* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

НА САМОТІ З УСІМА

14:59 10.12.2010

НА САМОТІ З УСІМА

Щоденникпри цьому слові відразу поринаєш у спогади дитинства, коли в школі перед уроком, потрібно було викладати з ранця на парту: пенал, зошит, книжку й обовязково -  щоденник. У ньому вчителькою записувалися уроки, ставилися оцінки, подекуди й зауваження про поведінку. Звичайно, з часом це все стає мотлохом, забувається, десь припадає пилом,  бо людська память коротка,  на жаль

Мистецький проект Щоденник – це проект в якому учні позаписували свої історії для вічності”, щоб потім, через певний час згадати, що вони також колись були учнями. Саме учнями (про талант поки рука не може написати), які вчилися писати, виводити літери, видумувати сюжети, гострити думки, щоб вони, як тонке лезо, проникали крізь грубу  шкуру до людських сердець, коли вони читатимуть ще ці наївні та незаплямовані брудом рядки. Всі вони учні ( учасники проекту переважно – студенти), ще юні мандрівники у тихому океані, ще немає бурі,  ще нема 9 валу ”, який може накрити тендітний та маленький  човник, що несміливо виступає назустріч ще невідомим перешкодам. Весла їхніх стилосів лягають на чисту океанську гладь паперу й вимальовують тонкими лініями, по клітинках, обережно, щоб ніхто не сердився ані Посейдон, ані Олімп, а якщо буде якась помилка її ж можна витерти ластиком. Але написаного вже не витреш

Кількість учасників цього проекту воістинну вражаюча – 63! З одного боку це добре, бо багато людей можуть випробувати свої сили, зясувати, на що спроможні їхні Музи, а з іншого – погано, бо обсяг самих текстів невеликий, нічого певного про великий талант сказати не можна і Музи вже тут безсилі, адже їх сковують правила проекту! Правила…правила, чи потрібні якісь правила для вільної творчої фантазії митця, чи не сковують вони його поетичної душі  ланцюгами, необхідністю втиснутися в оці 2-3 тисячі знаків… але маємо те, що маємо. Аналіз усіх текстів своїм обсягом виходить далеко за межі рецензії, тому доведеться говорити лише про окремі з них. Але ці тексти важко читати, бо кожен ніби пише про одне і те ж, але насправді кожен пише про своє. Детально не хочу зупинятися на правилах цього проекту, лише скажу, що він складається з трьох частин, а кожен з них  має свою тему. I частина – Дванадцять місяців кохання”, II частина – “У Києві 0 годин”,  III частина - “ Температура тіла 36+6 С та письменницький блок <<36+6 C>>. В першій частині головний герой – це Він, Вона, місяць; в другій частині – час, а в третій – тіло. Ці головні герої (що радше є темою цих частин, а не героями) і модні і вічні водночас, бо про кохання, а особливо про тіло хто тільки не пише в нашій сучасній літературі. Ось тільки II частина час прориває оцю  спопсованість тем. Десь так інтуїтивно розумієш, чому саме ці теми були обрані організаторами проекту, бо кохання – це те, що переживають всі (особливо в юнацькому і студентському періоді ) у будь-якому віці й столітті. В цій темі є що написати кожному, у різних тонкощах, аспектах, описати свій власний досвід використовуючи літературну форму. Але вічність теми не убезпечує її від заяложеності та пустих фраз, на мою думку, пишучи про це, навпаки потрібно мати відповідальність за слова, щоб вони не були пустодзвонними. В першій частині учасники проекту намагалися впоратися з цим завданням. Хоч  правила тиснуть, а знаки кусаються, але усього ряду текстів заслуговує на увагу лише один: Антона Лещинського. Текст цього автора своїм стилем написання, думками, які висловлені в таких тісних рамках форми вирізняється з-поміж  інших написаних у цій частині.

У Антона Лещинського рефлексії пов’язані з філософією, містикою та еротикою, його герой, вдумлива особа, яка після лекції про взаємини чоловіка й жінки, намагається знайти сутність, відкривати секрет цих стосунків, і тут вплітаються: демони, відьми, ритуали. І вкінці, все мистецтво розмірковувань зводиться до природного, до бажання, поклику: “ Йдучи вулицями та їдучи транспортом через нічне місто, він приглядався до жіночих облич, пильнуючи, чи не промайне в очах зблиск жагучого поклику, котрий розбудить його у в’язниці його ж самотності, і він, демон, що прагне повстати у всій своїй моці, зробить кроки йому назустріч…”.

