1697 р.). Т. Таїрова-Яковлєва розвиває думку А. Востокова (висловлену ним 1890 р.) про те, що «Мазепа был гораздо лучше осведомлен о положении соседних держав, чем московское правительство, а потому в международных вопросах всегда был дорогим и полезным советником Москвы». Український гетьман також відігравав певну роль в інтригах навколо коронації Софії. Особлива увага звертається на урочисте посольство І. Мазепи до Москви в серпні 1689 року, коли, на думку автора книги, він був задіяний у т. зв. перевороті Наришкіних. Саме тверда позиція гетьмана Мазепи (який виставив на російському кордоні 50-тисячне козацьке військо і в будь-який сприятливий час міг дати наказ втрутитися у двірцевий переворот у Москві, але не зробив цього) стала вирішальним моментом у перемозі прихильників Петра над оточенням Софії.

«Вспыльчивый молодой царь, ненавидящий все, связанное с именем сестры и ее фаворита, должен был иметь очень вескую причину, чтобы становиться добрым гением Ивана Степановича», — підсумовує початок відносин між Мазепою та Петром російський історик і додає, що після наришкінського перевороту Мазепа із маріонеткового гетьмана в руках князя Голіцина перетворився на повноцінну політичну постать та реального правителя Українського гетьманства. Такого становища гетьману вдалося досягнути і за допомогою переукладення Коломацьких статей, які вилилися у підписання нових — Московських договірних статей між Україною та Росією 1689 року. Тут знову Т. Таїрова-Яковлєва виступає у привабливій ролі руйнівниці історіографічних міфів, адже до цього часу вважалося, що саме угода під Коломаком 1687 року визначала політичні відносини між Москвою та Батурином.

Третій розділ книги під назвою «Внутренняя политика Мазепы» (сс. 90—134) є дуже важливим у науковому плані, адже незважаючи на окремі праці В. Барвінського, В. Мякотіна, О. Лазаревського, Л. Окіншевича, О. Оглоблина, Б. Крупницького та В. Дядиченка, українська (не кажучи вже про російську) історіографія й до цього часу не має цільної картини історії внутрішньої політики гетьмана, який понад два десятиліття своїми універсалами та діями визначав економічне, політичне, соціальне та культурне обличчя козацької України. Окремо в цьому ряду стоїть праця харківського історика кінця ХІХ ст. М. Плохінського «Гетман Мазепа в роли великоруського помещика» (Харків, 1892).

Автор детально розкриває такі важливі питання, як, по-перше, введення оренди на продаж «хлібного вина», тютюну, дьогтю, утримання млинів, а також варіння пива та горілки; по-друге, проблему «покозачення» (масового переходу селян та міщан у козацький стан); по-третє, надання гетьманом земельних маєтностей; по-четверте, формування податкової та митної системи Українського гетьманату. Окрім того, розкривається ставлення І. Мазепи до селян (насправді він, запровадивши дводенну панщину, звільняв їх від обтяжливих повинностей, адже в сусідніх Польщі та Росії вона доходила до п’яти днів), козацької старшини та запорозького козацтва. На жаль, автору, очевидно, «не вистачило сил» для висвітлення політики гетьманського уряду щодо міщан та духовенства. Тим не менше, після опрацювання та узагальнення архівних матеріалів російський історик приходить до несподіваного висновку: реформаторські дії гетьмана Мазепи (який в авторській оцінці стає «засновником акціонерних товариств» на теренах України, а отже, й Російської імперії) привели до того, що вже 1693 року українські міста та полки наповнили свої скарбниці додатковими великими коштами. Ці гроші вони почали активно витрачати на будівництво церков і купівлю дзвонів, укріплення міських фортець, заготовку пороху, відлиття гармат тощо.

Авторським завданням четвертого розділу «И. С. Мазепа и внешняя политика петровской России» (сс. 135—150) стало розкриття ролі українського гетьмана в офіційній російській дипломатії того часу. Адже І. Мазепа виступає консультантом російського уряду у всіх(!) дипломатичних ініціативах «південного напрямку», тобто відносин з Османською імперією, Кримським ханством, а також придунайськими князівствами — Молдавією та Волощиною. За твердженням автора, «Мазепа играл немалую роль во внешней политике России в годы Северной войны — и вовсе не «изменническую», а весьма полезную для Петра. У себя в Батурине по поручению Петра он принимал французского посла, посланника курфюрста, турецкого посла». Окрім того, І. Мазепа майже кожного року відправляв до Москви здобуті українською розвідувальною службою відомості про стан справ в Австрії, Польщі, Туреччині, Криму, Молдавії та інших країнах Центральної і Східної Європи. 

