Студії над класичною прозою Івана Нечуя-Левицького тривають. На цей раз розглянемо його два короткі романи «Старі гультяї» та «Київські прохачі».

Сам автор називає їх оповіданнями, але я б їх назвав короткими романами, бо там чимало героїв і вони протягом твору розвиваються. Зрештою, українське літературознавство ще достатньо не виробило інструментарію щодо визначення жанрових особливих у класичній українській прозі. А варто би вже тоє зробити.

«Старі гультяї» скидаються на документальний нарис, бо й село на Київщині вказано, де відбувається дія – Трушки. Але ця документальність – оманлива, бо то таки художній твір, з живими героями, картинами, карколомним сюжетом і скоромовкою укінці.

Автор дає читачеві низку характерів, які мають у своїй основі з одного боку міцний звичаєвий заміс, а з іншого – вибиваються з цього звичаєвого замісу (особливо це стосується діда Грицая та його баби, а також Сиклети). Традиційними сільськими ґаздами є у творі Мотуз та дід Оникій, яких ми бачимо совісними і в одвічній роботі.

Новим для Нечуя-Левицького є показ бажаючих легкого життя за чужий рахунок та розчарованих містом, що повертаються у свою сільську стихію і теж шукають місця під сонцем. Основа всього а рушійна сила – земля, хата, майно. Все це можна закласти, за це можна вийти заміж за старого нелюба, за це можна воювати в судах і щось та й виграти.

Стрій мови Нечуя-Левицького спокійний, непоквапний, зі смаком: «обізвалась одним одна між бабами молодиця», «почали зітхати баби, і тими зітханнями сповнились усі гілки й усе листя на старих грушах, неначе їх обсіли якісь горобці, котрим прийшла охота не цвірінькать, а зітхать», «А щоб вас та бодай вас», «та помаленьку та потихеньку», «впади ниць у траву», «накричав вуха своїй бабі лайкою», «заспівала, пірнула в зелені кущі верболозу й зникла за коноплями, тільки голос її йшов луною довго, довго, доки не затих», «помаленьку, тихою ходою вийшов з пасіки, попрямував до річки, закрався й крадькома виглянув з-за верб на берег», «варила кашу круту, обмішувала пересмаженими вишкварками, щоб хрущали в роті», «дід реготався й цілував малу дитину в замурзане лице»; подекуди маємо чудернацькі, як на сьогодні, слова (задзигорів, стоколос, чупойда, сухоперки, ласкавці, межисідка, од'ємини), його портрети сильні, зграбні і випуклі («Невеличкий на зріст, сухий, як комашка, довгообразий та смуглявий, з чорними маленькими очима, дід Оникій був схожий на вусатого жука, на котрого наділи білі штани й сорочку й підперезали зеленим поясом, а чорну вусату голову притрусили попелом та борошном», «Ну, та й брава й молодиця! Пройшла з коромислом попід хатою, неначе віз з снопами проїхав ») а мудрість людська й глупота неприховано вистраждані – «сій своїм сіменом», «почав лаштувати старі улики для нових роїв», «а тепер перевівся на Іцькову сучку», «тобі позичать грошей і жиди, і люди», «буде він тебе клясти, як тебе на світі не буде: не чутимеш».

Вагомою у цьому творі є метафора бджоли, як знаку Божої праці: і дід Оникій – пастир божої худібки, та й сама худібка не терпить глупої бездіяльності у робітний день – «Рій покрутився, пограв над левадою й незабаром сів на груші та ще й височенько. Гілка груші аж увігнулась під здоровим важким кетягом бджіл», «Бджоли кинулись за нею навздогінці, злі, презлющі, роздратовані потом та горілкою, котрою тхнуло од баби. Бджоли падали на бабу. Кидались, як злі собаки, неначе хто обсипав бабу грудочками та дрібними камінцями, хапаючи грудочки жменями й пригорщами», «невгамовані бджоли».

