* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ПРЕЗИДЕНТСЬКИЙ ЗВІТ БОРОТЬБИ

05:13 18.01.2011

ПРЕЗИДЕНТСЬКИЙ ЗВІТ БОРОТЬБИ

 

Історія становлення будь–якого бізнесу — у будь–якій країні — це історія грошей і крові. Постання українського книжкового бізнесу — не виняток. Серединою дев’яностих стріляли і у вітчизняних видавців, а обороти тодішньої книготоргівлі сягали сотень мільйонів доларів. Відтак хронологія майже двадцятирічних навколокнижкових подій уже теоретично рокована на читацький успіх. Тим більше, коли це «чесна хроніка подій», як значать автори минулорічного рейтинґового лідера: О.В.АФОНІН, М.І.СЕНЧЕНКО. «Українська книга в контексті світового книговидання» (К.: Книжкова палата України).

Утім дуже швидко читач збагне, що йому не вдасться довідатися, наприклад, про те, на якому первісному ресурсі — фінансовому та адміністративному — постали популярні нині видавництва. Не знайде він і схем циркулювання початкових капіталів, як і прізвищ причетних до того осіб. Але закидати цього авторам не вільно: вони й не ставили собі такого завдання. Їхня мета — «історія боротьби державників з колонізаторами». Тобто макрорівень проблеми: як держава дбала/нехтувала інтересами операторів нового для неї ринку — книжкового. І вже на перших сторінках обіцяно документальний детектив: «Висвітлення ролі кожного з тих політиків, хто, перебуваючи на владному олімпі, або сприяв її розвитку, або намагався зупинити цей процес».

Проте прізвищ наведено небагато і всі вони декоративні. Зі знаком «плюс» згадано прем’єрів Кінаха та Єханурова й віце–прем’єра Семиноженка, котрі свого часу прислужилися до прийняття корисних для видавців законодавчих актів. З величезним знаком «мінус» презентовано Азарова: «Особливо енергійно почав знищувати всі законодавчі напрацювання щодо підтримки національної книги новий керівник фінансово–економічного блоку уряду, перший віце–прем’єр–міністр, міністр фінансів Микола Азаров. Саме з надр відомств, що знаходилися під його безпосереднім керівництвом, з’явилася абсолютно неадекватна цифра (700 млн.грн.), якою було визначено ймовірні суми втрат у зв’язку з уведенням у дію Закону «Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні».

Це йдеться про 2002–й рік. Ті міфічні 700 мільйонів міфічних втрат потрібні були Азарову, аби заблокувати пролонгування пільг для видавців. Насправді фінансово–економічна ситуація виглядала так: «Ринкова вартість усіх книг, виданих упродовж 2002 року, становила близько 420 млн. грн., а сума податків та платежів від суб’єктів видавничої справи у випадку 100–відсоткового продажу всієї продукції становила б лише 65 млн. грн.». Але ж звідки взялася фантасмагорична цифра? Ноги ростуть із попереднього року, коли парламент прийняв Закон «Про внесення змін до деяких податкових законів». Ухвалення того акта — окремий трилер: «Закон із профільного перетворився на загальний: замість друкарських фарб у ньому значилися фарби різного призначення, замість офсетного паперу для книг — картон для упаковки й фольга для етикеток, замість поліграфічного обладнання для книжкового виробництва — офісне обладнання та машини для флексографічного друку... Історія замовчує, кому і скільки коштує така метаморфоза із Законом, який мусив захистити видавців, а натомість перетворився на ключ від митних воріт, через які було ввезено стільки фарб, обладнання й матеріалів, що тільки сума пільг у вигляді несплачених мита, ввізного податку на додану вартість і акцизів склала, за підрахунками фінансово–економічного блоку уряду, майже 700 млн. грн.».

