Студії над класичною прозою Івана Нечуя-Левицького тривають. На cей раз розглянемо його два короткі романи СТАРІ ГУЛЬТЯЇ та КИЇВСЬКІ ПРОХАЧІ.

Сам автор називає їх оповіданнями, але я бb їх назвав короткими романами, бо там чимало героїв і вони протягом твору розвиваються. Зрештою, українське літературознавство ще достатньо не виробило інструментарію щодо визначення жанрових особливостей у класичній українській прозі. А варто би уже тоє зробити.

СТАРІ ГУЛЬТЯЇ -- твір, же скидається на документальний нарис, бо і село на Київщині указано, де відбувається дія – Трушки. Але ся документальність – оманлива, бо то таки художній твір, з живими героями, картинами, карколомним сюжетом а скоромовкою у фіналі.

Автор дає почительнику низку характерів, які мають у своїй основі з одного боку міцний звичаєвий заміс, а з иншого – вибиваються з цього звичаєвого замісу (особливо се стосується діда Грицая та його баби, а також Сиклети). Традиційними сільськими ґаздами є у творі Мотуз а дід Оникій, яких ми бачимо совісними і в одвічній роботі.

Новим для Нечуя-Левицького є показ бажаючих легкого життя за чужий рахунок та розчарованих містом, що повертаються у свою сільську стихію і теж шукають місця під сонцем. Основа усього а рушійна сила – земля, хата, майно. Усе се можна закласти, за се можна вийти заміж за старого нелюба, за се можна воювати у судах і щось та і виграти.

Стрій мови Нечуя-Левицького спокійний, непоквапний, зі смаком: «обізвалась одним одна між бабами молодиця», «почали зітгати баби, і тими зітганнями сповнилися усі гілки а усе листя на старих грушах, неначе їх обсіли якійся горобці, котрим прийшла охота не цвірінькать, а зітгать», «А щоб вас та бодай вас», «та помаленьку та потихеньку», «упади ниць у траву», «накричав вуха своїй бабі лайкою», «заспівала, пірнула у зелені кущі верболозу а зникла за коноплями, тільки голос її ішов луною довго, довго, доки не затих», «помаленьку, тихою ходою вийшов з пасіки, попрямував до річки, закрався а крадькома виглянув з-за верб на берег», «варила кашу круту, обмішувала пересмаженими вишкварками, щоби хрущали у роті», «дід реготався а цілував малу дитину у замурзане лице»; подекуди маєме чудернацькі, як на сьогодні, слова (задзиґорів, стоколос, чупойда, сухоперки, ласкавці, межисідка, од'ємини), його портрети сильні, зграбні а випуклі («Невеличкий на зріст, сухий, як комашка, довгообразий та смуглявий, з чорними маленькими очима, дід Оникій був схожий на вусатого жука, на котрого наділи білі штани а сорочку і підперезали зеленим поясом, а чорну вусату голову притрусили попелом та борошном», «Ну, та й брава  молодиця! Пройшла з коромислом попід хатою, неначе віз зо снопами проїхав ») а мудрість людська (як і  глупота) неприховано вистраждані – «сій своїм сіменом», «почав лаштувати старі улики для нових роїв», «а тепер перевівся на Іцькову сучку», «тобі позичать грошей і жиди, і люди», «буде він тебе клясти, як тебе на світі не буде: не чутимеш».

Вагомою у сьому творі є метафора бджоли, як знаку Божої праці: і дід Оникій – пастир божої худібки, та й сама худібка не терпить глупої бездіяльности у робітний день – «Рій покрутився, пограв над левадою і незабаром сів на груші та ще і височенько. Гілка груші аж увігнулась під здоровим важким кетягом бджіл», «Бджоли кинулися за нею науздогінці, злі, презлющі, роздратовані потом та горілкою, котрою тхнуло од баби. Бджоли падали на бабу, кидалися, як злі собаки, неначе хто обсипав бабу грудочками та дрібними камінцями, хапаючи грудочки жменями а пригорщами», «невґамовані бджоли».

