* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

ДУЖЕ ДОРЕЧНА КНИЖКА

08:13 19.11.2010

ДУЖЕ ДОРЕЧНА КНИЖКА

Про книгу С. Цалика і П. Селігея «Таємниці письменницьких шухляд» (К.: Наш час, 2010).

Книга, про яку ведемо мову, не може залишити байдужим того, хто цікавиться рідною літературою, для кого її доля, її здобутки, трагедії (і трагікомедії...) не порожній звук. Особливо коли йдеться про літературу радянського періоду, що вимагає вдумливих і сучасних підходів. Нерозкритими лишаються її суттєві характеристики, справжня, а не лише накинута згори суспільна роль, реальний баланс між правдою та ідеологічною кон’юнктурою, художні можливості того фантому (чи не фантому?), що його назвали соціалістичним реалізмом.

Даються взнаки дві крайності. Раніше, за радянських часів, всю масу літературних фактів вирівнювали ідеологічною праскою, підганяли під певні канони, з реальних біографій фабрикували житія святих або підступи «ворогів народу» — замість реальної картини поставав такий собі міфологізовано-табуйований покруч. Сьогодні нерідко домінує інша крайність — відкидання будь-яких позитивів і художніх здобутків цього літературного феномену: тільки заідеологізованість і фальшування на догоду радянському канонові. Подекуди звучать крайні тези типу «Тичина — ганьба нашої літератури», а як же бути з контртезою «Тичина — гордість української поезії ХХ ст.»?! На такому тлі особливого значення набуває вдумлива аналітика на зразок статей Івана Дзюби, який, досліджуючи українську прозу 1930-х років, зумів з урахуванням «коефіцієнту викривлення» (його вислів) розгледіти в ній правдиві сторінки та автентичні свідчення доби.

Книга С. Цалика і П. Селігея, на щастя, не вписується в чорно-білу полярність. Тут царює увага до конкретного факту, який уже сам вкладається у свідомості читача в певну, не нав’язану згори систему оцінок, до психології і природи людської, що тільки до певної межі терпить насильство над собою. Увага до багатоманітності та сплетінь життєвих стимулів, мотивів поведінки, імпульсивних реакцій і зважених кроків всупереч одноманітності і безапеляційним «так» і «ні».

Автори запрошують читача думати й шукати разом з ними, не підказують готової відповіді, а використовують механізм детективної інтриги. Рішуче ламають доволі поширений у нас стандарт «нецікаво розповідати про цікавих людей» і доводять, що «документальна розповідь — зовсім не те саме, що нудна розповідь».

Авторами обрано виграшний вихідний пункт, логічне ядро дослідження — письменницький будинок Роліт. З одного боку, це певна єдність, цілісний об’єкт, водночас — цікавий конгломерат різних особистостей, родин, характерів, доль, побутових сюжетів і літературних явищ, фактів і загадок. Одиничне, індивідуальне — і загальне, аналіз — і синтез. Письменник — і література, доля творчої особистості — і історія культури, голос епохи.

Щось подібне в мініатюрі маємо у мемуарній епопеї Н. Дукиної «На добрий спомин» (Х., 2003). Список мешканців харківського Будинку літераторів «Слово»: за кожними дверима — міні-історія родини, що окремим струмочком вливається в історію народу, олюднює безжальний літопис репресій.

Таке породження радянської системи, як Будинок письменників, ясна річ, відповідало ідеологічній стратегії тоталітарної держави. Посилювало залежність, консолідацію в бажаному напрямку, полегшувало контроль, сприяло сервілізму, закріпленню ієрархії. Втім, з другого боку, в тих нелегких умовах це уможливлювало певну стабілізацію побуту, реально полегшувало життя, створюючи сякі-такі умови для творчості, стимулювало спілкування (так само, до речі, як Будинки творчості), творило певне відчуття єдності. Спираюся на власні враження, адже досить часто бувала в Роліті, а рік-два навіть мешкала у кв. 24 у Бориса Антоненка-Давидовича. То був початок 1980-х. Звісно, «не той тепер Миргород...», але якесь відчуття дому, певної духовної солідарності, свідомість спільності долі десь іще лишалися.

