Максим Грек не був українцем. Він був греком, що приїхав з Афону до Московії запомогти їй у просвіті. Росія з'їла його живцем. Але він зумів довести своїм життям і творами, що сила духу сильніша за силу тюрми, а сила своєї землі сильніша за смерть і за гроші.

Ще жоден український письмак не зумів дослідити душу українських духовних невільників у Росії. А грецький автор Міцос Александропулос зумів. Його роман «Сцени з життя Максима Грека» -- це інтелектуальний роман про сильного духом чоловіка, який смертю смерть поправ, розумом розумові злидні, грубу силу силою і красою слова.

Він прожив свою молодість бурхливо, як і всі юнаки. Проте з часом Бог дав йому тяму бути духовним і смиренним у своїй духовній схимі. «Ми багато читаємо, чимало пишемо. Намагаємось мовити правду. На папері карбуємо її, але втрачаєм у житті», «Там, куди ми йдемо, немає нічого: деремося догори, деремося, врешті зупиняємось і бачимо, що прийшли в нікуди», «лаявся з манускриптом, як із живою людиною».

Комусь може видатись занудним такий текст, проте це роман духовної дії, геть повчальний і необхідний мислячому читачеві.

Тут багато образів – зрадників, ідіотів, неуків, владоможців, заздрісників, слабких обдарованих людей. Але найбільше показано систему російського соціуму – нетерпимого, свавільного і бінарного. У цій системі ані розуму, ані порядності, ані гідності, ані духові святому місця нема.

І все ж Максим Грек показав і розум, і силу волі, і силу духа святого: «розстаємося тільки з тим, що перестаємо любити. А те, з чим не хочемо розстатися, несем із собою в душі», «Старі ваші помилки прощає Бог, наших ж нинішніх не простить», «Не осіб засуджую а, а діла», «чи священне мистецтво іконопису не драбина, якою ми, грішники, піднімаємось, віддаляючись від цього суєтного плотського світу і наближаючись до божественно нетлінного?», «Зі священної історії ми знаємо, як люди мізерні а недостойні уздріли те, чого не бачили мудріші а святіші», «Нема нічого нестерпнішого. Аніж велика віра, що вже померла, коли люди не бажають її ховати, брехнею утримують при житті, вбирають у багаті вбері, щоб не видно було її наготу, підкурують солодким ладаном, щоб не чути було її запаху тліну. Але вона – мертвина, і брехнею її не врятуєш…», «Душа наша є те, що не є тіло, не схильна вона ні до тліну, ні до хороби, ми ж судим про душу як про плоть умирущу, звідси і домисли наші», «те, що злії люде уважають злом – не зло для мене», «най простить нас усіх той, кому це дано», «не слова твої лякають мене, а голос», «Справедливістю правити краще ніж вседозволом».

Міцос Александропулос показав себе як великий майстер художньої деталі, що межує з поетичним образом: «Від закіптюженої стіни відділилася чорна тінь, начеб струмінь диму отримала плоть», «Небагато того, що почув тут, одразу пояснило йому багато що», «розчинився як дим у темній дверній проймі», «душа його обливається сльозами, як порубана лоза винограду», «голос його струменів, як тепла сльоза», «печаль, неозора як пустеля, просторіла в душі».

Два роки писав свій роман Александропулос – з 1967 по 1969. У російському перекладі він вийшов у 1983 році. В українському немає досі. А шкода.