* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ФЕДУТА ПРО ЛУКАШЕНКУ

19:50 21.01.2011

ФЕДУТА ПРО ЛУКАШЕНКУ

Сьогодні Федута, який під час останніх президентських виборів був одним із керівників Громадянської кампанії "Говори правду!" і підтримував кандидата в президенти Володимира Некляєва, разом із сотнями білоруських опозиціонерів перебуває в СІЗО КГБ Республіки Білорусь. Олександра звинувачують у спробі повалення державного ладу, санкція якої передбачає термін ув’язнення чи не до 15 років таборів.

Нехай цей огляд стане бодай моральною підтримкою йому та іншим сябрам, які воліли б бачити свою батьківщину вільною від лукашенківської версії фашизму.

Що цікавого? Федута – не просто сторонній спостерігач за тим, що відбувається в Білорусі, він багато років був активним політиком – першим секретарем ЦК Союзу Молоді Білорусі (організація виникла на руїнах комсомолу), учасником першої переможної президентської кампанії президента Лукашенка, відтак отримав призначення на посаду начальника управління громадсько-політичної інформації адміністрації новообраного глави держави. Згодом, через небажання брати участь у становленні диктатури, пішов у відставку.

Отже, Олександр Григорович Лукашенко. Головний герой книги – "безотцовщина", народився 30 серпня 1954 року в селі Копись Оршанського району Вітебської області. Згодом мати повертається на свою малу батьківщину – у Шкловський район Могильовської області, де було, маючи родичів, легше ростити сина.

Дитинство байстрюка було не надто райдужним – "некому заступиться. Деревенские мальчишки, народ жестокий…". Грошей хронічно не вистачало, тому в педінституті Саша не тільки добре вчиться – це було умовою отримання підвищеної стипендії – але й стає "общественником", редагує стінну газету факультету, лектором обкому комсомолу, був членом штабу "Комсомольского прожектора" – за це теж доплачували, "я всегда стремился получить лишний рубль".

Відтак – армія, Брестський прикордонний загін. Вступ у Комуністичну партію. Робота в комсомолі. "Выступать Лукашенко научился, причём на любую тему". Відтак – повільне просування номенклатурною драбиною, від "звільненого" комсомольського секретаря продторгу до директора радгоспу "Городець" на Могильовщині. На останній посаді Лукашенко і зустрів перебудову.

У 1990-му за підписом директора радгоспу виходить книжка, звісно ним не написана, під назвою "Городецкие уроки", де журналіст від імені автора викладає його тодішню філософію – "Основные беды исходили от административно-командной системы ведения хозяйства и в связи с этим порочной организации труда. Командовали чиновники и по вертикали, и по горизонтали, щедро раздавая "полезные советы". По указанию сверху пахали, сеяли, убирали, сокращали или увеличивали количество голов скота… Бесконечными понуканиями и указаниями отучили людей думать". Власне, тоді Лукашенко критикував саме ту модель, яку згодом успішно побудував у вже незалежній Білорусі.

Готуючи книгу, Федута записав десятки людей, які знали його героя на різних етапах його життя. Характерний епізод – на початку 90-х прокуратура порушила справу за заявою побитого директором радгоспу тракториста. Кореспондент газети ЦК КПРС "Сельская жизнь" Анатолій Гуляєв, який тоді розслідував цю історію, з’ясував, що важкі кулаки Лукашенка – це був типовий спосіб аргументації, "оказалось, из двенадцати человек [працівників "Городця"] восемь человек он бил тоже".

Московський журналіст тоді першим написав про дивовижне вміння молодого директора-самоуправця – "смотрит на тебя Александр Лукашенко совершенно ясными глазами – и лжёт". Або, якщо цитувати його самого, - "где была совесть – там вырос хрен".

Справу про побиття тоді, на жаль, зам’яли. І вона не завадила Лукашенкові, який одягнув маску "борця з номенклатурою", виграти вибори до Верховної Ради Білоруської РСР. Тодішній перший секретар обкому Василь Леонов, майбутній міністр сільського господарства і майбутній політв’язень, згадує – "Лукашенко кричал о зажравшихся партократах, о машинах, пайках, резиденциях для отдыха… Он тогда удачно оседлал конька, который впоследствии и вывез его на самые верха".

В республіканському парламенті Лукашенко спочатку підтримав демократів – навіть ходив на засідання фракції антикомуністичного Білоруського Народного Фронту, аналогу Народного Руху. Він дуже хотів щось очолити, постійно висував себе у керівництво, але погляди та риторика були типово комуністичні – "отнять и поделить. И самому проникнуть во власть".