Автори вільно розпоряджаються колосальним зібраним ними оригінальним фактажем. Це матеріали документальні, опубліковані — мемуари, щоденники, листи, а також свідчення-спогади понад сотні осіб, родичів героїв книги, їхніх знайомих, а то й просто обізнаних спостережливих людей. Калейдоскоп фактів, версій, гіпотез, колоритних подробиць, які роблять цей літературний пейзаж об’ємним і зримим.

Як нашвидку написана Тичиною «для піонерчиків» пісенька волею випадку опинилася на шпальтах «Правди» під заголовком «Партія веде» і стала указуючим перстом для літераторів. Як Гончарів «Собор» пришвидшив одержання селянами паспортів. Хто перший у радянській прозі торкнувся теми Голодомору. Чи справді Папа Римський Павло VI висував «Собор» на Нобелівську премію. Як винахідливо й підступно радянські спецслужби керували літературним процесом і спрямовували в бажаному напрямі творче життя письменників.

Автори книги пропонують нам відповіді на ці та інші запитання — здебільшого переконливі, дотепні, хоч і не безапеляційні.

Вельми цікаві, зокрема, відомості про радянські спецслужби як істинного ініціатора і керівника І Міжнародного конкурсу письменників на захист культури від фашизму 1935 р. в Парижі. Роль Корнійчука як «своєї людини» для КГБ, знаряддя здійснення таємних спецзавдань. На такому тлі безкарним і мовби непоміченим залишався його грандіозний неприкритий плагіат, пов’язаний із «Загибеллю ескадри». Домінування Корнійчука в царині драматургії позначилося на долі інших, зокрема талановитого непересічного майстра І. Кочерги, якому вдалося утвердитися на ниві театру окремими проривами всупереч цьому домінуванню.

Яскраві незаперечні, подекуди просто неймовірні свідчення того, як жилося письменникам на радянському «літературному вулкані», не відчуваючи певності і ѓрунту під ногами: «Я звик і до холодних, і до гарячих душів» (Яновський). Після тривалої опали і цькування — раптом Сталінська премія. І Бажан, і Рильський — водночас і близькі владі, і нею ж биті: замість очікуваного ордера на арешт — орден. Раптове скасування святкування ювілею Рильського 1936 р. за вказівкою НКВД. Справді, «биття і буття...». А чого варта вставна новела про замовлення і створення «Пісні про Сталіна» Рильського — Ревуцького...

Ота підвладність тотальній ідеологізації, залученість до ідеологічних ігор Кремля — незаперечна, незалежна від волі одиниці, хоч би ким вона була: «простым советским человеком» чи поетом-академіком. Абсолютно незалежно від власної волі можна було опинитися втягнутим в якісь «таємниці кремлівського двору». Хто б міг уявити собі, що «охоронною грамотою» Тичини могла стати його належність до роду Полуботків, а звідси й «законне» право на напівміфічні скарби Полуботка в лондонському банку, які на певному етапі розглядалися радянською владою як цілком реальний засіб поповнення державної скарбниці?! Річ ясна, ніяких незаперечних підтверджень цього бути не може, але запитання виникають — зокрема, чому з поїздки на конгрес до Парижа 1935 р. додому треба було повертатися... через Лондон?

Зловісне роздвоєння свідомості. Над кожним словом — зашморг. Подвійні стандарти розхитують душу... В душі одна система цінностей, на папері — інша. Класичний приклад — Тичина. Наодинці із собою йому близькі і Шостакович, і Сальвадор Далі — на публіку мусить гудити їх. Ціле щастя, що тут ніколи не досягнеш «чистоти жанру», і на папір проривалося ой як багато... Та ще цей постійний, то ледь вловимий, то виразно відчутний присмак пародійності, що весь час супроводив його офіціозну творчість. Не міг не відчувати болісно корозії свого таланту, відомо, як відреагував на дошкульну маланюкову характеристику своєї творчої еволюції («від кларнета твого пофарбована дудка зосталась») — «він єдиний мене зрозумів».

Відчуття вини, душевного дискомфорту. Так Бажан картав себе за те, що підписав статтю, спрямовану проти Яновського. Гончар також не міг вибачити собі, що долучив свій голос до цькування Яновського.

