* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

„СЕСТРИ РІЧИНСЬКІ” повертаються!

14:30 25.08.2010

„СЕСТРИ РІЧИНСЬКІ” повертаються!

Перше за часів незалежності видання знаменитого роману Ірини Вільде везе на Львівський Форум видавництво „Зелений пес”.

 

Львівську письменницю Ірину Вільде ЮНЕСКО внесла до списку видатних людей ХХ сторіччя. Роман „Сестри Річинські” – найвідоміший твір Вільде, саме за нього 1965-го року вона отримала Шевченківську премію. Проте з кінця сімдесятих, тобто вже понад півстоліття цей твір не мав повноцінного перевидання.

 

Парадокс роману полягає у тому, що в умовах радянської цензури письменниці вдалося згадати в ньому і про Голодомор, і про репресії та переслідування 30-х років. У ньому виведено чи не найперший у соціалістичній літературі позитивний образ українського націоналіста – мабуть, саме це і відсунуло твір з видавничих планів після того, як комуністична пропаганда оговталася.

 

В основі оповіді лежить історія родини провінційного панотця Річинського. П'ятьох його дочок, які раптово залишились без батька, без годувальника, без опори в житті доля кидає з табору польських повстанців до лав борців за радянську Україну, із буржуазного провінційного середовища до просвітянської інтелігенції 30-х років.

 

Запорукою успіху роману-саги є правдивий опис життя тогочасної України, справжні долі людей, збереження українського колориту в радянську добу та сильні жіночі характери, які, незважаючи на всі життєві перипетії та катаклізми, залишаються жінками – прагнуть кохання, сімейного затишку, веселого галасу дітей…

 

«Велич Ірини Вільде у відстоюванні справедливості» - писав Павло Загребельний.

 

Ірина Вільде «ніби починає писати з того місця, де крапку поставила Ольга Кобилянська. Ті ж класові й національні антагонізми, вишукані й незабутні жіночі пити, глибини життя й душі, але все це – з іншої перспективи, з позиції людини, що значно далі відійшла од своїх героїв, побачила новий світ і тому майже весело виносить смертний вирок старому світу»  – так писав про неї Дмитро Павличко.

 

Найвідоміший твір „дикої Ірини Вільде” (так називали її сучасники за норовливий характер), було видано тільки один раз виключно для бібліотек 2004 року у серії „Лауреати Шевченківської премії” не перевидавався з 1977 року (лише в 2004-му виключно для бібліотек).

 

Видавництво «Зелений пес» пропонує для широкого кола читачів перше за півстоліття ринкове видання «Сестер Річинських», яке буде представлене відвідувачам Форуму видавців у Львові.

 

Минулого року на Форумі було презентовано інший роман Ірини Вільде «Повнолітні діти», накладу якого не вистачило на всіх охочих. Сподіваємося, „Сестер Річинських” спіткає така сама доля.

 

Більше про життя та творчість «дикої» письменниці Ірини Вільде ви дізнаєтеся з газети «Друг читача» (www.vsiknygy.net.ua/review/620/)

 

Додаткову інформацію про книжку можна отримати у видавництві

тел.: (044) 467 50 24, (067) 328 32 03, Анна Богородіченко

Сайт видавництва „Зелений Пес” www.greenpes.com

«Дика» письменниця Ірина Вільде

Хтозна, чому юна Дарина Макогон обрала собі літературне псевдо Ірина Вільде. Але такий вибір здається невипадковим – адже «Vilde» в перекладі з німецької означає «дика, бурхлива». Можливо, такою майбутня письменниця була ще з дитинства, а можливо – хотіла такою стати. Але одне можна стверджувати точно – цей псевдонім повністю відповідає характеру Дарини: дикою, нескореною, волелюбною, неприборканою – саме такою вона була в житті. Ніхто не міг примусити її робити щось проти волі, вона завжди спромоглася відстояти свою думку. Ірина Вільде не лише подарувала українській літературі роман «Сестри Річинські», що виявився знаковим для 1960-х років, а й стала «хрещеною мамою» багатьох сучасних українських письменників.

