* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

СИЛЬВЕСТРОВ: НЕ ТІЛЬКИ МУЗИКА

13:27 26.11.2010

СИЛЬВЕСТРОВ: НЕ ТІЛЬКИ МУЗИКА

У київському видавництві «Дух і літера» вийшла друком книжка, що здатна послужити своєрідним вступом до «сучасної класичної» музики тим, хто її ще для себе не відкрив. Книжка «Дождаться музыки», за матеріалами зустрічей з одним із найпомітніших українських композиторів Валентином Сильвестровим, знайомить із постаттю самого митця, його поглядами на музику, мистецтво і манерою мислення та висловлювання.

Взагалі, той тип музичного мистецтва, про який ідеться в «Дождаться музыки», становить собою цікавий феномен не лише суто мистецького, а й суспільного, комунікативного характеру. Порівняно навіть із сучасною літературою, а тим паче сучасним образотворчим мистецтвом, театром, кінематографом та іншими явищами, така музика, здається, перебуває в суспільстві у найбільшій комунікативній ізоляції. Її нечасто виконують, про неї рідко пишуть, а фестивалі та концерти зазвичай не мають помітної піар-підтримки. Не випадково ми не маємо навіть чіткого терміну, яким би вона позначалась і відрізнялася від, скажімо, джазу, року, фолку, поп-музики та їхных гібридів. Дехто вживає термін «сучасна академічна музика», але самі композитори, в тому числі й Сильвестров, його критикують; іноді говорять «сучасна симфонічна та камерна музика», що не дуже практично з філологічної точки зору. Тож суто для зручності в цій статті вона зватиметься «сучасною класичною музикою», без претензій на термінологічну досконалість, зате з посиланням на інший авторитет — композитора Олександра Щетинського.

Попри згадані проблеми комунікативного і промоційного характеру, українська сучасна класична музика — яскраве, якісне і, в принципі, міжнародно визнане явище. Валентин Сильвестров є одним з її авторитетів. Він народився 1937 року в Києві, закінчив Київську консерваторію, вчився у Бориса Лятошинського, був у шістдесяті роки учасником знаменитої композиторської групи «Київський авангард». Як кажуть критики, пройшов цікаву «полістилістичну» еволюцію від авангардних технік до постмодернізму та неоромантизму. Автор численних симфонічних, камерних і хорових творів, він також написав музику для кіно, зокрема, до фільму Ростислава Синька «Сад Гетсиманський», до деяких стрічок Сергія Параджанова та Кіри Муратової...

Зустрічі із Сильвестровим відбувались у київській Спілці композиторів протягом 2007 року. Їх організовував молодший композитор Сергій Пілютіков, представник «Харківської школи» та керівник ансамблю нової музики «Рикошет». На цих вечорах учасники прослуховували твори Сильвестрова, а потім автор коментував їх, обговорював з Пілютіковим та зі слухачами свої творчі принципи та загальні погляди на музику й мистецтво. Це визначило структуру книжки. Вона складається з дванадцяти розділів, що є такими собі «конспектами» зустрічей, втіленими у формі, близькій до журналістського жанру «інтерв’ю-полілогу», коли в розмові беруть участь кілька людей, проте це не заважає одному з персонажів залишатись у смисловому центрі. Є також останній розділ — у ньому Валентин Сильвестров коментує та уточнює свої думки вже пост-фактум, перед виданням книги.

Дуже важливо, що «Дождаться музыки» — не просто книжка, а книжка з доданим компакт-диском. У цьому «атачі» є всі твори, котрі прослуховувалися й обговорювалися на зустрічах, розташовані в тому самому порядку. Мабуть, в ідеалі Сильвестрова треба так і читати: паралельно слухаючи музику, про яку йдеться. Окрім цих «речей» (так музиканти часто називають твори), на диску є «Appendix», додаток з іще дев’ятнадцятьма блоками музики.

Валентин Сильвестров говорить про чимало дуже різних речей, демонструючи ерудицію в різних культурних сферах. Один із лейтмотивів — «наївність» у музиці. Не плутати з наївом: ідеться про те, що, на думку композитора, в сучасній класичній музиці часто відбувається вихід за межі чутливості, мелодії в широкому розумінні, інтуїції, зрештою, натхненності. Як наслідок, деякі концепції з претензією на радикальний експеримент перестають продукувати власне музику, а переходять у сферу «звукового мистецтва», де звуки стають закритими об’єктами суто інтелектуальної інсталяції.