Отже, бізнесові оборудки парламентарів списано на кошт видавців. Але чиї то були інтереси? Навряд чи сам М.Азаров підраховував на калькуляторі якісь цифри. Тоді хто вклав у його вуста дезінформацію? Оцих прізвищ ми у книжці якраз і не знаходимо. Невідомо головне: хто з адміністрації президента телефонував міністрові інформації М.Онуфрійчукові взимку 1995 року з вимогою зупинити підготовку законопроекту, адекватного тодіш­ньому російському законові, що надавав пільги сусідньому книжковому бізнесові. Сьогодні ясно: саме той дзвінок відкрив шлях до окупації нашого ринку росіянами. Та у рецензованій книжці про це анічичирк — лише набридлий популізм: «Чому і хто упродовж усіх років незалежності так вперто намагався загнати українську книгу у підпілля і перетворити її майже в рукописну? Хто і коли за це відповість?».

Очевидно, що автор першої, «хронологічної» частини книжки — президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів (УАВК) Олександр Афонін. Читачі могли очікувати від нього більш відвертого звіту про події, учасником і свідком котрих він був упродовж 15 років, як очолює УАВК. Але чи це можливе у країні, де носії питомої інформації вчиняють самогубство двома (для надійності) пострілами у голову? Жанр цієї частини книжки можна визначити як професійні мемуари. І в цій іпостасі видання відбиває долю всіх сучасних мемуарів у країні У: ми ще довго не матимемо правдивих сповідей, оскільки ціною відвертих спогадів усе ще залишається людське життя.

Відтак читачеві ще довго сидіти на дієті неперсоніфікованих припущень, як–от: «Знищення ринкового сектору української книги і передача «очищених» жанрових і товарних ніш російським видавцям... Складалось враження, що це зроблено свідомо, бо залишки національної видавничої галузі комусь дуже заважають реалізовувати власні бізнесові проекти». Та попри ці, незалежні від автора, вади маємо добре структуровану історію Української асоціації видавців, написану у драматичній тональності «війни УАВК з урядами». Бонусною принадою книжки є її насичення цифрами: оскільки державної статистики книжкового бізнесу не існує, експертні оцінки, якими оперує президент Асоціації, дають змогу бодай приблизно уявити собі параметри цього ринку.

Друга частина книжки написана директором Книжкової палати України Миколою Сенченком. Здебільшого, це тематичні реферати зарубіжної спеціальної преси. І це добре, оскільки власної книжкової преси в Україні сьогодні немає, а імпортна періодика малодоступна. Тому Сенченкова частина рецензованої книжки пропонує нам чимало евристичних (для нас) фактів, вартих серйозного обмірковування аналітиками вітчизняного книжкового бізнесу. Ось, наприклад, чим — окрім друкувати книжки — переймається велике французьке видавництво: «Концерн «Ашетт» ще у 1982 році відкрив контору з реконструкції книгарень; надаючи кредити «незалежним» власникам, він переобладнує їхні підприємства у стилі сучасного дизайну й забезпечує комп’ютерізацію процесів».

Або такий–от порівняльний ланцюжок: в сучасній Україні одна книгарня припадає на 117 тисяч населення (за радянської влади було — на 17 тис.); у Франції — на 20 тис.; у Німеччині — на 15 тис.; у Польщі й Данії — на 12 тис.; у Фінляндії — на 7 тис.; в Австрії — на 4 тис.; у Росії — на 75 тисяч. Проте подібних прямих порівнянь книжці помітно бракує (попри декларацію у назві — «в контексті світового книговидання»): навіть розповідаючи про одного з трьох китів світового книжкового бізнесу — німецьке видавництво «Бертельсманн», — автор чомусь «забув» згадати харківський Книжковий «Клуб сімейного дозвілля», найбільше видавництво сучасної України, котре є дочірнім підприємством того–таки «Бертельсманну».

Підсумок усієї рецензії: маємо книжку, котра зафіксувала хронологію становлення новітнього книжкового бізнесу в Україні. Тепер у цю координатну сітку треба буде вписати історію видавничого повсякдення: імена, контакти, конфлікти, ідеї, успіхи й прорахунки.

Костянтин РОДИК
УМ