* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

СУСЛОВ. БУКИ. КУЛЬЖЕНКО

07:26 06.10.2010

СУСЛОВ. БУКИ. КУЛЬЖЕНКО

 

Біографії деяких славетних осіб так щільно лягають на примхливий візерунок доби, що за тими життєписами можна вивчати причинно–наслідкові механізми цілих періодів історії. Таким було життя Стефана Кульженка, що ілюструє весь курс становлення, розвитку й успіхів українського модерного книгодрукування. Нова книжка Вікторії Величко «Київ Кульженків» (К.: Варто) переконує в тому.

Народився майбутній лідер київського книжкового бізнесу 1837–го року «в сім’ї козака містечка Баришівка», що в годині сучасної їзди від столиці. Батько займався комерцією, далекою від інтелектуальних амбіцій, — торгував вином. На третій рік по народженні сина спродав своє діло й подався до Києва. У цьому є щось невипадково–символічне: саме 1840–го в Російській імперії дозволили відкривати приватні друкарні.

Коли Стефанові Кульженку виповнилося 11 років, він змушений був шукати роботу. Тоді у Києві вже існувало чимало типографій, книгарень і навіть «кабінетів для читання». Ноги привели підлітка на ріг Хрещатика й Інститутської (де нині монумент Незалежності): тут угорець Йосип Валькер мав літографічну майстерню і друкарню. Хлопця узяли у навчання терміном сім років «на повному утриманні, але зі своїм одягом». Три роки після «науки» Кульженко–молодший працював на різних технологічних ділянках у друкарні, аж поки одружився з престижною київською модисткою, яка купила будинок на розі Хрещатика і Трьохсвятительської (де нині інформаційна агенція УНІАН), куди початкуючий 21–річний видавець переїхав із кімнатки при друкарні.

Утім повноправним видавцем він став лише по чотирьох роках згодом, коли разом із партнером орендував друкарню за тодішні 5000 руб. за рік. Ще за шість років — 1870–го — партнери придбали парову машину й почали друкувати ілюстровані видання. Найцікавіше серед перших — казки Андерсена в перекладі Михайла Старицького з ілюстраціями Миколи Мурашка. 1873–го (Стефан Кульженко — вже самостійний власник бізнесу) відкриває магазин канцтоварів на Хрещатику навпроти пошти, аби вигідно продавати поштівки, а тоді й фабрику конторських книг для підтримки власне книжкового бізнесу. 1879–го купує ділянку на Пушкінській, де влаштовує ціле поліграфічне містечко (зруйновано під час пожежі 1941–го).

1884–го в Кульженка з’являється технічна можливість друкувати великими накладами: серед постійних замовників постають газети (одного часу друкував водночас аж п’ять видань); багатотисячними тиражами продаються і календарі. Але «фішкою» Кульженка залишаються види Києва — окремі листи, добірки різних форматів (найпопулярніший — поштовий), альбоми–прототипи сьогоднішніх туристичних видань. Наприкінці 1890–х починає друкувати українську художню літературу, а на підтримку цього на початках збиткового проекту публікує «гастарбайтерські» путівники, котрі лише тепер освоюють нинішні українські спадкоємці Кульженка: наприклад, такий — «Про херсонські заробітки, коли і як їх шукати, і що коштує туди дібратися по залізній дорозі або пароплавом».

До цього часу (початок ХХ століття) професійна кар’єра Стефана Кульженка мало чим відрізняється від злету «короля» тодішнього московського ринку — Івана Ситіна. Але далі кожен іде своїм шляхом. Ситін лишається у сеґменті популярної художньої літератури, а Кульженко робить ставку на високоякісні (а тому й дорогі) видання. Головний напрямок — міська пейзажна фотографія. Цей напрям у сімейному бізнесі очолив його старший син Василь Стефанович. Він започаткував одну з перших у Росії шкіл художньої фотографії. 1909–го на Міжнародній фотовиставці в Києві роботи його учнів дістали золоту медаль у конкуренції з Дрезденським фотографічним товариством і Будапештським фотоклубом. Саме в цей час якість Кульженкових видань сягнула такого рівня, що їх уже дарували імператорові. Окрім того (чи завдяки цьо­му?), видавничий дім Кульженків почав тіснити московських видавців на їхньому власному ринку. Виходять такі популярні на свій час книжки, як–от: «Волга от Нижнего Новгорода до Астрахани», «Торговые ряды на Красной площади в Москве» і навіть спеціально замовлений «Сборник статей по поводу столетнего юбилея А. С. Пушкина».

