САМЕЛЮК ПРО СЕЛІНДЖЕРА
10:14 23.01.2010
Книга, що займає 14 місце у рейтингу найкращих книг світу, автор, що відмовляється писати і є одним із найтаємничіших персонажів літературного світу, книга, що «бачила» смерть Лєнона, тримаючись рук його убивці, автор, що палить усі мости з громадськістю і судиться з тими, хто хоче продовження твору і пише власну версію.
Що такого у творі, який більше п’яти десятиліть тримається на плаву творчого моря? Усе по порядку.
Книга справляє на читача двозначне враження. По-перше: стилем викладу (і це гірше), по-друге: ідеєю і метою (і це краще в творі).
Спочатку більш позитивне.
Тип написаного роману, хоча таким його назвати важко із-за кількості сторінок (180) і однієї сюжетної лінії, схожий на щоденник, адже усі описи, розмови, роздуми головного героя невід’ємні від авторського слова. Вони суцільні. І ще, не на користь щоденника: відсутність дат, «дорогий щоденник» і перериви у часі, все у єдиному текстовому блоці, авторських слів немає зовсім, здається, що автор пише сам про себе і є з героєм єдиним цілим.
Герой заганяє себе в куток, де його вчать життя два вчителя (один із яких є представником нетрадиційної орієнтації), де батьки мають прибити за те, що того не вперше виганяють зі школи, і де навіть молодша сестра вчить його як треба поводитися і чим зайнятися.
Він завжди в активності, всіх шкода і усім шукає виправдання, завжди точно характеризує чергового персонажа (у діалогах, описах, діях). Йому зустрічаються різні типажі людей за характером і професіями: дратівливі, самолюбиві, задаваки, нахабні, боягузи, чесні, настирливі, байдужі, негарні і красиві, нечистоплотні і «чистюлі», працівниці «комерційного» сексу, вчителі, шофери, ліфтери, бармени, псевдо-аристократи, музиканти і гулящі красуні… Коротше, по твору «йде» цілий букет дійових осіб.
Герой занадто ніжний—все його виводить із себе, все йому псує настрій.
Характер героя передається уже з перших сторінок, правда дещо однобоко—у вигляді люті і дратівливості. Остання дуже добре описана і добре розгортається в процесі розповіді, стає зрозумілим мінливий, байдужий характер героя.
Добре описані ситуації взаємовідносин, так, наприклад, ситуація із повчанням від вчителів, коли ці повчання потрібні найменше, бо у самого настрій гірше ніж можна і проблем по горло, діалог, та й сам атмосфера психологічного нагнітання відтворені реалістично.
У ситуаціях наявна показна простота героя, пристосовництво, штучна ввічливість, герой багатогранний, не такий простий, як здається на перший погляд.
Герой сам виставляє себе брехуном: «Я ужасный лгун—такого вы никогда в жизни не видали.» Сказане показує на відповідних вчинках, але таких протягом твору не багато, читач не вірить, що такого брехуна ні разу не бачив.
«Я по природе трус. Стараюсь не показывать, но я трус.» Герой-автор не боїться визнавати своїх мінусів. Був боягузом, але «етичного» типу:
«Мне легче было бы выкинуть человека из окошка или отрубить ему голову топором, чем ударить по лицу. …но я ужасно боюсь бить человека по лицу, лица его боюсь.»
Ситуації з героєм показують формалізм нашої буденності:
«Мы с моряком сказали, что очень рады были познакомиться. Мне всегда смешно. Вечно я говорю «очень приятно с вами познакомиться», когда мне ничуть не приятно. Но если хочешь жить с людьми, приходится говорить всякое.»
Там же, на п’ять речень нижче, герой непрямо показує те, що люди йому набридли, хоча він і хотів бути завжди з ними, шукаючи з ким би випити коктейлю чи гарячого шоколаду, а тоді втекти на таксі: «Вечно люди тебе все портят.»