 

Несподіваний успіх

            Народилася Дарина Макогон (за чоловіком – Полотнюк) 5 травня 1907 року на Буковині в родині народного вчителя, українського письменника Дмитра Макогона. Саме батько був її першим учителем літератури, а його книжки – початковою позакласною літературою. Можливо, саме від батька Дарині передалися письменницькі здібності. Дослідники її творчості стверджують, що перший друкований твір, оповідання «Марічка», з’явився 1926 року, коли Дарині було лише дев’ятнадцять. Але в часи її літературого дебюту письменництво не вважалося достойним заняттям для дівчини з інтелігентної родини. Ось вона й підписала перше оповідання псевдо Ірина Вільде.

            У той час, коли дебютантка переступила поріг української літератури, «мейнстрімом» була історична тематика – західноукраїнські письменники намагалися підняти дух народу, який щойно програв усі можливі визвольні змагання, і українська земля знову була пошматована – між СРСР, Польщею, Румунією, Чехо-Словаччиною, а пізніше Угорщиною. Письменники кинули всі сили на нагадування українцям історичних прецедентів: в цей час зявляється трилогія «Мазепа» Богдана Лепкого, «Роксоляна» Осипа Назарука,  «1313» Наталени Королевої.

            Проте 1935 року Першу літературну премію Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка присудили Ірині Вільде – за повісті «Метелики на шпильках», «Б’є восьма» та «Повнолітні діти». Як розповідає її син Ярема Полотнюк, для патріотично налаштованої громадськості це стало справжнім шоком: за що письменниці дали премію!? Вона ж не написала жодного рядка на захист національної ідеї! Жару додав ще й лист-подяка за присудженя премії, в якому Вільде радила колегам-письменикам роззирнутися, подивитися на світ без скиглень, які всім набридли, додавати людям смаку до життя і боротьби за нього. На сторінках газет із цього приводу почали виступати професори і критики. Відгуки часто містили протилежні судження – від захопливого схвалення проблематики творів та їх європейського стилю до звинувачень у безідейності. Але ніхто не закидав письменниці відсутність літературного обдарування.

            Можливо, саме такий ажіотаж навколо її творчості й спричинив популярність письменниці.  Її розповіді про пересічних людей, про їхні щоденні клопоти, проблеми, звичайне щоденне життя з його дрібницями та переживаннями виявилися значно ближчими і зрозумілішими читачам. І це творче кредо – додавати людям охоти до життя та боротьби за нього – згодом пройшло через усю її долю. Письменниці часто закидали суто жіночу тематику, на що вона напівжартома чи напівсерйозно відповідала: «Ні, доки не впораюся з цим малим світиком – із людським серцем, – не візьмуся, просто не зможу сягнути до ширших проблем людського життя».

Незважаючи на суперечливу реакцію на її творчість, письменницю підтримували Ольга Кобилянська, Андрій Чайковський, Михайло Рудницький. Пізніше вона мала добрі стосунки з Робертом Рождєственським, Чингізом Айтматовим та Максимом Рильським.

