* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ЗАДЗЕРКАЛЛЯ МЕДІЙ

00:34 01.02.2011

ЗАДЗЕРКАЛЛЯ МЕДІЙ

 

Уже понад двадцять років законодавчо заборонена державна цензура в пресі. Медії перестали бути «колективними агітаторами й організаторами», а простіше — маніяками–ґвалтівниками масової свідомості. Попервах гадалося, що ринок перетворить нові українські ЗМІ на аналог західної вільної преси. Але в міру того, як у нас виходили переклади новітніх тамтих досліджень, ставало ясно: не все гаразд із журналістикою і в забугорному королівстві. «Мас–медіа, фінансовані за рахунок реклами, залишаються несумісними із свободою комунікації у плюралістичному суспільстві», — значить британський науковець (Джон Кін. Мас–медіа і демократія. — К.: К.І.С. , 1999).

Коли там усе так запущено, що вже казати про наші медії, народжені у кровозмісному шлюбі пострадянської номенклатури та привладного бізнесу. «Четвертою владою» українська журналістика так і не стала — бодай тому, що ані законодавча, ні судова гілки влади не спромоглися виборсатися з чіпких обіймів виконавчої. Відтак, виріс покруч, ні на кого не схожий: ані на російську авторитарну пресу (що тішить), ні на вільно–впливову польську (що, ясна річ, засмучує). А головне, невідомо, що з цього медійного пубертата виросте. Дехто навіть вважає, як–от Юлія Мостова з «Дзеркала тижня», що «журналістика вмирає» (див.: «Пастки свободи слова». — Л.: Культурологічний часопис «Ї», 2009).

Отже, що являє собою нинішня українська преса? Щойно вийшла книжка — Володимир Кулик. Дискурс українських медій: ідентичності, ідеології, владні стосунки (К.: Критика, 2010) — котра уперше пробує класифікувати, систематизувати, ідентифікувати світ сучасної української преси. Найперше — як і до будь–якої іншої книжки — постає питання довіри до автора: чи спроможний саме цей ім'ярек упоратися з декларованою метою? В. Кулик — науковий працівник академічного Інституту політичних і етнонаціональних досліджень. Та водночас — публіцист, чиє ім’я невіддільне від історії новітньої вітчизняної журналістики. Наприкінці 1980–х він дебютував у натоді найяскравішому медійному проекті — газеті «Слово» під редагуванням Олександра Сопронюка. Звідти його запросив до співпраці Іван Дзюба, коли очолив перенесений на материковий терен журнал «Сучасність» (матеріал В. Кулика з’явився вже у другому числі, друкованому в Україні). Потім Володимир Рубан заснував УНІАН і одразу запропонував писати сюди нашому автору. Далі той самий Рубан очолив редакцію новопосталої газети «День» — і В. Кулик став постійним автором і тут. Пізніше його статті стали окрасою часопису «Критика». Тобто Володимир Кулик уже сам собою є приватною ілюстрацією модерної ґенези української преси.

Рецензована книжка — це насамперед наукова монографія на порубіжжі соціології, психології, політології, етнології та лінгвістики. Чимало місця приділено обґрунтуванню методик й описові технології дослідження, аби читач не засумнівався в адекватності здобутих висновків. Окремий «плюс» видання — широке реферування сучасних світових досліджень суті сьогоднішніх медій. Але автор (нагадаю: відомий публіцист) до кожного розділу примістив «Висновки», які адресовані також і ширшому читачеві.

Найперше, слід розібратися із цим загадково–популярним терміном «дискурс». У книжці про це — майже на ста сторінках, але ми обмежимося коротким монтажем цитат: «ЩО мова, її можливості й обмеження роблять із людьми. Саме це значення мови й називають дискурсом... Процеси виробництва та споживання текстів... Вплив, що його чинить мовлення на суспільні стосунки».

Тож, питання поставлено руба: що з кожним із нас виробляють газети, журнали, радіо й телевізор? Автор вважає — і я з ним цілком згоден, — що преса не так віддзеркалює події, як творить їх. Що і навіщо? Примусити нас думати у певному напрямку, як це було за радянських часів? Але й тоді це не було аж так ефективно: «Медії можуть не мати успіху в указуванні нам, що думати... але вони приголомшливо успішні в указуванні нам, про що думати».