В другій частині, яка присвячена проблемі часу,  із цим завданням впоралися такі учні: Євгенія Більченко, Євгенія Чугуй, Любов Хом’якова. Більшість текстів  в цьому розділі написані за допомогою такої техніки письма, як “потік свідомості” або ж вільні роздуми над буттям і часом. Яскраво потік свідомості  втілився у тексті Євгенії Чугуй: “Я дихаю тихо, цілую беззвучно і кутаю тебе у шкуру вбитого мною звіра – ще одного прожитого дня. Місяць просочується клубами диму (може, пари), врешті – решт – туману. Я плачу німою водою і дивлюсь, дивуюсь, вдивляюсь, видивляюсь у тобі свою тугу і Час. Часопис мого ще дихаюмає застигнути між Першою та Другою. Тому я ніколи не змикаю очей у час вовка і собаки. Я боюсь закінчитись, розпливтись, розчинитись і відпустити свій срібний німб без жодного свідка. Я хочу піти, востаннє заглянувши комусь в очі, і залишитися там, залишити хоч тонкий ланцюжок смерті/життя/ мене.”. Тут буття схоплюється миттю, одним дотиком, в намаганні  зберегти теплоту почуттів.  Натомість, в тексті Любові Хом’якової, навпаки,  час уповільнюється, розтягується,  в горах завжди відчуваєш час, як певну відсутню категорію буття, час в горах – це вічність: “ Коли затягуєш файку, набиту вишневим тютюном, позираючи згорда на величаві підніжжя і верхів’я стуманених гір, розумієш, що є місця, перед якими час втрачає свої властивості (за правилами проекту ця частина була взята у попереднього автора – Василя Возняка). Непорушно стоять віками нерукотворні пам’ятки дбайливої матінки-природи. Але, можливо (а, певно, так і є), що й ці гори змінюються з часом, але людське око за своє життя не зможе зафіксувати ті зміни, і, окрім цього, перед їхньою величчю мізерний, буденний плин часу просто втрачає свою значимість. Погляд лине кудись у далечінь, і думки мої теж поспішають туди за ним, намагаючись серцем осягнути непідвладну людському розуму вічність. Ці гори знайомі мені з дитинства. Я приходжу до них у радості й смутку, розмовляючи подумки з ними, довіряючи їм, як найкращим друзям, свою душу. Вони поважно слухають, поглядаючи згори на мою людську життєву буденність”. Чудовий опис душевного стану, позначений відчуттям й переживанням гір, рефлексією над часом та вічністю.

В останній частині, яка замикає студентські тексти для історії й, мабуть, для вічності (що поки дуже гучно звучить) прославилися та отримали 5(за старою радянською шкалою) такі тексти: Є. Більченко, Т. Шелепко,  А. Ткаченко, Б. Бондарчук.

 Дивно, пані Євгенія Більченко опинилася в частині, де пишуть студенти, а не імениті письменники. Євгенія Більченко -  поетеса, кандидат педагогічних наук, викладач, що своїм стилем письма тяжіє до постмодернізму, чомусь поставила себе ще на рівень початківця (людину, яка ще тільки думає й пробує писати, а не ту, яка вже пише, виступає ), але її текст говорить про протилежні речі: “Тіло…Second hand від Іуди. Дешевий бренд із бутіку <<Єва і Євгені…>>. Ні! Вічний докір Євангелія…<<Ангеле мій! Мій янголе!>> Ні, не буду! Будда, ти се бачив? Ті-ло. Ти –лох. Я – чесний фраєр. Німецька аскеза як запорука щастя

Німецька аскеза Пуфендорф, Кант і Тілліх.

Суворий сувійний затишок Аlma Mater.

Козацька душа як грип в християнськім тілі

Христова любов Оргазми на автоматі.

 

Поети, чорт! Геми мудрості, чорт! Богема!

Мертвецький бомонд у лоні живого Бога;

Обїжджені коні дохнуть у кволих генах,

І знов алкоголь здається вселенським болем.

 

Змій виростив фіги – на «закусок» - поживні.

Та на фіг мені дубильна дебільна мрія?

 У космосу – в лебединих тремтливих жилах –

Сто градусів: температура Серця Марії…”

Починали, як то кажуть за здравіє”, а закінчили за упокой або інакше кажучи, з якого боку не читай цей текст все одно нічого не збагнеш, бо маємо справу з постмодерним стилем письма. В цьому міксі асоціацій з філософії (Кант, Тілліх),  християнства ( Христос, Бог, “температура Серця Марії”),  традиційної образності (“в лебединих тремтливих жилах”), нашарувань із сучасності (“Оргазми на автоматі”) твориться неповторна текстова тканина Євгенії Більченко.

Інша справа текст Тетяни Шелепко. Це така собі мрія про  метаморфізовану дійсність, в якій хотіла опинитися авторка, фантазія, вигадка: Про що б я мріяла, якби була метеликом? Напевне, моєю мрією було б знайти якусь диво-квітку… Цвіт папороті… Ні-ні! Я знаю! Всі метелики мріють полетіти до сонця, але найчастіше цей політ залишається на рівні мрій. Більшість боїться спалити крила, як Ікар. Метеликам страшно підійматися надто високо, хоча мріють усі. І я б мріяла”. Вкінці все-таки ця метаморфоза відбувається, героїня стає метеликом: Але поки що я тільки метелик. Мені заважає моє тіло, та я вмію круто мріяти

Ще хотілося б виділити два тексти: Анни Ткаченко та Богдана Бондарчука. В них помітна тенденція до психологізму, занурення в душу хворої людини (у Анни – це дівчина-інвалід, а у Богдана -  це сліпий хлопець). Ці автори намагалися осмислити глибокі речі: відчуття фізично і життєво -неповноцінних людей, які так і залишаються упослідженими в нашому суспільстві.

Заключну частину проекту представляють твори сучасних  українських письменників: Сергій Пантюк, Ірен Роздобудько, Андрій Любка, Мар’яна Савка, Анатолій Дністровий, Лариса Денисенко, лист Оксани Забужко та післямова Андрія Кокотюхи.

Про цих письменників і про їхню творчість, вже сказано й написано немало, тому написане залишається на розсуд читачів та вічностітакож.

Бажаю усім тим, хто читатиме Щоденник насолодитися ним, торкнутися тонких струн душевних поривів молоді та сягнути сутності описаних тем: кохання, часу та тіла.

Ярослав Карпець 
ІНЛІТ