* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

СВІЖОВИДАНИЙ СИМОНЕНКО

05:57 18.02.2011

СВІЖОВИДАНИЙ  СИМОНЕНКО

 

Розкривши свіжу збір­ку «Василь Симоненко. Вибрані твори», я пробіглася очима по змісту і зупинилася на назві «Цар Плаксій і Лоскотон». Згадалося, як ще зовсім малою з мамою на вокзалі чекали на потяг. Аби не сумувати, мама купила мені кольорову яскраву дитячу книжечку «Цар Плаксій і Лоскотон», яку я потім знала ледь не напам’ять. Тоді для малої дитини не мало значення, хто написав цю казку, це був ще той вік, коли не задумуєшся, що «ти — людина». Тепер, згадавши цей момент, я розумію, що Василь Симоненко був зі мною значно раніше, ніж я про нього дізналася.

Звісно, що в любові до творчості Симоненка я не самотня. Як доказ того — велелюдна презентація нової книжки, що відбулася 9 лютого у столичному Будинку вчителя. Видало збірку незалежне видавництво «Смолоскип», для якого Василь Симоненко був знаковим поетом: у період роботи в еміграції воно називалося його ім’ям. Тому логічно, що саме книжкою цього автора видавництво відкриває свою нову серію «Шістдесятники», яку скоро поповнять вибрані твори Миколи Вінграновського та Василя Стуса. Представляючи книгу, директор «Смолоскипа» Ростислав Семків зазначив, що у цьому виданні вони намагалися зібрати все найкраще зi спадщини Симоненка: «Це добра книга, в якій зібрано надзвичайно різні матеріали. Ми презентуємо не повне зібрання творів, а найкращі твори, які змогли зібрати: тут є поезії, зразки іншої творчості Василя Симоненка, спогади про нього, фотографії».

Особливо прискіпливо упорядники поставилися до текстологічного вивірення творів. «Насправді цитата: «Любове грiзна! Свiтла моя муко! Комунiстична радосте моя» в оригіналі містить «і радосте безрадісна моя». Зрозуміло, що автор таким коригуванням рятував увесь вірш, і це не єдиний випадок», — розповідає упорядник видання Анатолій Ткаченко. Цікаво, що багато віршів поета у книжці позначені однією зірочкою — це ті, що публікуються з виправленням помилок, які змінюють прочитання твору. «Подивіться, скільки тих зірочок! Це перед вами новий і відреставрований Симоненко, — наголошує Ткаченко. — Тексти мають бути вивірені, люди зрозуміють. Потрібно довіряти читачеві, бо саме на цій довірі побудована книжка». Окрім хрестоматійних поезій і тестів, що надруковані вперше, видання містить велику бібліографію та довідкову базу, а проблематика, порушена в передмові, додатках, примітках, розгортає нові обрії досліджень.

Виступити перед глядачами на презентації, аби згадати Василя Симоненка як чудового поета, публіциста і просто людину, прийшли ті, хто знав його особисто: лауреат першої премії імені Василя Симоненка Станіслав Чернілевський, один із авторів передмови до книжки Євген Сверстюк, поет Іван Драч, режисер Лесь Танюк, кобзар Тарас Компаніченко, який подорожував із Ліною Костенко в рамках презентації її книжки. Більшість із них поділилася простими спогадами про спільно проведений час, котрі показали поета живою людиною із сильним характером. А от відчути енергетику та звучання віршів поета так, як це бачив сам Симоненко, можна було, прослухавши старі записи творів у виконанні автора.
Любов БОГАЦЬКА
УМ

Нова книжка вибраних творів Василя Симоненка з’явилася друком у видавництві «Смолоскип». 852 сторінки віршів, листів, коментарів, спогадів, критики, унікальних ілюстрацій. Чимало друкованого вперше. Однією з найяскравіших і найзнаніших персон української «відлиги» п’ятдесятих-шістдесятих Василь Симоненко став не в останню чергу завдяки своїй біографії. З одного боку, доволі типовій, з другого — драматичній, особливо наприкінці короткого життя. Загадкові події з побиттям молодого поета в міліції невдовзі після його участі в пошуках місць поховань жертв радянських репресій у Биківні, хвороба і смерть — усе це стало символічним прологом непростої долі літературного шістдесятництва як такого.

