* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

УКРАЇНА -- В ОЧІКУВАННІ ДЕМІУРГА

17:59 11.07.2010

УКРАЇНА -- В ОЧІКУВАННІ ДЕМІУРГА

«Але ж Ви щойно наступили на короля!» –  –
« Отже, погані прийшли часи для королів,
– завважив я, – коли їх топчуть такі маленькі люди».
Лоренс Стерн

Правду кажуть: істина завжди неприємна. Тому тих, хто істину рече, або не чують, або не хочуть чути. Найвідоміший приклад – Кассандра. Не хочу порівнювати Романа Шпорлюка з цією героїнею сумного епосу про Трою, але закладене в його публіцистиці вражає. Хто б ще наважився сказати, що слова Василя Симоненка «все на світі можна вибирати, сину, вибрати не можна тільки батьківщину» – політичний і історичний нонсенс? Адже «вибір батьківщини не є якоюсь біологічною неминучістю: ви народилися конем і не можете стати коровою; ми знаємо з історії – мільйони поляків стали німцями; крім того, мільйони теперішніх поляків біологічно є українського походження… Належність до нації – це наслідок тривалих історичних процесів, а в реальному житті це також часто питання свідомого вибору». Це, зрозуміло, не означає, що варто слідувати цинічному принципу «батьківщина там, де добре» і поповнювати собою незліченні ряди безправних мігрантів у Євросоюзі, Америці, Австралії, Ізраїлі, Еміратах…

Видана «Гранями-Т» книга «У пошуках майбутнього» – не просто збірка написаних у різні роки статей Романа Шпорлюка. Це масштабний етично-історичний проект, диригентом якого виступило, власне, видавництво. Адже треба було вмовити шановного Ярослава Грицака написати передмову до книги (а фраза політика сильніша за географію – а культура за своїми впливами переважає і одну, й іншу, гадаю, переживе і автора, і збірку, і видавництво), треба було розшукати останнє інтерв’ю 77-річного Шпорлюка в нью-йоркській «Новій газеті» і поставити його свого роду заспівом до збірки, а завершити все інтерв’ю дванадцятирічної давнини. Як наслідок — читач отримав змогу порівняти погляди тодішнього Шпорлюка (центральноєвропейського джентльмена, за визначенням Я.Грицака) і Шпорлюка теперішнього, простежити еволюцію думки людини, якій довелося протягом півстоліття спостерігати за подіями в СРСР та навколо нього, а згодом – в Україні і навколо неї.

Про породу центральноєвропейських джентльменів найкраще прочитати у передмові Грицака. Зауважу лише, що цей тип інтелектуалів украй потрібен Україні саме зараз, коли країну накрила друга хвиля розчарування (а попереду – третя, найчорніша). І дуже добре, що в серії De profundis вийшло кілька дуже потрібних українському суспільству книжок – збірки есеїв Ігоря Померанцева, Ярослава Грицака, Олександра Гавроша, Анатолія Дністрового, Степана Процюка. Жанр есе змушує замислитись, поглянути на світ тверезо. Як би не банально це звучало, але саме цього нам тепер бракує.

Звичайно, Грицакові «центральноєвропейські джентльмени» – це не ті українці, які постають у Шпорлюковому дискурсі. «Вони не тільки шкодять іншим, але одночасно тим самим самих себе денаціоналізують і сприяють таким способом «розв’язанню» українського питання». З історії імена та прізвища таких українців нам добре відомі. Вистачає їх і сьогодні. Як у сусідніх державах, так і на вершечку влади держави нашої. Вони – наше найбільше горе. А «центральноєвропейські джентльмени» лишаються за бортом. Їх продовжують не помічати…