Безперервне насильство над самим собою, потреба щораз доводити свою лояльність. Збереглася промовиста записка Бажана з привітанням Яновському з нагоди присвоєння йому Сталінської премії — з двічі повтореним «Слава Сталіну!».

В цьому контексті не можу не згадати епізод із власного досвіду. Коли мені було років із 16, я привітала Павла Тичину з черговим ювілеєм віршем, сповненим високої риторики, але й непідробного чуття. Зворушений Павло Григорович відповів мені телеграмою, яка закінчувалася словами «Слава Сталіну, батькові нашому рідному». Десь у 1980-х, коли готувалося багатотомове видання творів Тичини, Сергій Гальченко натрапив в архіві поета на оригінальний текст цієї телеграми, написаний його рукою. Так от, там ніякого Сталіна не було... Отже, хтось іще й дописував це спасенне ім’я за поета...

Автори «Таємниць...» звернули увагу на дуже специфічний щоденник Остапа Вишні. Він рясніє такими текстами: «А ви знаєте, що я люблю партію! Люблю! Ніхто, звичайно, не повірить мені, але я її люблю!» (чи не вчувається тут інтонації неповторного гумориста, який під час слідства зізнавався, що мав намір зѓвалтувати Клару Цеткін?! — М.К.); «Тільки народ, тільки народ! Та народ же привів Богдана до того, що він булавою вказав на Москву»; «Мене народ запроторив у тюрягу. Значить, він мені не вірив... І ось тепер він мене знову «історг» із тюрми і сказав «роби». І я, скільки можу, роблю».

За простацьким стилем відчувається, що це писано не для себе, як водиться в щоденнику, а для стороннього ока, для якогось гіпотетичного «залізного Фелікса» на випадок другого арешту. 1955 року припинив вести щоденник: потреба в «алібі» відпала.

За всіма цими вигадливими сюжетами — трагічними, драматичними, трагікомічними, а іноді просто фарсовими — відчувається Дамоклів меч режиму, що завжди напоготові. Зокрема, фабрикування справи «на виріст», заздалегідь, для слушної нагоди (і щодо Бажана, і щодо Рильського). Провокації — здійснені і тільки задумані, не доведені до логічного завершення подекуди з випадкових причин, як-от широко закроєна резонансна справа — аналог вбивства Галана, фігурантом якої мав стати Рильський і яка мала на меті дискредитацію ОУН. Сценарій зірвався через збіг обставин, а міг і не зірватися...

С. Цалик і П. Селігей не оминають таємниць Роліту, які закарбувалися в пам’яті його мешканців. Одна з них — таємниця самогубства Вадима Охріменка, талановитого літератора і яскравої особистості. Цю оповиту різними версіями трагедію не було забуто його друзями, колегами й сусідами. Пам’ятаю, у Б. Антоненка-Давидовича на почесному місці над письмовим столом висіла велика фотографія Вадима Охріменка, і господар не раз переповідав трагічну історію цієї дуже шанованої ним людини і висловлював свої припущення щодо причин самогубства.

Не обійдено увагою й любовні історії, як-от подружня ідилія Юрія Яновського і Тамари Жевченко, роман Павла Тичини з Оксаною Петрусенко, яка мешкала навпроти Роліту, — недаремно стільки живого чуття бринить у його вірші на смерть співачки: «Ой, рано-рано, дуже рано, Оксано, ти від нас пішла!».

Розгортаються непересічні ліричні сюжети — сповнені випробувань і посвяти історії подружніх пар, передусім подружжя Остапа Вишні і Варвари Маслюченко. Недаремно розділ має назву «І сміх, і сльози, і любов». Історія кохання Уласа Самчука і Тетяни Прахової — на тлі воєнного лихоліття, розірваності двох світів, болючих сімейних драм.

Родзинкою художньої документалістики завжди є соковиті деталі, живі кадри мінливої реальності. Вони візуалізують текст, дають відчуття моменту, змогу побачити вираз обличчя, почути інтонацію.

Кадри з радянського театру абсурду: несподіваний подарунок Рильському (і не тільки йому) — патефон і набір платівок від... Постишева.

Аматорський джаз-бенд в родині Рильського, дотепні дружні розіграші сусідів Тичини та Яновського, якими обидва так тішилися. Фотографія Кочерги — «елегантний дідуган із профілем Ромена Роллана...».

