* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Археологія vs билини

19:50 12.09.2010

Археологія vs билини

Археолог Михайло Відейко далі тішить масового читача популярним викладом давньої історії України. Щойно вийшла книжка «Україна: від Русі до Святої Русі» (К.: Кріон), присвячена сторіччю нашої минувшини, яке автор називає «билинним».

Час між кінцем ІХ та кінцем Х століття був справжньою епохою перемін, коли на території нашого Краю змінилися владні еліти (поляни й деревляни замістили в дер­жавній адміністрації варягів–норманів) та змінилася ідеологія (з віри у скандинавських та праслов’янських богів — на християнство). Подібне творилося по всій Європі; наприклад, саме тоді Англія (по завоюванні її Гаральдом) стала «англійською». Це були часи легендарного лицарства, що лишили по собі величезний епос (як–от про короля Артура, Нібелунгів чи Роланда). А на Русі водночас із ними жили й діяли Аскольд і Дір, Віщий Олег, Ігор та його мати княгиня Ольга, Святослав і, нарешті, головний персонаж староруських билин — Володимир Красне Сонечко. Наш автор вважає, що в цих билинах саме й відбився процес боротьби за владу між варязьким кланом (якого у сказаннях репрезентують Ілля Муромець та Добриня) та місцевими родами (Святогор, Микула Селянинович).

Звичайно, дослідник аж ніяк не перебільшує інформативну вартість билин. Більш за те, він доволі скептично ставиться і до творців давньоруських літописів та європейських хронік, слушно вважаючи їх такими собі середньовічними іміджмейкерами, що писали виключно на замовлення. Але сукупність тих першоджерел витворила своєрідний простір «свободи слова»: зіставляючи «джинсу» із джерел ворогуючих сторін (приміром, переможці завжди перевищували втрати супротивника і применшували свої), можна дійти вірогідних цифр і фактів. Користати із такої реконструкційної технології Михайлові Відейку дозволяє воістину енциклопедична обізнаність як із класичними текстами (включно з арабськими та скандинавськими джерелами), так і з найновішими дослідженнями колег. Це справді новий тип науковця, який не зупинився у своєму фаховому розвитку на рівні докторської дисертації радянських часів (як багато хто з нинішніх «історичних корифеїв»).

Так звані «рушійні сили історії» М.Відейко кваліфікує геть інакше, аніж нинішні підручники. На його думку, не «збирання земель» (не кажучи вже про особисті агресивні амбіції князів чи навіть примхи їхніх коханок) зумовило відомий перебіг подій давнини, а... звичайний торговельний розрахунок. «Прибутки від заморської торгівлі у ті часи (як і зараз) були такими, що змусити поділитися ними можна було лише силою, байдуже у якій формі вона застосована. Найліпшим аргументом у часи Віщого Олега вважалася флотилія у кілька сотень кораблів, яка з вранішнього туману з’являється під стінами столиці потенційного торговельного партнера».

Зі школи ми знаємо, що головними статтями експорту тодішніх русів були хутра, мед, віск, деревина. Наш автор доводить, що це лише побічний бізнес, а головні джерела прибутків — від работоргівлі: руси (тобто варяги) експортували на Схід головно рабів, «челядь». Така структура торгівлі зберігалася принаймні до Святослава. Відомо, коли під болгарським Доростолом він зазнав поразки від візантійського імператора, останній все–таки дозволив піти русам додому з полоненими — це свідчення тодішнього міжнародного визнання торговельної «спеціалізації» київської держави.

Та й раніший епізод вітчизняної історії — убивство князя Ігоря в Коростені — наш автор пов’язує з тим, що опріч узвичаєного рекету, він намагався здерти з деревлян іще й рабів. Підбили його на це чільні представники власної адміністрації: «Конфлікт Ігоря з деревлянами (який коштував київському князю життя) стався через суперечки між окремими підрозділами варязької дружини, які не поділили між собою данину зі слов’ян».

Окрім «билинного», М.Відей­ко іменує розглядуване століття ще й часом «податкових війн». Походи киян на Константинополь під проводом спочатку Аскольда і Діра (провальний), а тоді Олега (тріумфальний) мотивовані потребою зменшення податкового мита на шляху «з варяг у греки». За підрахунками істориків–статистиків, як свідчить М.Відейко, тодішній товарообіг праукраїнських бізнесменів становив близько $5 млрд. як на нинішні ціни. Ясна річ, такі надприбутки воліли збільшувати. Те, що Олег «прибив щита» до брами Константинополя, у ділових документах означало безмитну торгівлю від Києва до Царгорода. Та ще й контрибуцію стягнув із ромеїв — 204 тонни срібла. Для порівняння: середня піратська данина (якою і була виправа Олега) становила тоді 1—3 тонни срібла. «Якщо підбити баланс за все Х століття, то за один раз представники «роду руського» отримали у Константинополі майже стільки срібла, скільки його зібрали вікінги з Британії впродовж ста років походів! Зрозуміло, чому успіхи русів перетворилися на легенду», — справедливо зазначає М.Відейко.

Торгівля насправді тоді вирішувала все (як і завжди?). Власне, державна адміністрація починалася з цього. У Константинополі, до прикладу, вже у ті часи про чинність податкового кодексу дбали сотні чиновників 12 категорій. Про безумовний пріоритет економіки над політикою у Київській Русі свідчать і археологи. На південь від Переяслава, нижче по Дніпру, вони розкопали тогочасний торговельний порт — літописне місто Воїнь. Його фортифікаційна система геть незвична: стіни охороняють не житловий масив, а бухту зі складами.

