* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Особливості національного божевілля

18:54 26.12.2010

Особливості національного божевілля

«По всей земле вонь страшная, так
что нужно затыкать нос».
Микола Гоголь

«Ми в Україні хворі Україною».
Микола Вінграновський

Ліна Костенко написала публіцистичний роман. Якщо хтось не дуже розуміє, що це таке, раджу перечитати Федора Достоєвського. Можна тільки уявити собі, як сприймалися сучасниками його «Біси»: все в цьому творі впізнавалося, легко вгадувалося. Та й сам Достоєвський був цілком свідомий того, що «Біси» нагадуватимуть памфлет на «західників» і «нігілістів». «На вещь, которую я теперь пишу, я сильно надеюсь, но не с художественной, а с тенденциозной стороны, – писав він в одному з листів 1870 року. – Хочется высказать несколько мыслей, хотя бы погибла при этом моя художественность. Но меня увлекает накопившееся в уме и серце; пусть выйдет хоть памфлет, но я выскажусь».

Здається, внутрішній імператив велів Ліні Костенко щось дуже подібне. І оскільки я вже згадав «Бісів», то вкажу ще на одну несподівану паралель «Записок українського самашедшого» з  романом Достоєвського.  У «Бісах» є невидимий Хронікер, від імені якого оповідаються «странные события», що відбуваються у місті; він – свідок, «літописець», спостерігач… Ліна Костенко також побудувала сюжет свого роману як хроніку, «довіривши» роль хронікера героєві, який веде «діаріуш людства», а водночас – рефлексує з приводу того, що відбувається з ним самим, з Україною і загалом із цивілізацією. Не більше й не менше.

Із «досьє» Хронікера Ліни Костенко: за фахом він програміст; народився невдовзі після того, як у Чехословаччину увійшли радянські танки (себто – в 1968 р.), а це означає, що Мілленіум зустрів у віці Ісуса Христа, 33-річним. І ще з передісторії оповідача відомо, що він був учасником студентської революції на граніті (осінь 1990 року); що його батько – «шістдесятник», перекладач зарубіжної літератури; матері ж серед живих уже немає – її наздогнав Чорнобиль. Здається, це все, і цього цілком достатньо для «підсвітки» часу теперішнього.

Вибір героя – річ украй важлива для атмосфери роману, його інтонації.  Ключ дав Гоголь: «Я сегодня все утро читал газеты. Странные дела делаются в Испании…» Це – петербурзький чиновник Поприщін із «Записок сумасшедшего». Хронікер Ліни Костенко також завзятий поглинач інформації (інтернет, газети, телевізор, радіо, чутки, або, як казав Гоголь, «толки»), причому його потреба в інформації має характер пристрасті, мало не наркотичної залежності. Він «перепускає» крізь себе все, що діється в світі, встигаючи рефлексувати з приводу того, про що дізнався. Така собі жива радарна установка, яка не тільки фіксує новини, а й переживає їх, коментує, внаслідок чого «Записки українського самашедшого» читаються справді як «діаріуш людства». Це, якщо хочете, унікальний експеримент Ліни Костенко: здається, ще ніхто не брав на себе цю страшну ношу – день за днем, рік за роком занотовувати моторошні події, що відбуваються на різних материках. Її Хронікеру не дає спокою передусім трагічно-абсурдний вимір буття нинішньої цивілізації. Масив трагізму й абсурду такий колосальний, що з діагностики логічно випливає печальна прогностика, апокаліптична в своїй суті.

Пригадуєте  в «Іntermezzo» Михайла Коцюбинського: герой страждає, картаючи себе за те, що в той момент, коли йому розповідали про страту, він їв сливку. Господи, а якби героя Коцюбинського – та в наш божевільний час?! Одразу помер би від інфаркту совісті! Хронікер теж мучиться. Такий це тип психіки й совісті. І саме такий – неспокійний – герой потрібен був Ліні Костенко. Рефлектуючий інтелігент. Звичайна, якщо не сказати – слабка людина. Українець, хворий Україною.

Це – друга «залежність» Хронікера. Він не може замкнутися у приватному; йому не дає спокою неприкаяна, невлаштована, незатишна Україна, яка ніяк не може реалізувати себе, залишаючись навіть в умовах формальної державної незалежності якимось химерним виломом із нормального цивілізаційного ряду. Суть ненормальності – у самознищенні України, у її стрімкому зниканні. Жадібна, сліпа, егоцентрична влада повсякчас здає її, перетворюючи у «вверенную территорию» Росії, а суспільство не особливо й опирається цьому.