У 1990-му Лукашенко підтримував кандидата на посаду спікера вченого-фізика Станіслава Шушкевича. Однак, майбутній "біловезький зубр" вже тоді був невисокої думки про активного депутата – "это не тот уровень мышления, с каким можно работать, например, заместителем министра. Системно работать, а не устраивать хаос, этот человек не мог".

Анатолій Лебедько, екс-депутат Ради, лідер Об’єднаної демократичної партії і теж заарештований в кінці 2010 року, згадує слова колеги-депутата з трибуни – "Я вот не пойму Лукашенко. Утром он с коммунистами, вечером он с БНФ. Так с кем он?". Парламентарії реагували сміхом – бо так і було.

Оскільки Олександра Лукашенка не жалували – ні в комуністичній владі, ні в демократичній опозиції – він іде своїм шляхом, створюючи депутатську групу… "Комуністи за демократію". Нехай, що алогічно, аби народу, який із завмиранням серця тоді слухав радіо- і телетрансляції, подобалося – "он всегда говорил то, что все хотели услышать".

Пропагуючи свої погляди, він пише статті, які зараз читаються як насмішка – тоді він виступав за свободу, за підприємницьку ініціативу, за вільне фермерство, проти диктатури, проти репресій щодо опозиціонерів, проти одностайності в усьому. "Создаётся впечатление, что то ли он [читач] сошёл с ума, то ли президент Лукашенко претворил в жизнь ту программу, против которой так яростно выступал депутат Лукашенко".

Екс-директор радгоспу об’єднується з молодими тоді депутатами Віктором Гончаром і Дмитром Булаховим – "молодые волки", як атестує їх автор книги, однаково прагнули влади, їм здавалося, що після краху комунізму вона лежить під ногами і потрібно тільки нахилитись, щоб її взяти.

В умовах політичної конкуренції кожен політик шукає свою "фішку". Для лідера БНФ Зенона Позняка – це була білоруська мова та національна ідея, для глави уряду В’ячеслава Кебіча – зв’язки з Росією, економіка та добробут громадян, для спікера Станіслава Шушкевича – конструктивна робота парламенту та рівновіддаленість від основних політичних сил. Лукашенко довго шукав свою тему і знайшов-таки – боротьба з корупцією.

Ну, і відродження СРСР – мовляв, "была великая империя, создававшаяся тысячелетиями. Разрушили её в одночасье. Сделали это в Беловежской пуще, действительно, чуть ли не по пьяному делу… Но есть вековая тяга народов к братству, и поэтому мы все клянёмся Союз возродить на новой, практически неведомой основе более высокого уровня".

14 грудня 1994 року Лукашенко зачитав з трибуни Верховної Ради Білорусі доповідь, яка зробила його по справжньому знаменитим. За його наполяганням, до тексту вставили кілька "фітілів", щоб на емоційному, недоказовому рівні захопити аудиторію, змусити не думати, а переживати.

За законами жанру, Лукашенко заявив, що йому "заважали" Шушкевич і КГБ. Дісталося Кебічу, голові Нацбанку Станіславу Богданкевичу тощо. По правді кажучи, нічого незвичайного в тій доповіді не було. Глава комісії пообіцяв, що найголовніше буде оприлюднено "пізніше". Само собою, ніякого продовження, крім "піни", не було. І абсолютна більшість героїв "корупційного скандалу" благополучно працювали в команді вже президента Лукашенка аж до прем’єрської посади.

Були і відверто підлі моменти – того самого Шушкевича було звинувачено у спробі(!) отримати у власне користування (насправді – як службову) автомашину марки "форд". Пройде кілька років і в гаражі адміністрації президента Лукашенка буде виявлено контрабандний "Мерседес", незаконно конфіскований у громадянина ФРН і сердега буде роками судитись із владою "некорумпованого" лідера Білорусі.

І якщо на політикум доповідь по суті не вплинула, то прості люди в масі своїй були щасливі, коли почули через радіоточку-"брахучку" як Лукашенко крив "сволочей", які жирують…

Автор визнає, що, власне, й примкнув до його команди, не бачачи у Лукашенкові загрози – і не тільки собі, але й демократії, "очень уж хотелось победить". Тепер, чекаючи неправого суду в мінському ізоляторі КГБ, мій добрий приятель Олександр Федута, думаю, не раз прокручує в пам’яті ці та інші, зокрема – й ненаписані – сторінки політичної біографії Олександра Лукашенка. Впевнений, що продовження книги буде.

Фраза. "…И народ увидел в высоком, физически крепком 39-летнем мужике, работавшем директором совхоза, былинного героя, того, кто способен не только взять власть, но и сделать её народной. Собственно говоря, это и есть единственная чётко артикулированная белорусская мечта. Мечта о добром – вернее, справедливом – начальнике, который накажет обидчиков".
Вахтанг КІПІАНІ
ТСН