Вивершується твір хоч і скоромовно та красномовно водночас: «Писар писав усім бумаги та набивав кишені грішми», «За Грицаєве поле схопилась ніби битва, битва гаряча, битва на смерть»

«Київські прохачі» -- начеб дзеркальне відображення «Старих гультяїв». Тут теж є пошукачі легкого, на їх погляд, старцівського хліба, який для інших є дуже і дуже тяжким. Твір вивершується геппі-ендом, в який тяжко віриться, але перед тим авторові удається намалювати повнокровну, сильну художню картину київського буття на самому людському дні.

Розпочинається твір під церквою – сливе під монастирем – де й здибає добряща Майбородиха збіднілу капітаншу Галецьку, що нарікає на життя своє – «Своїх дітей гріх гудити та обносить. Терпи й мовчи й… глитай сльози мовчки», «Так мені надокучили обоє, що я ладна була стати й за наймичку в людей чужих, але добрих. Мені в чужих людей хліб не був би такий гіркий, як у своїх дітей». Досифей – тип бідного оптиміста – «на щастя, він вдавсь собі якийсь безжурний».

Автор видихає з самої своєї душі: «Нема де вам дітись у світі, хоч світ і широкий», «Ніде дітись: треба вчиняти волю божу» -- і посилає свою героїню в старці під монастир, аби вже її очима глянути на те все дійство з усіма його радощами, смутком, людською добротою а людською ж лукавістю та злістю.

А що там? «каліка (…) більш схожий на живий шматок тіла, ніби лежала жива колодка з головою, з чорними безтямними каламутними очима й з таким ротом, що той рот здававсь чорною діркою в якусь живу довбанку з товстої липи», «видроокі сільські діди і баби», «коли вже поменшає того сільського натовпу, од котрого аж свічки гасли», «Здавалось, ніби хтось начепив на дрючок або на вила дороге оксамитове убрання та й пустив ті вила по сходах на прогуляння».

У перший же день Галецька здибає Мокрієвську – збіднілу пані-марнотратницю, що спилась до решти і тягне героїню у «свій зелений рай» -- до шинку.

Наступний герой, який і вивершить роман – Кміта, що колись давно проміняв перо писаря на торбу старця і заробив собі статки та й звик до того. Одриває його від такого мерзенного ремесла тільки заміжжя доньки Уляни за паничем, що його запрохав до себе в гості сам оцей Кміта.

Чар «Київських прохачів» полягає в тім, же дає змогу сучасному українцеві побачити і відчути Київ межі століть в усій повноті побуту, кольорів, звичаїв, настроїв.

Мова твору грає знову ж таки кольорами, запахами і звуками: «гроші подівались. Так і розтали, наче сніг на теплому вітрі», «Дуріть вже кого дурнішого од мене», «вітром розвіяло, пилом розсіяло», «Як бог дасть, то й у вікно подасть», «Вам смішки з бабиної кішки», «Я бачу, що ви не ймете віри, бо ви такі неймовірні», «спитав пошептом», «несамохіть», «От вже в церкві й шапкобрання», «Чи не втекти мені в потаєнці, доки нема нікого в покоях», «Їй-богу, було наче очима лається», «пошматкував», «аби рот не мовчав», «перепічайкою», «ще й коліном чернечого хліба дав на дорогу», «смалкі вітри», «Їй ніяково було микатись в чужу справу», «просе горілки аж плаче, аж в руки цілує», «Налийте (…) стаканчик хоч з вимочків», «з-під моїх ніг неначе хтось висмикнув кладку через шум», «вилинула серед світлиці», «паровиця братиків», «закалабки», «навратливий».

Ув обидвох творах автор показує могуть свого непоквапного романного мислення, яке дозволяє йому освоювати дійсність художньо, вартісно і на віки вічні, аж поки буде потреба в українському слові на цьому білому українському світі.