Тут уже варто говорити про стан і якість нації. І Хронікер постійно саме про це й розмірковує, шукаючи відповідей на прокляті українські питання. І ті його рефлексії й роздуми визначають основний публіцистичний стрижень роману. Сказати, що в «Записках…» озивається, продовжується традиція національної самокритики, здається, замало: це вже щось більше за самокритику. Це мучення травмованої української душі, яка не може змиритися з неприкаяністю своєї нації, з її упослідженістю і «мазохізмом», зі щезанням мови, зрештою – всього того, що складає лад національного буття. Не знаю, чи в силі збагнути таке «божевілля» німець або американець,  індус або мексиканець, араб або француз. Українець, схожий на Хронікера, почувається «на нашій – не своїй землі» туземцем. І це, звичайно, травма. «Базова травма», ім’я якій – Україна.

Думки Хронікера про «українське питання» найчастіше обертаються навколо того, що традиція рабства в нас стократ дужча за традицію волі. Державу взялася будувати «недовиліплена», бита й перебита, закомплексована, а до всього ще й анархічна  нація, яка продукує «еліту», схожу на окупантів. Тільки все одно Хронікер чогось не договорює, часом нагадуючи героя гоголівських «Записок сумасшедшего», який раз у раз зупиняв себе: «Ничего, ничего… Молчание!» Тому Ліна Костенко ввела в коло персонажів ще й «Лева, інвертованого на пустелю», сноба і циніка, а по суті – друге «Я» Хронікера. Ось хто виставляє своїй нації найсуворіший рахунок! Та й взагалі,  у його коментарях, про що б не йшлося, авторський голос вчувається найбільшою мірою.

Але чому Ліна Костенко написала саме «чоловічий» роман? І чому на роль Хронікера вона обрала зовсім негероїчного героя? Певно, тому, що задум вимагав, щоб у центрі «Записок…» був по своєму типовий український чоловік із його чеснотами й вадами. Українці ж – рефлексуюча, «мрійлива», імпульсивна нація. Ось і герой Ліни Костенко такий. Він  внутрішньо хисткий; часом виглядає як аутсайдер, – проте є в ньому й запас тієї енергії, яка в рішучі моменти може пробудити його від меланхолії, підштовхнути до Вчинку.

Еволюція «українського самашедшого» в романі Ліни Костенко саме така: споглядання, рефлексії – зрив, спроба самогубства – повільний ренесанс. Причому, далеко не останню роль у цьому відродженні душі відіграє жінка, дружина Хронікера, значно стійкіша й витриваліша за свого чоловіка, коли йдеться про удари долі. Цей сюжетний «каркас», загалом, нагадує історію Богдана Хмельницького в романі Ліни Костенко «Берестечко»: дух гетьмана також зцілювала жінка. Зрештою, «Записки…», як і «Берестечко», так само про важку перемогу над поразкою. Недаремно хроніка завершується Майданом 2004 року. Ліна Костенко вважала за можливе зберегти у фіналі роману неповторний піднесений настрій тієї пори, – попри всі розчарування наступних років. То ж тільки циніки вважають Майдан «революцією на болоті», влаштованою за американські гроші. Насправді ж усе тоді вирішували людська солідарність і відвойована гідність.

Може видатися, що мажору (чи й патетики) у фіналі навіть забагато. Адже Майдан – це спалах, це імпульсивний героїзм (дуже важливий, зрештою), услід за яким мав  би прийти «тихий» героїзм  повсякденної роботи суспільства громадян, нації, яка добре знає, чого вона хоче і вміє вручати владу тим, хто не зраджує. Щоправда, Хронікера вже тоді, на Майдані, відвідують сумніви, передусім – щодо дій «нетипового Прем’єра». Але логіка оптимізму авторки все ж полягає в тому, що Майдан – це особливий стан вільної душі, і що він не розвіється, як дим. Він – залишиться.

Що ж до публіцистичності «Записок українського самашедшого», то все, зрештою, вирішує міра таланту. Достоєвський, бачите, писав памфлет на «західників» і «нігілістів», а потім виявилося, що його «Біси» – то сценарій ХХ століття…

«ЛітАкцент» – «Український тиждень»
Володимир ПАНЧЕНКО