У п’ятому розділі «И. С. Мазепа и Правобережная Украина» (с. 151 — 195) вперше в науковий обіг вводяться багато нових архівних документів та матеріалів, що яскраво характеризують політику І. Мазепи, яка була спрямована на повернення Правобережної України під владу єдиного гетьмана. При цьому головна увага автора звертається на період 1704 — 1708 років, тобто той час, коли за наказом Петра на Правобережжі перебували війська лівобережного Українського гетьманату. Саме тимчасове об’єднання Правобережжя і Лівобережжя під військовою владою Мазепи та його небажання знову «віддавати» правобережні землі України до сфери впливу Корони Польської, на думку Т. Таірової-Яковлєвої, стали важливим аспектом для розуміння відмови гетьмана від зверхності Москви у жовтні 1708 року.

Тут висвітлюються: коротка історія функціонування адміністративних структур у правобережній частині Українського гетьманату, складні й неоднозначні відносини між білоцерківським (фастівським) полковником Семеном Палієм та Іваном Мазепою (вони подаються через призму тогочасних українсько-російських взаємовідносин); діяльність І. Мазепи з відновлення владних структур Українського гетьманату на Правобережжі; українсько-польські збройні та мирні стосунки тощо. Особливо цікавим видається показ автором складної політичної комбінації, яку проводив Мазепа з метою залишити Правобережну Україну під своєю владою, що суперечило російсько-польському Нарвському мирному договору 1704 року. Серед методів, які використовував гетьман, були не тільки настійливі прохання на ім’я Петра, але й справжній політичний тиск на нього та його оточення, поширення дезінформації серед прихильників табору польського короля Августа ІІ, відверті дипломатичні демарші та військові операції тощо. На деякий час така політика спрацьовувала, адже Петро так і не наважився віддати остаточного указу «повернути» Правобережжя під владу Речі Посполитої. Але в 1711 році російський цар виконує прийняті на себе в 1704 році зобов’язання: він не лише віддає Правобережжя Августу ІІ, а й проводить примусове виселення на Лівобережжя близько 200 тисяч козаків та членів їхніх сімей. «Правобережье весьма неоднозначно восприняло переход Мазепы к Карлу XII. Вопреки расхожему в историографии мнению, многие правобережные полки поддержали гетмана», — такий висновок російського історика є новаторським і доповнює знання про сили підтримки гетьмана у 1708—1709 роках.

У шостому розділі «Казацкая старшина времен И. С. Мазепы» (с. 196 — 219) автор характеризує особливості політичної свідомості старшини, виокремлюючи відмінності в тих чи інших угрупуваннях тогочасної еліти Українського гетьманату. На нашу думку, цей розділ є дуже важливим з огляду на довголітнє викривлення історичної пам’яті про відомі події. Адже більша частина як російської, так і української наукової громадськості сприймає тогочасне минуле лише через призму особистості Івана Мазепи, забуваючи при цьому, що він очолював «уряд», який складався з генеральної старшини, яка могла так чи інакше впливати на ухвалення його рішень, в т. ч. і щодо зміни сюзерена у 1708 році. У контексті висвітлення задекларованої мети Т. Таірова-Яковлєва звертається до питання про «національну ідентичність» козацької старшини. Вона пояснює її в контексті розгляду такого поняття, як «отчизна» (від доби правління Б. Хмельницького до П. Орлика), та приходить до висновку про те, що серед української еліти існувало чітке розмежування в уявленнях про Україну/Малу Росію як свою отчизну та Московське царство.

«За гетманом последовала вся генеральная старшина. Из десяти левобережных полковников не пошли за Мазепой только четыре... Но что еще более важно, эти четыре полковника не могли присоединиться к Мазепе, так как находились в расположении российских полков...» — переконливо стверджує автор. Згідно з її новими архівними знахідками, гетьмана І. Мазепу під час переходу до шведського короля підтримували такі козацько-старшинські роди, як: Апостоли, Бистрицькі, Болоботи, Волковицькі, Галагани, Гамалії, Герцики, Горбаненки, Горленки, Довгополи, Зеленські, Кандиби. Карпеки, Кожуховські, Красноперичі, Лизогуби, Ломиковські, Максимовичі, Малами, Мировичі, Мокієвські, Нахимовські, Новицькі, Орлики, Покотили, Рузановичі, Сулими, Сергієнки, Третяки, Харевичі, Чечелі, Чуйкевичі, Янковські та Яснопольські.

