СПРОСТОВАНИЙ В КРАСІ
18:33 02.03.2015
Олег Романенко видав у своєму парабелумі книжку поезій Дмитра Савченка «Транскрипції вражень». Вбиває біографія автора – арештований за тероризм, сидить у тюрмі, засуджений на 14 років.
Після такої преамбули важко розмислювати про художні вартості його поезії.
Але що ж – в Україні поети сиділи завжди. Хоча вартує чимось допомогти поетові, аби полегшити його сидіння і по змозі витягти його з того всього.
Він має талант, відчуття ритму і глибини буття. Чимало влучних, свіжих образів («картава бруківка», «спростований в красі») і художньо вартісних рядків – «Умитись порохом каплиці», «Ніч пахне пилом сутінковим, Вологим листям й битим склом», «Дозрівають тіні прохолоди», «І в самотньому подиху скрипки Я тебе намалюю дощем», «По трьох занедбаних шляхах Сріблястий попіл вільно падав».
Спокій у голосі автора робить його поезію вартісною і штивною: «Глибочицький безлюдний схил. В калюжах обшир неозорий. Розлитися б в нічний Поділ Піднявши комір ґоноровий», «Я пригорну Тебе душею На узбережжі підвіконь, Де світлотіні ваблять грою… -- на склі сліди Твоїх долонь».
З нього виросте добрий поет. Лиш дайте йому свободу.
Василь ВЕЛИМЧИЙ.
додаток:
Дмитро Савченко. Не наші страхи
В роки навчання мій шлях до матеріальної самобутності – як і для багатьох студентів – пролягав через цехи промислового виробництва. Щораз потрапляючи в нічні зміни, я мав нагоду спілкуватись із таким собі заводським «гуру» в монументальних окулярах і робі. Думки подібних людей були найавторитетнішими в пролетарському середовищі. Епіцентр його інтересів перебував у царині соціології та історії, через що він системно підчитував Маркса, Лебона та Пітіріма Сорокіна. На тусовках у робітничій роздягальні ніхто з нас не відмовляв собі у задоволенні прокоментувати поточні процеси та проблеми суспільства. З розлогих полемічних слемів у цеху я виніс декілька важливих міркувань. Перше з них мовило про те, що механізм управління суспільством закладено в саму людину. Він безвідмовно функціонує через керований вплив на почуття голоду, страху, любові. Відтак, сукупність перелічених почуттів складає мотиваційний каркас поведінки індивіда і є його найвразливішим місцем. Другий висновок зводився до того, що кожне покоління має власні страхи і перестороги. В просторовому діапазоні між корпоративними страхами і баченням Бажаного суспільно-історична формація за допомогою образів і символів створює власний світ міфоепічних уявлень. Там, зазвичай, експонується історично обумовлений образ Героя-Рятівника і «Мальчиша-плохіша», морально-етичні шукання епохи та рецепт панівної Краси, ідеї месіанства та глобальні «опудала». Саме за допомогою останніх дисциплінують та обрамлюють людський глузд, інтенсифікують і уповільнюють серцебиття, провадять латентне політвиховання, роблять нас вразливо-сентиментальними, а інколи, навпаки, байдужими та незворушними. Пропагандистські «опудала», мов небезпечний хімреактив, націлено на створення емоційного спецефекту в очах свого «реципієнта», граючи на піковій гостроті його вражень.
Цікаво, що до набору чи не найраритетніших страхів вдаються учасники політичного життя. Відтак, мене систематично залякують натовськими інтервентами, утисками російської мови та нездатністю моєї країни прожити бодай день без «старшого брата». Часом можна зустріти й вишуканіші лякалки на кшталт «загрози світової масонської змови» чи стрімкого зростання антисемітизму. Протягом мого життя ці та інші страхітливі рефрени намагаються пустити свої метастази в мою свідомість, а згодом міцно застібнути на моїй голові «корковий шолом». Я мужньо бороню свій розум від політичного мотлоху і попси, старанно працюючи над зміцненням інтелектуального імунітету. Але драматизм ситуації полягає в іншому. Моє покоління наполегливо тероризують страхами, що вже давно втратили свою актуальність і мають вигляд музейних експонатів. Це не менш абсурдно, ніж намагання залякати покоління 1960-х, приміром, військами Хазарського каганату чи агресивною політикою Тевтонського ордену. Відсутність оновлень в асортименті лякалок є прямим симптомом політичної фригідності й кінця ідеологій.