Але нинішнє видання зосереджене якраз на іншому. Упорядники Анатолій і Дана Ткаченки у своїй книжці вирішили продемонструвати читачеві передусім суто текстуального, літературного Симоненка, показати радше не його зовнішнє, громадське, а внутрішнє, духовне життя. Це зрозуміло вже зі вступної статті Анатолія Ткаченка, в якій він скрупульозно аналізує особливості віршів різних періодів поетової творчості, розбирає, які тексти в який спосіб було змінено самим автором чи цензурою і котрий варіант більш відповідає первісному задуму, має вищий художній рівень. Характерно, що дослідник доходить висновку: далеко не завжди пізніші правки йшли творам на шкоду. Та в багатьох випадках, звісно, доречно було опублікувати не «броблений» варіант, що й зробили упорядники (публіковані у «незвичній редакцій» чи вперше друковані тексти у змісті книги позначено зірочками).

Натомість, ні в передмові, ні в інших частинах книжки немає деталізованої біографії Симоненка, не висвітлюються докладно трагічні й загадкові події останнього періоду його життя. Ситуація тут вийшла двояка. Трагедія Василя Симоненка, звісно, була знаковою подією доби, тож інформація про неї, навіть повторена, поза сумнівами, викликала б інтерес у тих, хто захотів ознайомитися з книгою. Проте упорядники, вочевидь, керувалися тією думкою, що біографічна лінія би ще збільшила обсяг видання та дисонувала б із суто текстовим підходом. А останнього, треба зазначити, часто бракує в дослідженнях і виданнях творчості українських шістдесятників.

Симоненкові вірші — відомі, маловідомі й досі непубліковані — розташовано тут у хронологічному порядку. Це має допомогти добре скласти власне уявлення про текстові трансформації його творчості. Наприклад, від писаних у січні п’ятдесят четвертого рядків: 

Я іду від поїзда додому —
все покрите снігом навкруги —
та й під снігом пізнаю знайому
рідну землю, запашні луги...
до, можливо, останнього, на думку упорядників, вірша —
Пробіснувались хуртовини
й тучі.
Земля — немов пустельний
білий гриб.
Але чому це сніг такий
скрипучий?
Що крок — по серцю б’є
холодний скрип...

Натепер уже чимало сказано про перерваний розвиток поета Симоненка, про те, як він лише починав опановувати чи й тільки «куштувати» окремі жанри, прийоми, форми. А особисто для мене важливіше в десятилітті його поезії інше. Те, що насправді вона, здається, не надто і змінювалася. Тобто ні, звичайно ж, Симоненко вдосконалював і висловлення, і образність. Навіть два зацитовані уривки виразно демонструють, що наприкінці життя в його творах з’явилось об’ємніше, багатозначніше бачення, цікавіша тропіка, а зате зникла веселкова наївність. Усе це ясно, мова про інше. Трансформації й мутації не перетинали певних доволі вузьких стилістичних і світоглядних меж. Можливо, навіть слово «стилістичний» тут не зовсім доречне... Ідеться про те, що всі без винятку вірші Василя Симоненка становлять собою мало не ідеальне втілення певного типу поезії, певного розуміння того, «що таке поезія».

Ця поезія — засадничо ритмічна. Вона не прив’язана тематично чи стилістично до фольклору, на перший погляд навіть геть незалежна від нього, проте має виразний народнопісенний «скелет». Саме тому час від часу несподівано, але органічно фольклорні мотиви таки виринають назовні.

Це майже завжди поезія з чіткою сугестивно сформульованою думкою. Із практично-філософськими узагальненнями. З моментом урочистості, закликом, надією, розчаруванням. Такі собі вірші-актори, котрі виходять на сцену, щоб бути поміченими і зрозумілими кожним. Вони потенційно добре лягають на музику. І неодмінно перебувають у пошуку справедливості.