Розділ сьомий «Мазепинское барокко» (с. 220—252) стане цікавим не лише для «політичних» істориків, але й істориків та цінителів мистецтва та культури, адже в ньому йдеться про визначний внесок І. Мазепи та його оточення не лише в українську, але і в російську культуру в період пізнього європейського бароко. Ця тема є дуже популярною в сучасних українознавчих дослідженнях, однак автор зуміла внести до попередніх знань про «культуртрегерську» діяльність Мазепи новий струмінь. Зокрема, новим для читача стане те, що гетьман підтримував тісні зв’язки з грецькими ієрархами та постійно листувався з Єрусалимським патріархом Досифеєм. Продовжуючи розкривати тему «Іван Мазепа і Російська імперія», автор відзначає той великий вплив, який здійснили «київські вчені» на тогочасну російську культуру, освіту та науку. «Украинское духовенство было образованнее московского и именно с этим связывало свой вызов в Москву. Они считали, что царь хочет использовать их знания для религиозного просвещения России», — пише історик із Санкт-Петербурга. Новаторськими є сюжети стосовно розкриття проблеми взаємовідносин російського та українського духовенства, стосунків Петра І з С. Яворським, Д. Ростовським (Туптало), Ф. Прокоповичем та іншими священиками з України. Автор підтримує висновки італійської вченої Д. Б. Беркофф стосовно того, що проповідь С. Яворського з анафемою Мазепі була складена «езоповою» мовою: «исскуство риторики позволило Яворскому построить свой текст таким образом, что, даже выполняя волю Петра и предавая Мазепу анафеме, он акцентировал внимание слушателя на заслугах гетмана».

На характер особистих і «ділових» відносин гетьмана І. Мазепи з провідними політичними діячами за царювання Петра І звертається увага у восьмому розділі книги «Иван Мазепа и «птенцы гнезда Петрова«» (с. 253—287). Дослідження матеріалів т. зв. Батуринського архіву в Санкт-Петербурзі, а також архівів у Москві дало змогу стверджувати, що, окрім В. Голіцина, О. Меншикова, Ф. Головіна, Б. Шереметєва, український правитель підтримував стосунки різного характеру практично з усіма впливовими російськими урядовцями кінця XVII — початку XVIII ст.: Т. Стрешнєвим, М. Черкаським, І. Троєкуровим, Л. Наришкіним, Я. Долгоруким, Д. Голіциним, І. Головіним, М. Зотовим, О. Шеїним, П. Шафіровим, Я. Брюсом, І. Кольцовим-Масальським, О. Українцевим, А. Вініусом, П. Толстим, О. Курбатовим, С. Рагузинським, К. Істоміним, Б. Михайловим, В. Постніковим, О. Кікіним, В. Степановим, Д. Ковнєвим та М. Ртищевим. Наприклад, збереглося 114 листів тогочасного «канцлера» Московської держави Федора Головіна до І. Мазепи за 1700—1706 рр. Граф Головін звертався до гетьмана не інакше як «Сиятелнейший и превосходителнейший господине, мой истинный благодетелю».

Можливо, що саме зміна в особистих стосунках з представниками політичної верхівки Росії була також однією з причин, що підштовхнули І. Мазепу до ухвалення рішення про відмову від царської зверхності. Автор також аргументовано розглядає ту точку зору, яка зводиться до того, що відносини між гетьманом та першим фаворитом Петра Меншиковим не були аж такими антагоністичними. Адже, починаючи з 1701 року, вони жваво листувалися, при цьому з 1704 року Мазепа надсилає Меншикову щомісяця з десяток донесень, а їхні стосунки можна охарактеризувати як «дипломатично-коректні». Останній лист Мазепи до Меншикова датується 21 жовтня 1708 року, тобто за чотири дні до переходу гетьмана на бік Карла ХІІ. Однак конфлікт між ними справді був, і розпочався він у 1706 році, відтоді, коли цар Петро вперше відвідав Київ. А наступного року, як зазначає Т. Таірова-Яковлєва, О. Меншиков вже виступав провідником політичних реформ Москви, які порушували Коломацькі статті 1687 року й обмежували українську автономію.