«Хоч Шевченко написав «Кавказ», тисячі його земляків проливали кров саме за те, щоб Росія Кавказом заволоділа. Український письменник Стороженко служив слідчим у суді й урядовцем при губернаторові. А чим переймався Куліш, коли працював у шкільній адміністрації підросійської Польщі? Може, він поширював серед поляків знання і любов до великої російської мови?» Написано це 1978 року, коли найбільшим ворогом Джеймса Бонда було КҐБ, світ брали дрижаки Холодної війни, а закручування шрубок в УРСР сягнуло апогею. Питання: якою мусить бути українська еліта в умовах поневолення нації, що чинити? – мучило професора Шпорлюка кілька десятиліть. Утім, відповідь на нього дав ще в 1870-х Михайло Драгоманов. Її Шпорлюк цитує в статті 1968 року: «Ті люди між письменними українцями, котрі не хотять, щоб дедалі все більше Україна і її мужицтво тратили свої сили – мусять зректися не йти з України, мусять упертися на тому, що кожний чоловік, вийшовши з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українському, – є видаток з української скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не звернеться в неї нізвідки». Майже півтора століття минуло – хіба щось змінилося?

«Провідним, центральним питанням у моєму зацікавленні Україною було досліджувати, чи обставини в Україні йдуть у напрямку, який колись – але може ще за нашого життя – дозволить Богині Свободи відвідати Київ. І зустріти там вільних людей», – так сказав Роман Шпорлюк Діані Клочко в інтерв’ю 1998 року. Чи бачимо ми вільних людей в Україні тепер? Чи радше тих, хто тішиться ілюзією волі? Персонаж нового роману Анатолія Крима «Труба» чекіст Булавкін, який тридцять років просидів у газогоні і не бачив розвалу СРСР, коли йому розказують про всі ті зміни, що відбулися на поверхні, посміхається і зауважує, що напевне «наші» запустили план «Ілюзія». І боронь Боже, щоб план «Ілюзія» був не лише вигадкою письменника Крима…

Ми, українці, в Шпорлюкових статтях постаємо в неприкритій голизні. Нам вимикають радіо «Алла», канал «Інтер», взагалі виносять із квартири телеприймач; на макулатуру ідуть газета «Бульвар», Карамзін із Соловйовим та Бузиною, а також колекція «нетлінок» зірок сучукрліту. Поступово повертається пам’ять. Руки несміливо тягнуться до словників. Ми змахуємо сльози сорому – і студіюємо Грушевського та Аркаса, «Історію русів» і «Країну Моксель». «Автономія в далекосяжній перспективі залежить від історичної пам’яті», – зауважив 1966 року в «Нервах урядів» Карл Дойч (між іншим, теж «центральноєвропейський джентльмен»). Шпорлюк резюмує: «Позбавлення народу його минулого може бути більш нищівним і злочинним колоніалізмом, ніж колоніалізм, який грабує в нації її підземні багатства, накидає їй дискримінаційні умови торгівлі, розпускає її військо і урядовий апарат або призначує чужинців на всі керівні посади».

До Росії пан професор ставиться як до ворога і серйозного супротивника. Відображення росіян у прозорому люстрі Шпорлюкової прози не менш відразливе, ніж віддзеркалення українців. Тут він іде за Томашем Масариком, який писав: «Самі росіяни не розвинулись до рівня національного усвідомлення; маси народу мають свою релігійну точку зору, а інтелігенція, оскільки вона соціалістична, не має національного почуття». За Масариком, царизм мас і революціонерів гірший за царизм Романових і царизм Відня й Берліна – «вони позбулися царя, але ще не позбулися царизму». Написано на початку 1970-х, але слушно ще й до сьогодні. Шпорлюк, як людина поміркована і науковець, не ототожнює з Кремлем Романових і революціонерів всю Росію. Є Росія інша – здатна мислити не лише імперськими категоріями. «Розумні росіяни усвідомлюють, що серед перешкод, які гальмують зростання свободи в Росії, однією з основних є те, що Росія панує над іншими народами: не можна одночасно мати імперію і свободу».