Загалом, усе сказане тією чи іншою мірою стосується поезії більшості українських шістдесятників. Але саме в творчості Симоненка, здається, ці риси виявилися в особливо дистильованому і хрестоматійному вигляді. А яскравість і соціальний резонанс поетичного руху шістдесятих років в Україні призвели до того, що таке розуміння суті, ролі та значення поезії великою мірою поширилось у різноманітних верствах населення. Тому книжку Василя Симоненка і про Василя Симоненка, причому саме таку, текстуально, а не біографічно орієнтовану, варто прочитати не лише тим, хто любить його вірші, а й іншим читачам, до прикладу, тим, яким подібне письмо не близьке, але кому цікава його генеза і становлення в даному історичному періоді.

У своїй передмові директор видавництва «Смолоскип» Ростислав Семків нагадує про ще одну істотну, в чомусь метафізичну, рису творчості Василя Симоненка. У ній чітко, щиро та зсередини зафіксовано одну з найбільших в історії України хвиль урбанізації. Ту, яка відбувалася по Другій світовій війні. Правда, і селяни тоді вже були не настільки патріархальні, як раніше (у круговертях війн, диктатури, індустріалізації їм уже довелося трохи побачити світу), і комунікації ставали все щільнішими. Але все одно приїзд селянської дитини на навчання чи назавжди у місто супроводжували чималі емоційні та соціальні зсуви. Українські село і місто змінювали назустріч одне одному спосіб життя, структуру населення тощо, а окремі люди звикали до нових краєвидів і просторів. Усі ці насправді кардинальні речі знайшли своє відбиття у книжці.

Окрім власне поетичної «серцевини» вибраних творів, варто ще раз наголосити, що у «смолоскипівському» виданні можна прочитати листи Василя Симоненка, його щоденникові записи, окремі вельми іронічні публіцистичні твори, літературну критику.

Особливим блоком «Вибраного» йдуть тексти про Василя Симоненка. Наприклад, два матеріали Євгена Сверстюка, в яких він зосереджується головно на добрі, закладеному в творах поета, любові, гуманізмі. Євген Сверстюк подає також живе враження від того, як Симоненко з’явився у колі шістдесятників початківцем, що потребував спілкування, поради, а полишив його вже цілим явищем, орієнтиром, на який мусили зважати всі, незалежно від суто естетичного сприйняття його творчості.

У книжці вміщено також текст знаменитого виступу Івана Дзюби на вечорі, присвяченому 30-річчю Василя Симоненка, що відбувся вже по його смерті. Цей твір полемічний і надзвичайно гострий (можливо, для широкого читача він виявиться навіть несподівано гострим, бо значно перевершує стандартні уявлення про те, що можна було собі дозволити в ті часи), у ньому висвітлюються громадянські особливості поезії. А на них «нанизуються» і проблеми тогочасного суспільства — національні утиски, бюрократизм, «потьомкінські села» тощо. Цікаво, що Дзюба постфактум, у 1994 році, дописав до свого виступу передмову, в якій доволі скептично поставився до власних слів тридцятирічної давності.

Василь Стус написав свого часу невеличку оглядову статтю про творчість Симоненка. Увагу він приділив переважно суто поетичним моментам, відтак текст дає уявлення не лише про автора-Симоненка, а й про критика-Стуса. Крім того, є тут щоденниковий запис Леся Танюка, як вони з Аллою Горською та Василем Симоненком вивчали поховання у Биківні, а ще — спогади багатьох інших діячів: Івана Світличного, Миколи Вінграновського, Іллі Бердника, Станіслава Тельнюка, Миколи Кіпоренка, Євгена Дударя, Миколи Сніжка. Є тут і віршовані присвяти поету, досить ѓрунтовні примітки, а також фотоматеріали з особистих архівів, музеїв, оздоблені цікавими підписами упорядників.

Варто також узяти до уваги, що «вибраний» Симоненко започатковує нову книжкову серію під назвою «Шістдесятники», тож у ній можна сподіватися нових цікавих видань.

Олег КОЦАРЕВ
ДЕНЬ