По-справжньому “дика”                                                                              Вдача Ірини Вільде проявлялася у приватному житті: вона часто дивувала бизьких та знайомих своїми ексцентричним звичками чи витівками. У підвалі львівського будинку, де вона мешкала, письменниця дозволила своєму сину влаштувати хімічну лабораторію, де той ставив дивні досліди – добував, наприклад, ціаністий калій. І вся професура, що мешкала на горішніх поверхах, перебувала ніби на жерлі вулкану – постійно дихала не дуже  ароматними випарами і боялася злетіти в повітря.                                                                                                   Сама ж Вільде любила працювати, лежачи прямо на підлозі, серед творчого безладу, який завжди панував у кімнаті. До творчого безладу призводили іноді й посиденьки з друзями: збереглася кіноплівка, де письменниця зафіксована лежачою на підлозі, в оточенні вареників (поспішаючи почастувати гостей, вона перечепилася і впустила макітру). Вільде була жайворонком, прокидалася вранці, писала від руки і лише потім передруковувала написане на друкарській машинці. Письменниця дуже любила веселитися і ніколи не пропускала своєрідних змагань у співі сороміцьких коломийок на весіллях у друзів. Наважувалася змагатися з такими «асами», як Дмитро Павличко та Роман Іваничук. Із лукавим відблиском у очах примовляла, наприклад, таке: «Кохалася на загаті, кохалась на плоті, ще-м хотіла покохатись на колючім дроті!..» «Дика Вільде» любила проводити костюмовані маскаради, а влітку на дачі влаштовувала для друзів концертні вечори. Неодноразово господиня разом із поважними гостями переодягалися, вибирали з гарбуза насіння, вирізали отвори у вигляді очей, вставляли всередину свічки і ходили попід хатами, лякаючи людей.                                Славилася Ірина й своєю гостинністю. Хто тільки не зупинявся в її помешканні – одного разу до Львова на гастролі приїхав хор Григорія Верьовки і всім складом прийшов до неї в гості. Але, незважаючи на широку душу письменниці, готувати вона не вміла – чи, може, не любила. Втім, саме завдяки Ірині Вільде українські господині отримали широковідомі свого часу кулінарні книги Дарії Цвек. Письменниця була гімназійною подругою сестри Цвек і часто приходила до неї в гості. Саме там Ірина Вільде, скуштувавши кулінарні шедеври Дарії, запропонувала їй видати книжку.

Людина ХХ століття                                                                                               Ірина Вільде стала «хрещеною мамою» не лише для Дарії Цвек, а й для цілої плеяди сучасних українських письменників: благословила на творчий шлях Романа Іваничука, Дмитра Павличка, Романа Лубківського та багатьох інших. Їй завжди були притаманні відкритість, критичність, вимогливісь до себе й оточення, відвертість і правда за будь-яких обставин.
Але, незважаючи на відкритість і відвертість, життя Ірини Вільде залишило більше запитань, ніж відповідей на них.                                                                            Найбільша таємниця – як людина, з-під пера котрої вийшли листи до Сталіна на захист української мови, численні звернення до органів радянської влади в обороні українських дисидентів, могла стати депутатом Верховної Ради УРСР, очолювати Львівську організацію Спілки письменників. Ірина Вільде не приховувала, що є письменницею націоналістичного спрямування і всюди, де тільки могла, пропагувала українську мову. Не сприймала радянську диктатуру. В її творах не згадувалися Ленін, партія, Сталін. Але водночас письменниця отримувала визначні державні нагороди і, зрештою, Шевченківську премію за роман «Сестри Річинські».                              Тож лишається лише дивуватися, як жінці з такими сміливими, як на той час, поглядами вдалося навіть двічі виїжджати у складі делегації радянських письменників до США і раз до Японії.        На тлі цих масштабних загадок курйозною таємницею виглядає те, як ця елегантна жінка змогла помирити маршалів Конєва та Жукова, до яких усі боялися навіть підступити. Розповідають, що вони претендували на один будинок у Львові, через що й посварилися. У суперечці як арбітр зважилася виступити Ірина Вільде: внаслідок “мирних переговорів” будинок дістався Конєву, притому Жуков, попри свій надзвичайно жорсткий характер, уже не мав претензій до бойового товариша…                                                                                     Можливо, саме завдяки твердому й непокірному характеру її поважали, завжди дослухалися до її думки. Зрештою, недарма Ірину Вільде ЮНЕСКО внесла до числа знаменитих людей ХХ століття.                                                                                                                                                           М
ирослава Крат