Досить промовистим з огляду на тогочасні відносини між Батурином і Москвою виглядає відкриття автором того факту, що видатний російський дипломат, серб за походженням, Сава Рагузинський протягом 1703—1708 років був таємним агентом гетьмана І. Мазепи в Османській імперії та неодноразово надавав йому цінні відомості військового й дипломатичного характеру. Важливим є наукове відкриття Т. Таірової-Яковлєвої стосовно продажу І. Мазепою всіх своїх «великоросійських» маєтностей обер-прокурору Московської держави О. Курбатову. Ця торгівельна акція відбулася 9 червня 1708 року, що дало змогу історику говорити про те, що саме із цього часу український гетьман перестав зв’язувати своє майбутнє з Петром і Росією. Окрім того, автор робить припущення, що найближчі сподвижники московського царя П. Шафіров та Т. Стрешнєв могли таємно повідомляти І. Мазепу протягом 1707—1708 років про зміст централізаторських реформ свого патрона щодо України.

Незважаючи на те, що розділ дев’ятий книги називається «Больной старик» (с. 288—314), у ньому йдеться не лише про стан здоров’я українського гетьмана, який і справді довгий час хворів на «шляхетську хворобу» — подагру. Тут також розкриваються окремі причини поступового відходу Українського гетьманату від сюзеренітету Московського царства, серед яких: по-перше, «притеснения малороссийских жителей со стороны русских полков»; по-друге, «нестерпимое обращение генерала Паткуля» в Польщі, генерала Е. Ренна в Лівонії, а також Д. Євстратієва та Д. Яковлевича в Білорусі з підрозділами українського козацтва, які там перебували; по-третє, «поведение ряда петровских фаворитов, прежде всего А. Д. Меншикова»; по-четверте, надзвичайно важкі «труды по строению Печерской крепости»; по-п’яте, «прямые военные потери и грабежи со стороны расквартированных войск»; по-шосте, «экономические последствия войны» — заборона провезення українських конопель через Ригу й Кенігсберг у Західну Європу; заборона продажу української селітри на експорт; величезні побори на військові потреби грошима, кіньми, порохом, продуктами, фуражем тощо; по-сьоме, «план выжженной земли» перед наступаючою шведською армією; по-восьме, «отказ Петра защищать украинские земли»; по-дев’яте, стверджує Т. Таірова-Яковлєва, восени 1708 року в Україні відбулися народні заворушення («волна бунтов»).

На основі детального аналізу перебігу хвороби І. Мазепи (а перше сильне загострення відбулося ще в 1689 р.) автор книги доходить висновку, що поведінка українського гетьмана в жовтні 1708 р. («когда он прикинулся умирающим») могла й не бути грою старого гетьмана, а була спричинена черговим важким нападом подагри (тут читаємо опис цієї важкої хвороби). Отже, ще один міф розвіяно?

Головною частиною монографії, з огляду на задекларовану автором мету, стали останні розділи книги — десятий «Реформы 1707 года» (с. 315—336) та одинадцятий «Трагедия выбора» (с. 337—370). У них конкретизуються причини політичного розриву між Українським гетьманством та Московським царством. Основним чинником переходу козацької України на бік Шведського королівства під час Північної війни стала централізаторська політика царя Петра І, пік якої прийшовся саме на 1707 р. Вивчення документів з архівосховищ Москви дало змогу російському історику стверджувати, що в цьому році почали здійснюватися чотири проекти реформ, а саме: Відомча (полягала в переводі Малоросійського приказу в Розряд); Обласна (створення на території як Великоросії, так і України/Малої Росії губерній); Військова (утворення на базі українського козацтва регулярних підрозділів — «кампаній») та Фортечна (передача усіх військових фортець на території Лівобережної України в розпорядження росіян). Саме ці реформи, на думку автора, стали «ступенью для фактической ликвидации украинской автономии», а проведена багатоступенева реформа управління Українського гетьманату дуже сильно скорочувала повноваження гетьманської адміністрації. Контроль над Запоріжжям та всіма великими містами України переходив до київського воєводи Д. Голіцина.