Вивершується твір хоч і скоромовно та красномовно водночас: «Писар писав усім бумаги та набивав кишені грішми», «За Грицаєве поле схопилася ніби битва, битва гаряча, битва на смерть»

КИЇВСЬКІ ПРОХАЧІ -- начеб дзеркальне відображення СТАРИХ ГУЛЬТЯЇВ. Тут теж є пошукачі легкого, на їх погляд, старцівського хліба, який для инших є дуже а дуже тяжким. Твір вивершується геппі-ендом, у який тяжко віриться, але перед тим авторові удається намалювати повнокровну, сильну художню картину київського буття на самому людському дні.

Розпочинається твір під церквою – сливе під монастирем – де і здибає добряща Майбородиха збіднілу капітаншу Галецьку, що нарікає на життя своє – «Своїх дітей гріх гудити та обносити. Терпи а мовчи і… глитай сльози мовчки», «Так мені надокучили обоє, що я ладна була стати і за наймичку у людей чужих, але добрих. Мені у чужих людей хліб не був би такий гіркий, як у своїх дітей». Досифей – тип бідного оптиміста – «на щастя, він удався собі якийся безжурний».

Автор видихає з самої своєї душі: «Нема де вам дітися у світі, хоча світ і широкий», «Ніде дітись: треба учиняти волю Божу» -- і посилає свою героїню у старці під монастир, аби уже її очима глянути на те усе дійство з усіма його радощами, смутком, людською добротою а людською ж лукавістю та злістю.

А що там? «каліка (…) більше схожий на живий шматок тіла, ніби лежала жива колодка з головою, з чорними безтямними каламутними очима і з таким ротом, що той рот здавався чорною діркою у якуйся живу довбанку з товстої липи», «видроокі сільські діди а баби», «коли уже поменшає того сільського натовпу, од котрого аж свічки гасли», «Здавалося, ніби хтось начепив на дрючок або на вила дороге оксамитове убрання та й пустив ті вила по сходах на прогуляння».

У перший же день Галецька здибає Мокрієвську – збіднілу пані-марнотратницю, що спилася до решти і тягне героїню у «свій зелений рай» -- до шинку.

Наступний герой, який і вивершить роман – Кміта, що колись давно проміняв перо писаря на торбу старця і заробив собі статки тай і звик до того. Одриває його од такого мерзенного ремесла тільки заміжжя доньки Уляни за паничем, що його запрохав до себе у гості сам отсей Кміта.

Чар КИЇВСЬКИХ ПРОХАЧІВ полягає у тім, же дає змогу сучасному українцеві побачити і відчути Київ межі століть в усій повноті побуту, кольорів, звичаїв, настроїв.

Мова твору грає знову ж таки кольорами, запахами а звуками: «гроші подівались. Так і розтали, наче сніг на теплому вітрі», «Дуріть уже кого дурнішого од мене», «вітром розвіяло, пилом розсіяло», «Як Бог дасть, то й у вікно подасть», «Вам смішки з бабиної кішки», «Я бачу, що ви не імете віри, бо ви такі неймовірні», «спитав пошептом», «несамохіть», «От уже у церкві і шапкобрання», «Чи не утекти мені у потаєнці, доки нема нікого у покоях», «Їй-богу, було наче очима лається», «пошматкував», «аби рот не мовчав», «перепічайкою», «ще і коліном чернечого хліба дав на дорогу», «смалкі вітри», «Їй ніяково було микатися у чужу справу», «просе горілки аж плаче, аж у руки цілує», «Налийте (…) стаканчик хоч із вимочків», «з-під моїх ніг неначе хтось висмикнув кладку через шум», «вилинула серед світлиці», «паровиця братиків», «закалабки», «навратливий».

Ув обидвох творах автор показує могуть свого непоквапного романного мислення, яке дозволяє йому освоювати дійсність художньо, вартісно і на віки вічні, аж поки буде потреба ув українському слові на сьому білому українському світі.