Імперії існують досі. В економічній, культурній формі. Під наличками спільнот, союзів, об’єднань, громад. Євросоюз – спадкоємець імперії Карла Великого. Британська Співдружність. Франкофонія. ШОС. СНД. ОПЕК. Непряме правління вигідніше, ніж пряме. Нехай собі плекають мову та пишуть літературу! Хай співають коломийок і їдять галушки! Ми ж тим часом купимо їхні еліти, заволодіємо їхньою економікою – і нікуди вони від нас не подінуться! Саме про це пише Шпорлюк. А також про те, що, власне, ми розуміємо під поняттям «Україна». Тоді, коли він про це писав, існувала УРСР – фактично колонія РРФСР. Межі колонії – не межі держави. Але чи межі теперішньої суверенної України є межами України історичної і чи не є зіткнення регіонів всередині України сучасної рухом самоусвідомлення (дуже небезпечним явищем!) нових-старих історичних одиниць – Донбасу, Галичини, Закарпаття, Криму?

Що ж буде далі? Що нас чекає? Все залежатиме, за Шпорлюком, від кількох чинників. По-перше, як реагуватимуть українці на політику Москви (статтю, зауважу, написано далекого 1986 року). Чи сприйматимуть вони «поширювання російської мови в Україні як рівнозначне з ліквідацією України як такої»? Чи, крім балачок про мову, буде якась реальна політична програма? По-друге, як росіяни «реагуватимуть на накинення згори великодержавницької форми російської національності». Чи матимуть підтримку російські антиімперські патріоти? (1986 рік!) Тут Шпорлюк, який довгий час мешкав у Польщі, наводить як приклад поляків. «Поляки себе не давали тероризувати нікому». (Українці – колишні закляті вороги Польщі, у ХХ ст. з багатьох суто історичних причин стали її побратимами. Росіяни – споконвічні вороги Польщі, хоча багато в чому вплив Польщі й Росії на теперішню Україну схожі). У ХІХ ст. «переможені поляки мали більше прав, ніж росіяни, які їх перемогли». І «навіть за Сталіна Церква мала більше свободи в Польщі, ніж в СРСР за часів десталінізації». Чому? Тут Роман Шпорлюк вдається до аналізу самої суті поняття «польська нація»: «В історичній Польщі поняття «поляка» було синонімом шляхтича, тобто людини, яка мала політичні права… Етнографічні українці, литовці і навіть німці на певному рівні політичної свідомості приставали до поляків, бо польськість репрезентувала певний політичний стиль і програму, а не етнографічний характер». Бінґо! Хіба «росіяни», «Росія», «російський» – не статус, не «рівень свідомості», до якого тягнуться представники різних національностей, від китайців до естонців? Престиж? Без сумніву. Гарантований прибуток? Певною мірою (принаймні, в цьому переконують народ деякі популісти). Простота в спілкуванні? Авжеж! А що в нас, українців? Престиж? Та де! Гарантований прибуток? Еге ж… Простота в спілкуванні? Без коментарів… Ситуація — як у Древньому Римі: незалежно від національності, статус «громадянина Риму» відкривав доступ до багатства і влади, а звичайні юдеї, сирійці чи галли таких можливостей не мали.

Чому в напрямку «престижизації» всього українського не робиться нічого? Бо люди не своєю справою займаються! Бо від 1960-х існує цілий прошарок тхорів, які вирішили, буцімто Україна для них – то професія. Хай би поет писав поезію, маляр – картини, інженер креслив проекти, агрохімік мудрував над новими добривами, а енергетик впроваджував екологічно чисті альтернативні джерела енергії. На жаль, з 1991 року ми всі живемо ніби в абсурдистській казці про Алісу. І над усім цим – невидимий для нас, паперових героїв, Люіс Керол (до речі, Люіс Керол – це псевдонім, тож навіть апріорі невідоме лялькам ім’я лялькаря закодоване!). Хіба може хаос бути престижним? У будь-якій міфології (Шумер, Єгипет, Стародавня Греція) хаос є втіленням первісного безладу, з хаосу, після силового втручання бога-деміурга, постає космос, себто порядок, лад. То що, чекати нам на свого деміурга? Та чи українцем він буде…

Іван РЯБЧІЙ