Ідея-то добра, але треба щоб вона поєднувалася із достойним зовнішнім оформленням, а його (оформлення) у творі немає, адже читати доводиться через силу, шукаючи ці крихти ситуацій, де ховається ідея.
Це така собі психологія взаємовідносин простими діями, розмовами, характеристиками і, що основне—простими словами з вуст простого героя-підлітка, правда, з простотою (описано нижче), вийшов конфуз.
Усі прошарки, усі типажі персонажів виставлені у природний ланцюжок подій, надуманість образів і їхнього потрапляння до сюжету відсутня.
Сюжет далекий від захоплюючого, але це й зрозуміло—не він в творі козир.
Гаком твору, думаю, є те, що кожен читач знаходить у головному герої чи інших персонажах себе, або значну частку свого характеру, вчинків, поглядів.
Правдиво показано нерішучість, таку собі вихованість, наприклад, у ситуації із проституткою у готелі, коли на замовлене хочеться поставити штамп «відмови»»: «Я уже жалел, что затеял все это, но отказываться было поздно.»
Після двадцяти сторінок тексту починають з’являтися картинки, жвавіші описи, реакції на знайомих—інших персонажів.
У діалогах простежується гострий сарказм, тонкий гумор, наприклад: герой протягом сторінки, в думках, засів на одній фразі з книги, перечитує по кілька разів, аби уловити смисл, а інший персонаж, що весь час поруч і достає своїми питанням, знаючи чим займається головний герой, каже:
«- Что ты читаешь? – спрашивает.
- Не видишь—книгу читаю.
Он перевернул книгу, посмотрел заголовок.
- Хорошая? – спрашивает.
- Да, особенно эта фраза, которую я все время читаю.»
Діалоги протягом тексту доволі непогані, схожі зі справжніми.
Точно, штрихами, герой описує характери інших персонажів, особливо огиду, яку викликає один із знайомих героя (Еклі) по опису зовнішнього вигляду і дій, які цей персонаж (Еклі) робив.
Герой-автор вдало відтворив дурновату, непідкріплену підставами поведінку студентства, справжня атмосфера викрита.
Тепер більше за негативне.
Сюжет—молодика виганяють із престижної школи, чергової, за провал іспитів. Замість того, щоб їхати додому в Нью-Йорк, він їде в готель у Нью-Йорк, перед цим побившись із сусідом. Пару днів проводить ходьбою містом і катанням на таксі, спілкуючись з різними людьми, відвідуючи міста типу клубів і ресторанів. Тоді вирішує втекти з дому, щоб батько не покарав за школу і просто з того, що його все дістало, усіх шкода і від усього сумно, але молодша сестра героя заставляє того залишитись. І той повертається додому. Все.
Картинок мало, майже немає, герой зациклений на демонстрації своїх проблем.
Стиль—як оповідання у школі, але розтягнуте на 180 сторінок.
Інколи героя шкода, але він йшов до цього сам, свідомо, розказуючи читачу, як йому сумно і усіх шкода, обманюючи інших для власної втіхи. Завжди підкріплює сказане для читача: «чесное слово» і «поверьте». Складається враження, що герой упереджено ставиться до читача щодо межі сприйняття останнього—герой постійно просить такими фразами повірити, сприйняти розказане ним, так він банально переконує, що він правий, нав’язує свою позицію, свій світогляд.
Звертання до незрозумілих реклам. Яке вони мають відношення до переважної більшості тих, які цієї реклами не бачили? Нецікаво читати опис про який автор наївно стверджує, що ТИ бачив, а ти й знати не знаєш цієї реклами: «Рекламу вы, во всяком случае, видели. Ее печатают чуть ли не в тысяче журналов—этакий хлюст, верхом на лошади, скачет через препятствия… И под этим конным хлюстом подпись: «С 1888 года в нашей школе выковывают смелых и благородных юношей.»
