* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Ліна Костенко як дзеркало українського дискурсу

06:45 23.03.2011

Ліна Костенко як дзеркало українського дискурсу

 

По тому, як перервано всеукраїнський тур презентацій нової книжки Ліни Костенко, склалася ситуація нетерпимості до будь–якої критичної аналітики. Не лише окремі відомі літературознавці, а й цілі медії (як–от газета «День») дають знати, що єдиний прийнятний дискурс обговорення — апологетика. Схоже, яку б демократію ми собі не плекали, а виходить автомат Калашнікова: хто не з нами — той проти нас. Або, як каже персонаж «Записок українського самашедшего» (К.: А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА): «Все. Dixi. Я сказав. Хто зі мною не згоден, хай звертається до психіатра».

 

Війна термінів

Градус «обговорення» літературного твору перевищив нездорово високу температуру навколополітичних дискусій — такого не спостерігалося давно. Тож розібратися у цьому феномені конче потрібно бодай задля елементарної інтелектуальної гігієни — аби не впасти до меншовартісного психозу: бий своїх, аби чужі боялися.

Схоже, усі критичні непорозуміння навколо нового твору Ліни Костенко спричинені тим, що він не має виразних аналогів у сучасній українській літературі. Відтак, за великим рахунком — це війна термінів.

Але є в усій цій історії й кілька незаперечних констант. Перше: на цю книжку чекали, і то неабияк. Технології творення ефекту очікування назагал відомі. У нашому випадку ставку роблено на тривале публічне мовчання авторитету: у так звану внутрішню еміграцію Ліна Костенко пішла, вже будучи канонізованим поетом (як на мене, то її поезія входить до Топ–10 українського письменства всіх часів, — якби такий рейтинґ провести).

Менша частина читачів очікувала конкретніших вражень: що справді геніальний поет може «пред’явити» у прозі? Річ у тім, що поезія і проза — продукти геть відмінних не лише літературних, а й психологічних практик: перша тримається винятково на інтуїтивно–шамансько–контактерських імпульсах, друга — на філософсько–логічних традиціях. Автор — людина; він за своєї психічної конституції може бути або тим, або тим. Світова література не знає прикладів, коли поезія і проза одного письменника є рівнозначно високими. Проза Шевченка, приміром, навіть не наблизилася до енергетики його поезії, натомість такі гарні сучасні поети, як Андрухович, Жадан, Матіос чи Забужко, пізнішою своєю прозою перевершили себе–поетів.

Друга константа: «Записки українського самашедшего» — енергонасичений читабельний твір. На чому цей потенціал тримається? Головне — на політичних алюзіях (через те й такий ажіотаж). Традиція «охудожнення» публіцистичних рефлексій теж давня — згадати бодай «Моральні листи до Луцілія» Сенеки або «Небожа Рамо» Дідро. Але видавці в анотації нарекли «Записки...» романом — й цим, схоже, спровокували неадекватні критичні оцінки.

«Проза поета»

Термін «роман» має безліч означень, але жодне з них не накладається на книжку Ліни Костенко. Психологічна проза (осердям якої є роман) передбачає насамперед розвиток характерів під впливом зовнішніх подій. Нічого подібного у «Записках...» немає. П’ятеро головних персонажів (оповідач—дружина—батько—Лев—друг із Каліфорнії; не кажучи вже про бекґраунд: Ґламур — Тінейджер — син із Борькою) — психологічно ті самі наприкінці, що й на початку оповіді. Можуть заперечити: усі вони на Майдані–2004 стали іншими. Гадаю, що ні: вони просто скинули важкі камуфляжні маски.

Авторка спробувала «оживити» свою «романну» оповідь історією кохання. Вийшло непереконливо: «переродження в побут» радше деклароване, аніж зображене. А повне повернення любові між оповідачем та його дружиною — по тому, як один одного уникали й торкатися, — не відповідає жодним психологічним підручникам. Глухе згадування про спробу головного персонажа покінчити з життям — це відомий зі старих літературних практик «Бог із машини»: прийом, котрим нині послуговуються хіба літературні початківці, й то переважно у фантастичних та фентезійних жанрах. А головне, ні він, ні вона аж ніяк не змінилися після того «самогубства».