Дуже цікаво — чого також не знайдеш у підручниках — М.Відейко розповідає про ще один потужний торговельний коридор — слов’янську ділянку Великого Шовкового шляху довжиною у дві з половиною тисячі кілометрів (до серединної течії Волги). Мовою тюрків — це 20 «манзілів», що означає відстань, яку караван може подолати без перепочинку (два–три дні або 30—50 кілометрів залежно від рельєфу). Пункти перепочинку між «манзілями» іменувалися «караван–сараями» (з арабської — «палац подорожніх»). Українські археологи встановили місцезнаход­ження половини цих «манзілів» (тобто тих, що знаходяться на території нинішньої України): перший розташовувався в межах нинішнього села Русанів на Київщині, куди тепер можна домчати автівкою за півгодини — замість двох діб колись. Власне, утримання караван–сараїв було ще одним (малим, але прибутковим) бізнесом: це був середньовічний готель, СТО, баня, кафе, обмінний пункт тощо.

Проклав цей Шовковий шлях (а шовк тоді мав обіг нарівні з наявною валютою) Святослав. Як завжди — оружно, зруйнував кілька хозарських фортець (одна з них там, де нинішній район Салтівка у Харкові). Аби закріпити торговельну угоду, одружився з хозарською принцесою (вимушено?). Пізніше ця нова київська княгиня народила майбутніх святих–великомучеників — Бориса і Гліба.

Отак і творилася уся тогочасна політика: заради купецьких вигод. Із підручників знаємо, що Святослав пішов воювати на нижній Дунай, аби розширити свої володіння. Це потім він розсмакував цю авантюру, а спочатку візантійські посли привезли йому до Києва півтонни золота, аби він вирушив у похід: їм треба було знищити тих, хто перешкоджав торгівлі з європейським Заходом.

Тогочасний візантійський імператор Костянтин Багрянородний лишився в історії багато в чому завдяки своїй книзі «Про управління імперією». І тут він розмірковував насамперед про економіку. Радив нащадкам перед каральними експедиціями вдаватися до таких засобів, як арешт активів та торговельна блокада. Один із розділів праці присвячено русам: рекомендував нейтралізувати їхні агресивні апетити за допомогою тодішніх сусідів — печенігів. Вони й дослухалися: перестріли й убили Святослава на Хортиці (Костянтин детально описує цей острів, наголошуючи, що руси обов’язково зупиняються тут для жертвоприношень та відпочинку — тобто розслабляються).

Знайдемо у книжці й історію про інший український острів — Березань, що біля Миколаєва, — він, виявляється, був причиною гучного торгово–політичного конфлікту між Руссю та Візантією. А що вже казати про оповідану М.Відейком історію країни Ателькуза, про котру нічогісінько не знають сучасні українські школярі (а їхні болгарські та угорські однолітки чудово поінформовані). Вона існувала у часи Аскольда і Діра у причорноморських та приазовських степах. То були угри, союз семи племен з 20 000 воїнів (більше, аніж могли зібрати Аскольд і Дір). Ці кочовики освоїли новітню військову технологію — стріли з наконечниками різноманітного призначення, через що їх побоювалася вся Європа: «Від стріл угорських врятуй нас, Господи», — читаємо у стародавній німецькій хроніці. 896–го року на Південному Бузі, болгарський цар Симеон І спільно з військом печенігів завдав їм нищівної поразки. Рештки угрів пішли (через Київ, до речі: це засвідчує пам’ятний знак на Аскольдовій могилі) у центр Європи — туди, де раніше осів Аттіла (так утворилася нинішня Угорщина).

Країна Ателькуза зникла з політичної карти тогочасної Європи і водночас саме це відкрило шлях Віщому Олегові на Константинополь (907 р.). Мадярський похід через Карпати був, припускають історики, підказаний тим самим Олегом — в його планах було послабити Білих хорватів, котрі блокували торговельні шляхи на Захід. Так і сталося: Прикарпатська Хорватія (частина території нинішніх Львівської, Івано–Франківської, Тернопільської та Чернівецької областей) перестала існувати. Зникло славетне місто Пліснеськ, яке дорівнювало Києву. Хорвати рушили на Адріатику й заснували нову столицю — Дубровник...

* * *

І таких цікавинок, геть незнаних читачем із сучасною шкільною освітою, у книжках Михайла Відейка безліч. Рецензована книжка — третя у серії «Україна: від Трипілля до сучасності» (про них «УМ» писала раніше). Щойно дві перші його розвідки вийшли під однією обкладинкою англійською мовою. Переклад здійснило британське бюро, що спеціалізується на перекладах науково–популярної літератури; передмову написав археолог одного з лондонських університетів, який брав участь у розкопках відповідної доби в Україні.

Видавництво «Кріон», очевидно, готується до «Євро–2012». М. Відейко працює над новою книжкою (від Володимира до монгольської навали). А його видавничий компаньйон — історик Віктор Горобець (написав дві книжки про козацькі часи, про що також писала «УМ») — уже цього року доведе оповідь до часів Хмельниччини. Тож незабаром матимемо популярну історію України до російської окупації наприкінці ХVІІ століття. Очевидно, усе це вийде й англійською мовою для туристів європейського футбольного чемпіонату.

Костянтин РОДИК,
Україна молода.