Вище викладену інформацію знаходимо в розлогій вступній статті книжки «Київ Кульженків», але головне вона репрезентує те, з чого пішло все нинішнє краєзнавчо–туристичне києвознавство: фотографії найвизначніших столичних місць. Колись вони друкувалися стотисячними накладами й закарбувалися у пам’яті відповідної кількості паломників (котрі радо купували ці літо/фотографії, зважаючи на доступну градацію ціна/якість залежно від формату й оформлення). Але з часом історія додала до тих міських ландшафтів свої коректи, а подекуди й затерла деякі класичні краєвиди. Тому завжди вельми цікаво зіставити те, що було, із тим, що є нині. Так і змодельовано цю книжку: ліва сторінка — світлина від Кульженків; праворуч — сучасний вигляд цього столичного пейзажу з коментарями. І отут виникає чи не єдина претензія до книжки. Спеціальна зйомка, як видно, не проводилася; сучасні фото добирали з наявних, і тому масштаб та ракурс нинішніх видів, адекватних до Кульженкових об’єктів, часто не збігаються. Досвідчений спостерігач, звичайно, без великих проблем об’єднає такі ракурси, але, здається, подібні форми економії не схвалили б ані старший, ні молодший Кульженки (котрий, до всього, видавав журнал із промовистою, як на наш випадок, назвою: «Искусство и печатное дело»).

«Любіть батьківщину до глибини власної кишені» (Є. Чикаленко)

Головна характеристика Кульженкових фотоальбомів — залюбленість у місто, якому належить це яскраво–славетне життя. Можливо, саме закоханість у Київ і зумовила комерційний успіх видавця, адже енергетика любові до об’єкта тиражування зазвичай діє на гаманець покупця, як магічна формула «Сезам, відкрийся!» І цей ключ–код не залежить від того, чи видавець або автор освідчується в коханні столиці, а чи рідному селу. Ось переконливий приклад.

Молоде видавництво з районного центру на Київщині, котре упродовж останніх років випустило кілька примітних історичних книжок (монографічних, довідкових, популярних), пропонує розвідку Володимира Перерви та Катерини Плівачук «Село Буки. Минуле, сучасне, майбутнє» (Біла Церква: Видавець О. Пшонківський).

Виявляється, тут уже в ХІ столітті, за часів Ярослава Мудрого, стояла «вузлова» фортеця, всередині котрої прихистилося доволі комфортне містечко: «Існували двоповерхові будинки, причому з тогочасними зручностями: на кожному поверсі була окрема піч і, відповідно, кухня». Захищене сусідування з господарями Дикого поля — берендеями, торками і печенігами — неабияк сприяло розвиткові «середнього бізнесу»: ковальства і зброярства. Тутешній продуктовий ринок знали далеко за межами Бакожина (таку назву мало колись нинішнє село Буки). Одне слово, це був ласий шматок нерухомості — аж настільки, що коли 1094 року хан Тугоркан видавав дочку за київського князя Святополка, то зажадав у посаг саме цю місцину. Зверніть увагу: такої популярності місто здобуло задовго до того, як літописи вперше згадали іншу географічну точку — Москву.

Не менш цікава історія села й у ближчі до нас часи. Наприклад, 1618 року король Речі Посполитої дарує Буки князям Ружинським, і саме з цього маєтку княгиня–амазонка Софія ходила врозумляти нечемних сусідів на чолі шеститисячного (!) приватного війська. Якісь фрагменти колишньої слави й досі показують тут приїжджим, але здебільшого їх спіткала загальна доля підрадянських об’єктів старовини. Приміром, частину залишків фортифікаційних споруд — хоч і мають статус археологічної пам’ятки — знищено виробками кам’яного кар’єру в 1960—1970–ті роки. Та й інші сторінки сільського життєпису ілюструють фальш «червоної» ностальгії. Ось просто вбивча статистика: у Першу світову війну загинуло 65 односельців, у Другу — 71, а під час неіснуючого, як нам знову намагаються довести, Голодомору померли 183 буківчан.

Один розділ книжки — про ту саму любов до малої батьківщини: про земляка–мецената Івана Суслова. Починав із того, що створив сільськогосподарський кооператив на 13 тисячах орендованих гектарів. 2002–го придбав занедбане приміщення колишнього дитсадка, зразково відремонтував і влаштував один із перших у країні приватних дитячих будинків, у якому оселилося 24 дитини від 6 до 17 років. Частина з них уже пішла в самостійне життя й переконалася у міцності обіцянок прийомного батька: щомісяця на банківський рахунок кожної дитини лягає 100 доларів, далі гарантовано вищу освіту, а потім — роботу, квартиру, авто.

Туристична принада нинішніх Буків — мальовничий ландшафтний парк, така собі міні–Софіївка (навіть із зоопарком). А за сучасну архітектуру місцевого храмового комплексу 2007–го присуджено Державну премію. Усе це — також справа рук І.Суслова, про якого вже писали чимало, але найкраще, мабуть, у книжці Михайла Слабошпицького «Українські меценати» (К.: Ярославів Вал, 2006).
Костянтин РОДИК,
УМ