свій безперечний талант і своє безперечно вагоме життя, дане Богом не задля тралялакання. Ось така річ мені прийшла на розум, коли прочитав роман Юлії Бурковської «Тра-ля-ля», що його видав невтомний Олег Романенко.

Авторці не відмовиш у чіпкості спостережень, рвучкості стилю і знанні радійних та тусівочних середовищ ув українській столиці останнього часу: «захворіла-залетіла-здуріла», «лежиш собі вдома, загорнена у клач з маком і спиш», «у клубі самі дяді і бляді», «козацьке слово висранок», «єбусік». Але їй бракує виваженості прозаїка, характерів героїв, драматизму дії, щільності письма. Боюся, що досвідчений читач, що чекає глибокої прози пошкодує за витраченим часом (я вже про гроші мовчу).

Не знаю, чи втішиться від живого портрета роботи Бурковської народний депутат Андрій Шевченко, а от оспіваний неодноразово Горобчуком Дмитро Лазуткін став ще й героєм роману юної діви Юлії, при чім у пікантному антуражі поза межами країни, коли йому смокче трансвестит. Далі авторка схаменулася і вже вуалює назви гуртів та імена фронт-менів бодай за фіґовими змінами літер.

Що порадити авторці?

Спробувати написати щось вартісне. Якщо буде час і натхнення. І усвідомлення своєї місії.