Вирішальними чинниками ефективності отаких пропагандистських «опудал» є їхня показовість і – що надто важливо – створення навколо них атмосфери штучної серйозності. Хтонічна сила Громадської думки саме й формується з огляду на переконливість віртуального ефекту і його акцентовану видовищність. Оракул постмодерністської філософії Жан Бодріяр влучно зауважив, що інформаційна сфера є простором, де події звільнено від власної сутності, де встановлено штучну серйозність подій, завдяки чому вони повертаються на орбіту, де їх можна помітити в реальному часі. Дріжджі штучних серйозностей неодноразово роздмухували перед нашими очима суто візуальну оболонку сенсацій, шокуючих викриттів, жахаючих експертних пророцтв та іміджу політиків і поп-дів. Провідну роль у цій грі відіграють журналісти. Хижі облудники пера і слова, послуговуючись літературним прийомом художньої гіперболізації, можуть у лічені хвилини як підігнати портрет будь-якої людини до образу Мефістофеля, так і, навпаки, оздобити портретовану особу іконографічним асистом і білим ангельським хітоном. Такі віртуози слова майстерно орудують магією витонченого натяку, що постає, як мистецтво варіювання двозначностями. Приміром, дуже легко грабіжника охрестити розбійником, націоналіста – нацистом, бандерівця – німецьким колабораціоністом, імперіаліста – рятівником-інтернаціоналістом, а інтервентів – миротворчим контингентом.
Важко не помітити, що на кожному TV-каналі сформувалася замкнена герметична телеродина з типовими ознаками сектантства. Одні й ті ж політики, ті самі гості, аналітики, журналісти; незмінна аудиторія щотижня збирається в студіях тих самих каналів, аби озвучити раніше озвучені апології чи вкотре оголосити претендентів на роль втілення «світового зла». Означені інформаційні цехи перетворюються на брудну кухню з кучугурами немитого посуду й засмальцьованими столами, на яких препарується політика клану. Членам політичної родини нічого не залишається, як самих себе опитувати, запрошувати в студію, собі аплодувати й себе вихваляти. Місія журналіста в цій студії зводиться до функцій звичайного клерка. Ці зібрання підозріло нагадують замкнену інцестуальну родину бога вітрів Еола з відомого твору Гомера. Водночас невимушено згадується і 7-й епізод Джойсового «Улісса», де автор провів тонку паралель між журналістикою та інцестом. Нехай пробачать мене і Джойса ті журналісти, для яких честь та етика не є звичним комплектом суто декларативних заяв. Відверто кажучи, роздмухування штучних серйозностей, гра натяками і двозначностями, жонглювання лякалками та слабкостями не меншою мірою ніж медійникам властиві й чиновникам, політикам та суддям. Мене вже не дивує виняткова подібність сьогоденної телереальності до строкатих чеських лунапарків кінця 80-х. Там так само присутні каруселі розважальних програм, привітні тьоті з ефектно розмальованими «варгами», нескінченні політичні гойдалки і «кімнати жаху» в блоках новин.
Отже, прийоми впливу на людську думку і поведінку за останній час не зазнали істотних змін. В інформаційному просторі навіть сьогодні можна натрапити на уламки старої пропаганди часів «холодної війни». Кілька поколінь замилених очей виросли на радянських страшилках та антигероях епохи. Інформаційна війна, яка провадиться експонатами та анахронізмами, має вигляд ляльково-іграшкового дійства… А заглиблення в це дійство може позбавити нас відчуття реальності з її новими проблемами, актуальними питаннями, загрозами й перевагами.