Загалом, питання, куди поділась (і чи поділась) діонісійська складова творчості в деяких сучасних мистецьких практиках, регулярно виникає нині не лише в музичному контексті. Не дивно, що ці думки Сильвестрова, втілені, наприклад у послідовній, протягом мало не всієї книжки, критики творчості Штокгаузена, викликали скептичну реакцію деяких слухачів. Чи не нагадує, мовляв, він таким чином тих соцреалістичних діячів, котрі в шістдесятих-сімдесятих роках ХХ століття обурювалися найменшим відхиленням від традиційної лінії? Сам композитор відповідає на такі закиди в тому дусі, що він на експериментаторів не тисне (на відміну від радянських ретроградів) і не заперечує цінності їхніх творів, а лише стверджує, що саме він не може їх просто слухати та любити. Утім, проблема продовжує висіти в повітрі епохи, і позиція В. Сильвестрова, звичайно, не є її розв’язанням, а лише приводом для дальших роздумів.

До речі, про виділені курсивом у попередньому абзаці слова «просто слухати». Слухання музики — теж одна з важливих тем «Дождаться музыки». Валентин Сильвестров у багатьох розділах твердить, що музичний твір будь-якого стилю, будь-якого підходу чи концепції мусить передусім надаватися до, умовно кажучи, не аналітичного, а естетичного слухання, коли слухач передусім отримує загальне задоволення від звучання і лише потім може замислюватися над конструкцією, ідеєю чи символікою. Це ніби вимога-пропозиція-порада, адресована композиторам. Має він пораду і для слухачів. Так само «наївно» слухати, віддаючись найперше чуттю. А також мати терпіння, не відкидати музику з перших акордів, котрі не сподобались, але дослухати, довідчути, лише тоді й робити висновки. Саме ця ідея великою мірою пояснює і назву книжки.

Обговорюють Сильвестров з колегами і співвідношення стилю та індивідуальності. Як виглядає, композитор — прибічник того, щоб кожен митець прагнув творити настільки органічно, «чесно з собою», аби його індивідуальність не лише виходила за стильові рамки, а й нівелювала роль стильових означень, перетворювала їх на другорядні. Що ж до власне стилів, то Сильвестров у їхньому сприйнятті, вочевидь, орієнтується на власний досвід. Переходи з одного стилю в інші дають більше підстав дивитися на них по-філософському. Валентин Сильвестров явно опонує концепції послідовної історичної зміни стилів. Йому, здається, ближча ідея про їхнє паралельне співіснування та можливість будь-якої миті актуалізувати будь-який із них, навіть той, що видається застарілим, завдяки індивідуальним особливостям певного композитора. Більш ключовою, ніж стильові особливості, Сильвестров вважає таку характеристику твору, яку він називає «неотменимость», і, мабуть, її цілком можна перекласти «неодмінністю». Під неодмінністю тієї чи іншої речі композитор, судячи з усього, розуміє таку її вписаність у культурний контекст, а також вихід на універсальний рівень і рівень «художньої якості», що робить її обов’язковим чи принаймні суттєвим елементом культури.

Чимало творів Валентина Сильвестрова з тих, про які можна прочитати в книжці та послухати їх на диску, є покладеною на музику поезією. Іноді це навіть класичні речі, котрі мають давнє та широковідоме музичне втілення, скажімо, вірші Пушкіна чи Лермонтова. Очевидно, композитор шукає тут нових зв’язків між словом і музикою, нових контекстів і мелодійних особливостей старих поезій. У кожному разі цікаво послухати змагання музики зі структурою, більш або менш міцно накинутою їй текстом, та почитати про це.

Ще одна причина, з якої цікаво читати книжку «Дождаться музыки» — сама манера висловлювання її головного автора і героя. Валентин Сильвестров володіє стильним, соковитим і глибоким словом. І навіть там, де очевидно виявляє те, що іноді можна назвати нетерпимістю чи доктринерством, неодмінно робить це з шармом.

Отож, почитати книжку, послухати музику Сильвестрова, подумки подискутувати з його уявленнями і настановами можна порадити не лише професіоналам, знавцям чи згаданим напочатку неофітам у галузі сучасної класичної музики, а й усім любителям мистецтва як такого.
Олег КОЦАРЕВ
ДЕНЬ