Окрім того, воєнна ситуація спричинила до того, що влітку 1708 року гетьману І. Мазепі (нагадаємо, що він був правителем Українського гетьманства з населенням близько 3,5 млн. жителів та величезною територією, що майже дорівнювала території тієї ж Швеції) починають давати накази, окрім царя Петра, такі російські урядовці, як О. Меншиков. Д. Голіцин та Г. Головкін. У такій складній ситуації для українського гетьмана стає привабливою ідея утворення на основі автономного Українського гетьманату незалежного князівства. Тобто, робить висновки автор книги, І. Мазепа хотів за допомогою шведського короля зберегти для своєї країни автономний політичний статус. У зв’язку з цим розглядається ѓенеза українсько-шведських відносин, що завершилися укладенням відповідної угоди. За відсутності оригіналу цієї угоди Т. Таірова-Яковлєва наводить п’ять опосередкованих джерел, які засвідчували її існування. Окремо розглядаються відносини гетьманського уряду з польським прошведським королем Станіславом Лещинським та великим коронним гетьманом Корони Польської А. Синявським. Автор реконструює хід подій, які передували переходу І. Мазепи до Карла ХІІ наприкінці жовтня 1708 року. Також подається розстановка українського війська, окремі підрозділи якого перебували на території Дону, Польщі, Литви та Білорусі. По-новому виглядають відтворення відносин І. Мазепи із Запорозькою Січчю та колізії, що розгорнулися навколо гетьманських «скарбів» після смерті українського правителя.

Саркастична підназва книги «История «предательства»» спонукала автора більш детально розкрити питання: коли Мазепа все ж таки зрозумів, що Петро І не виконує своїх зобов’язань захисника української автономії, та задумав перейти від росіян на бік шведів (а за означенням царя Петра і його апологетів, «зрадив» його). На думку Т. Таірової-Яковлєвої, «контакты гетмана со шведами начались только после совета в Жолкве», тобто весною 1707 року. Підсумком багаторічних досліджень російського історика в царині «Мазепіани» стали висновки, що до і після переходу до шведів І. Мазепа активно намагався знайти найбільш зручну політичну комбінацію, яка б дозволила зберегти автономію Українського гетьманства та одночасно убезпечила б його від розорення під час військових дій Північної війни.

Професор Т. Таірова-Яковлєва переконана, що існуючі документи й матеріали дають змогу стверджувати, що напередодні Полтавської битви гетьман робив спроби (місія Д. Апостола, козака А. Борисенка) повернутися під царську протекцію. Підтримуємо таку точку зору, адже історики вже неодноразово звертали увагу на те, що виступ І. Мазепи проти свого патрона був типологічно надзвичайно подібним до повстань залежних правителів проти своїх володарів наприкінці ХVII — початку ХVIII століть: лівонської знаті на чолі з Йоганном Ренгольдом фон Паткулем проти Шведської Корони у 1697 році, угорсько-трансільванського князя Ференца ІІ Ракоці проти австрійських Габсбургів у 1703—1711 роках, молдавського господаря Д. Кантемира проти Османської імперії у 1708 році тощо. Очевидно, цей ряд можна продовжити за рахунок вивчення ситуації в інших країнах Центральної, Північної, Східної та Південно-Східної Європи. На нашу думку, український правитель у 1708—1709 роках свідомо чи підсвідомо хотів повторити вчинок курфюрста Бранденбурга і герцога Прусії Фрідриха Вільгельма (1640—1688 рр.), який заклав основи для утворення незалежного Королівства Прусського за допомогою гнучкої зовнішньої політики, що у світовій історіографії отримала назву Fuchspolitik. Адже німецький володар неодноразово відмовлявся від складеної присяги на користь іншого монарха та вдало лавірував поміж Польщею, Швецією, Австрією, а також Францією та Голландією.

Гетьман Іван Мазепа, переконана Т. Таірова-Яковлєва, належав до тих пасіонарних історичних осіб, світоглядні уявлення яких формувалися в умовах політичної культури доби пізнього бароко. З огляду на це, він нічим особливим не відрізнявся від інших правителів «малих» держав Європи, адже в умовах запеклої війни між Петром І та Карлом ХІІ намагався досягнути кращого владного становища для себе, а для своєї країни — «матки бідної Ойчизни милої України Малої Росії» — кращого політичного статусу. Внесок І. Мазепи в будівництво Російської імперії автор бачить таким: «...увлеченный юношеским задором Петра, стремящегося сломать старую Россию и построить новую, европеизированную, Мазепа активно подключается к этим усилиям. Он становится важнейшим советником Петра в деле организации военных походов на юг, во внешней политике и в реформировании российского православия».

Маємо надію, що висвітлення відомим сучасним істориком із Санкт-Петербурга давніх українсько-російських стосунків через призму діяльності гетьмана І. Мазепи, в межах яких були різні періоди співіснування (від політичної залежності та військового союзу до конфронтації та війни), сприятиме налагодженню добросусідських і по-справжньому рівноправних взаємовідносин між Українською державою та Російською Федерацією вже у наш час.
Тарас ЧУХЛІБ
ДЕНЬ