Отже, «Записки українського самашедшего» зовсім не «роман» і — взагалі не проза у звичайному розумінні. Це те, що не має сталої літературознавчої дефініції: проза поета. І в цьому непевному означенні — це вибухово сильний твір: безперервне творення метафор, вигадлива гра у слова–смисли, трансформація сенсів, феєрверк несподіваних означень, самодостатня логіка краси слова. Часом за словосполученням узагалі не стоїть жодної логіки, але все одно красиво — скажімо, таке: «Бог дав жінці розум, щоб було два полюси правди» (розумію молодого, проте талановитого критика Дмитра Дроздовського, який зіткав свою рефлексію на «Записки...» з цитат–афоризмів).

Але ця «проза поета» зосереджена не на лірично–емоційних чинниках, а на, даруйте, обстьобуванні інформаційного потоку. Головний герой мало чим відрізняється від одного з персонажів популярного комедійного телесеріалу «Наша Раша», який безперервно розмовляє з телевізором. Та на відміну від нього, тут — справжня аналітика (хоч і у класичному блазенському поданні). Умінню вилущити суть із інформмішанки, яке демонструє Ліна Костенко, може позаздрити переважна більшість нинішніх політичних оглядачів. На моїй пам‘яті лише один журналіст володів такою інтерпретаційною магією — Сергій Набока (згаданий, до речі, у рецензованій книжці).

Саме у площині політичних рефлексій і варто шукати відповіді на феноменальну популярність нової книжки Ліни Костенко. Споглядаючи за «центрифугою ідіотизму», куди «закидаються думки, які ферментують хаос», вона доходить висновку, що ми й досі живемо у координатах, що їх окреслив іще Франц Кафка (щоправда, у цьому наслідуванні вона часом відбігає аж так далеко, що, здається, Кафка відпочиває, як–от: «Зима. Сніг. Снилося, що на мене упав кінь з балкона»). У чому ж, на думку Ліна Костенко, причина перманентного українсько–кафкіанського абсурду?

«Непокаране зло регенерує себе», — міркує головний персонаж, але авторка так і не наважується укласти йому до вуст ідею Нюрнберґу–2. Чому? Не вірить у нинішню політичну реалізацію міжнародного засудження комуністично–фашистських злочинів? Чи не вірить у здатність цього електорату духовно очиститися? І взагалі — духовно реагувати на довкілля? Схоже, що так: «Суспільство мало того, що хворе, воно ще й виразно плебейське... На обличчі суспільства лежить знак дебілізму... Диктат приматів. Куди подітись людині?!».

Бумеранги

І тут ми доходимо парадоксального, на перший позір, висновку: Ліна Костенко, хоч як «нелюб’язно» ставиться до Оксани Забужко (що чи не в першу чергу «розшифрували» рецензенти), доходить того самого мисленнєвого вивершення: Україна — територія переможного хамства. «Живемо в дуже густому розчині хамства, — пише Ліна Костенко, — скоро випадемо в кристал». А Забужко стверджує, що це вже сталося, присвятивши доведенню цілу 600–сторінкову книжку («Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» — К.: Факт, 2007).

До речі, попри поверхневий конфлікт Костенко—Забужко, обидві авторки пишуть, вважай, те саме: рефлективну історію, де панують «фантомні болі душі» (Ліна Костенко). І тут доречне одне застереження: Ліна Костенко, віртуозно інтерпретуючи–викриваючи сучасну медійну «інтоксикацію слова», часом — хоч як дивно — сама користається з отруйного арсеналу. Це коли вкладає у вуста головному героєві судження про сучасну українську літературу, якої, як він гадає, немає взагалі. Це схоже на вуличні інтерв’ю, що, як знають професіонали, ніколи не прояснюють, а завжди затемнюють сюжет, — тобто є відвертим механізмом маніпуляції суспільною думкою. І на це тривожно–симптоматично відгукнувся критик Ігор Котик (Буквоїд, 10.02.2011): «Незважаючи на те, що книжок наш оповідач (любитель Петрарки!) майже не читає, йому дуже свербить поставити діагноз усій сучасній літературі. Ось як він її називає: «сміття», «шизофренічна продукція», «блювотна література», «заслинене матюками плюгавство». З погляду програміста–з–голосом–Ліни–Костенко, літератури тепер в Україні нема, тож жодних прізвищ вона (він) не згадує... Небажання зрозуміти інших... І цілком можливо, що майбутні українські читачі ставитимуться до книжки Ліни Костенко так, як ставиться її герой до сучасної літератури».

Й коли замислюєшся над подібними — хай нечисленними — «чорними дірами» назагал довершеного (в координатах «прози поета») тексту, хочеться слідом за героєм «сісти на велосипед і поїхати в Кенію».

Кафка forever.
УМ