Зворушлива історія Тяпи, улюбленого собаки Яновського, залишеного під час війни в Києві і щасливо віднайденого після повернення хазяїна.

Як бідував опальний Яновський, потроху розпродуючи рідкісні книги зі своєї бібліотеки, — побачене очима старого букініста, якому це боліло і який намагався зберегти найцінніші книги, щоби при слушній нагоді ощасливити письменника, повернувши їх йому.

А як вам такий кадр: на бенкеті після концерту Оксани Петрусенко підхмелений Корнійчук, «виблискуючи червоним орденом на лацкані піджака, натхненно виконує арію Германа з «Пікової дами» «Що є життя? Це гра!».

Дуже цікавий нарис «Київська глорія Уласа Самчука». Маловідомі, бо також свого часу табуйовані відомості про Київ часів німецької окупації. Реалії побуту, зовсім незнані прояви творчого життя, форми спілкування, відомі і не дуже персонажі. Товариські взаємини Самчук — Кавалерідзе, Самчук — Любченко, цікаві штрихи психологічних характеристик. Дещо з тих реалій знайоме нам із Любченкових щоденників у його різкій, дуже суб’єктивній інтерпретації. Зокрема, нещадно глузливий опис примусової евакуації мешканців Роліту.

З деким зі згаданих тут персонажів доля звела мене, тоді ще дитину, але вже в досить свідомому віці (10—11 років) під час евакуації в Уфі (Чернігівський музей Коцюбинського, де працювали мої батьки, було евакуйовано до столиці Башкирії і долучено до Української академії наук, яка базувалася там). Епопею евакуації, її мотиви і настрої пам’ятаю дуже чітко і можу засвідчити, що це сприймалося не як примусова акція, а як органічна потреба — так було і з моїми батьками, і з тими письменниками, в тім числі й мешканцями Роліту, з якими ми активно спілкувалися в Уфі. І якщо говорити про патріотичний офіціоз, він був значною мірою щирий. Справді, чекали перемоги, раділи їй, ненавиділи фашистів і в цьому світлі згадуваний у книзі епізод із здачею Любченком у гестапо поета Миколи Шпака, якого він прийняв за партизана, що прийшов його убити, важко вкладається в загальноприйняті моральні норми. Самчука тоді не було поруч. «Спокійний і толерантний волинянин, безперечно, утримав би свого переполоханого київського друга від виклику гестапо. Але... Історія, як відомо, не знає умовного способу».

Художня документалістика — на пограниччі історії і белетристики, але це не маргінальне, периферійне явище, вона має фундаментальне значення і як джерело знань, і як мистецький феномен. На часі — потреба самоосмислення, самодіагностики, звідси — об’ємніша панорама, прискіпливіше вмотивування, уникання безоглядності в оцінках, спроби прогнозування. Орієнтація не лише на збереження пам’яті, а й на сучасне осмислення минулого, на «стереоскопічність» картини перетину й зіткнення різних індивідуальних «правд». У цьому сенс та екзистенційне значення сучасної документалістики високої проби, якої, на щастя, нам не бракує. Це і «Рубали ліс» Л. Крушельницької, «Homo feriens» І. Жиленко, «Люди не зі страху» С. Кириченко, спогади Н. Суровцової, І. Дзюби, М. Руденка, В. Овсієнка, Р. Корогодського, І. Денисюка, фундаментальні видання епістолярної спадщини — українських класиків (П. Куліш, Лисенко, Коцюбинський та ін.), шістдесятників (Стус, Світличний, Чорновіл, Марченко) епістолярні шедеври Катерини Білокур, щоденники (від класики жанру С. Єфремова, Є. Чикаленка до сучасних щоденникових епопей О. Гончара, Л. Танюка).

Замислюючись над тим, що з наших сьогоднішніх духовних набутків залишиться для нащадків, не маю сумнівів у тому, що така література в її найкращих проявах — інформативна, аналітична, інтелектуальна, з високим емоційним тонусом і моральним надзавданням — залишиться. І неупереджено й переконливо свідчитиме про нас.
Михайлина КОЦЮБИНСЬКА
ДЕНЬ