Йдуть незрозумілі описи незрозумілих фільмів чи п’єс. Фільм описується на півтори сторінки, а п’єса і життя її героїв на сторінку. Можна вільно пропускати. Здається, що автор просто хотів заповнити брак сюжетної динаміки «хоч чимось», у той же час, формат твору не такий вже й великий і то його називають романом. Якщо так називають з позиції того, що це лише найбільша робота автора, то так, але…
Величезні абзаци—інформація сприймається слабко, увага швидко губиться у масиві літер, деякі абзаци затягуються на більше ніж сторінку.
Багато «я», майже в кожному реченні, в деяких по два і більше («Словом, как только я отдышался, я побежал через дорогу на улицу Уэйна», Чемоданы я поставил у будки, чтобы их было видно, но когда я снял трубку, я подумал, что звонить мне некому.»).
Багато «было», «бы»:
«Экли был зверски нечистоплотен. Стрэдлейтер тоже был нечистоплотен, но как-то по другому. Снаружи это было незаметно.»
«Понимаете, красота у него была какая-то альбомная . У нас в Пэнси было сколько угодно ребят, которыэ, по-моему, были в тысячу раз красивей…»
«…уже ответила бы. Ей бы сразу надоело. Отдала бы кружку…»
«Читал я книжку, которую мне дали в библиотеке по ошибке. Я только дома заметил, что мне дали не ту книгу. Они мне дали «В дебрях Африки…» Або переклад, або оригінал однобокий, із жадністю до синонімів.
Далі така ж біда зі словом «волнуюсь», воно повторено 5-ть разів:
«Ужасно я волновался, потому и не могу вспомнить как было. А уж если я волнуюсь, так это не притворство. Мне даже хочется в уборную, когда я волнуюсь. Но я не иду. Волнуюсь, оттого и не иду. Если бы вы знали Стрэдлейтера, вы бы тоже волновались.»
Проблема з омонімами: «Я просидел в ванной чуть ли не час, принял ванну, немного отошел.»
«Понимаете?», «Знаете?», «Вы понимаете о чем я?», «Видали стариков на пляжах, какие у них ноги белые, безволосые?», «Я вам расскажу…»
Такі слова чіпляють особистість читача, нав’язують свою позицію, автор подає від себе, не як незалежний спостерігач подій, даючи простір для роздумів читачу, автор явно тикає носом, хоча читач і так все розуміє сам. Контакт із читачем підтримується, але нав’язливо, несправжнє. Це вириває із повноцінного сприйняття.
Тим більше, коли якогось глибокого підтексту немає, все по-простому, все пояснюється («Просто я хочу сказать, что я много думал про старика Спенсера).
До цього ж. Герой розповідає, що отримав напередодні записку від свого викладача, а тоді розказує таке: «Я получил вашу записку. Спасибо вам большое. – Он мне написал записку, чтобы я к нему зашел проститься перед каникулами; он знал, что я больше не вернусь.» Навіщо розжовувати те, що й так ясно, тим більше, коли герой сам перед цим казав за свою здогадку про підставу приходу до викладача?
Герой розказує, що пошкодив руку, коли бушував після смерті брата, а тоді проходить три сторінки і знову: «Помните, я вам говорил, как я разбил руку?» Хіба в читача така погана пам’ять чи це такий спосіб демонстрації простоти героя?
«Правда, она немножко слишком привязчива.» Так трішки чи надміру нав’язлива?
На вулиці перша година ночі, а в творі: «Я шел и шел, становилось все темне и темне, все страшней и страшней.»
Невже після години ночі може ставати все темніше і темніше?
Мова «гарна»: Наконец пруд отыскался. Он наполовину замерз, а наполовину нет.» Що це?
П.С. Не жалію, що прочитав, але поставити на проголошене «піаром» високе місце авторської майстерності не можу (суто суб’єктивна думка).
Тарас Самелюк