Про що ж нам пропонують думати сучасні медії? Аналіз В. Кулика свідчить, що головна ідеологія більшості ЗМІ — призвичаїти читача/глядача до думки, що «все хорошо, прекрасная маркиза»: у цій країні все гаразд, окремі недоліки не псують норми. І тут варто навести хай і розлогу, але вичерпну цитату: «Непроблематичність більшости нібито поважних матеріялів заохочує сприймати як належне мало не все, що відбувається, не ставлячи питання про причини та наслідки, покарання винуватців і запобігання повторенню таких випадків. Помітне місце серед представлюваних подій посідає діяльність влади і політикуму, яку медії здебільшого подають також як нормальну, не варту критичного сприйняття й тим паче протидії — надто що медійні тексти здебільшого зберігають значення події, пропоновані у самопредставленнях владних структур та інших елітних організацій. Посилює цей нормалізаційний ефект переважна одноразовість уваги до кожної представлюваної події. Поєднуючи розважальність, непроблематичність та одноразовість, медії пропонують читачам і глядачам знати, не розуміючи, — в кращому випадку, та дізнатися й одразу забути в гіршому — в кожному разі, не перейматися. На мою думку, саме цією постійною, неявною та неоскаржуваною пропозицією новини роблять головний внесок у підтримування суспільного статус–кво».

А якого ж статус–кво прагнуть медії з подання влади? «Орієнтації на збереження успадкованої від УРСР версії українсько­сти... Консервування радянської й/або засвоєння нової російської культури... що ставлять позаімперське буття України під сумнів, сприяючи таким чином дезорієнтації й аномії у суспільстві».

Якими ж механізмами це уможливлюється? «Головним чинником медійного підтримання чинного порядку речей і водночас утвердження пріоритету нормального над належним є непроблематичність представлення більшости подій і процесів... Розважання авдиторії, а не переконування, освічування чи навіть інформування». І тут немає ексклюзиву — на Заході так само констатують, що внаслідок примітивізації медійної комунікації «тріумфують профанація, хамство, безглуздя та фальшивий блиск» (Джон Кін).

Але в нас на перший план виходить питання медійної мови. Те, що держава допустила переважну присутність в інформаційному просторі України російської призвело до «сформованої імперією потреби українських громадян споживати інформацію та розваги російською мовою, що обернулася накиданням потреби й далі бодай почасти належати до імперії... Ці продукти явно або неявно стверджують минулу й сучасну належність України до спільного з Росією культурного та політичного простору, підважуючи творене в інших медійних практиках та інших суспільних інституціях (зокрема освіті й, певною мірою, політиці) уявлення про відмінність чи навіть протиборство двох країн». Таким чином, автор ставить діагноз сучасним російськомовним медіям України: «Творення належности українців до спільного з росіянами й переважно російського культурного простору».

Звичайно, що за такого розкладу до західних журналістських стандартів нам далеко. Плюралізм їхніх медій нам поки що не по силі: «Покладання лише на одне джерело справді є для українських видань і каналів переважною або принаймні дуже поширеною практикою, частка якої становить від понад третини до майже трьох чвертей. Водночас використання джерел, що їх можна тлумачити як альтернативні, має місце не більше як у п'ятій частині текстів, а в деяких медіях його просто немає».

Але ландшафт сучасних українських ЗМІ, на щастя, не є одновимірним. Володимир Кулик аналізує конкретні видання у їх зіставленні. Подивимося, як виглядає тут «Україна молода». Автор порівнює її з рештою шістьма щоденними газетами, означуючи їхній жанр. «Урядовий кур'єр» — офіціоз; «Факти» — таблоїд; «День» — найбільш наближена до серйозної преси газета; реш­та — «Сегодня», «Вечірні вісті», «Киевские ведомости» та «УМ» — напівтаблоїди. Причому «УМ» зараховано до цього жанру на підставі орієнтації на молодого читача, апріорі схильного до розваг (і визначено як найбільш близьку до «серйозної» преси, якої, на думку автора, в Україні поки що немає).

«Україна молода», за В. Куликом, єдине видання, котре приділяє постійну увагу проблемам культури та історії — жодний інший денник близько не стоїть. Про власне українську культуру «УМ» пише найрозлогіше: утричі більше, ніж «ВВ»; удвічі, чим «КВ». На шпальтах «УМ» — третина проблемних статей; інші послуговуються вищезгаданою безпроблемністю. В. Кулик фіксує найзбалансованіше представлення тематики на сторінках «УМ»: наприклад, про сусідів України (окрім Росії) вона пише так, що автор називає її «одинокою медією».

А остаточний присуд рецензованій книжці міг би дати вже згадуваний Джон Кін: «Боротьба за демократичні ЗМІ — це тривалий процес без остаточних рішень».

Костянтин РОДИК

УМ