РИБА НА ЛИНВІ
13:39 13.07.2023
25 років мало проминути, аби я дозрів, як читач, до роману Германа Мелвілла «Мобі Дік або Білий Кит» (Herman Melville, “Moby Dick, or White Whale”, 1851р.). До сієї симфонії світорозуміння справді треба дорости, аби почути її ув усій можливій повноті.
Переклад сього роману українською Юрія Лісняка побачив світ у «Вершинах світового письменства» 1984 року.
Написавши такий ґеніяльний твір, Мелвілл мусив заробляти собі на хліб не літературою і помер у злиднях, усіма забутий. Тільки перегодом роман видобули з-під порохів і у подивунку застигли: от шедевр світової прози.
Починається він звичайно, якщо не рахувати кількадесят сторінок епіґрафів – цитат про китів і китобійний промисел.
Але з першого рядка «Зовіть мене Ізмаїл» -- простого як постріл – автор бере читача у свої упевнені руки і не одпускає уже до останнього рядка – «і ось уже безмежний саван моря знову колише усе кругом, як і п'ять тисяч років тому».
Роман не про Ізмаїла, і не про кита, і не про капітана Агава, і не про дикуна Квікеґа. Він – про світ як метафору, про світ як стихію, про світ як продукт людського мислення а божого промислу.
Художня палітра роману вартісна, зрима, в'язка і майстеровита. Тут чимало усього: малярство («поринає у зелені глибини сну», «геть світився обледенілими гілками дерев у студено прозорому просторі»), фактура деталі («ризикнути гарпуном», «на голих череп'ях скель, покинутих тут ув останній день творення», «словесного вина а м'яса», «ми одпливаємо з припливом», «тілесні очі»), психологічні нюанси («мене одвічно мучить жага пізнати оддалене», «тут понадто дорого і понадто весело», «начеб кожде безмовне горе тяжко висловити, бо воно замкнуте у собі», «І притягувало мене, начеб сильний маґніт, саме те, же одштовхнуло би будь-кого иншого», «тільки тоді можна до кінця насолодитися теплом, коли який-небудь невеличкий простір вашого тіла залишається у холоді, бо нема такої якости у нашому світі, яке продовжувало би існувати поза контрастом. Нічого не існує саме по собі. Якщо ви полестите собі думкою, що вам дуже добре – з ніг до голови, цілому вашому тілу – і при тім уже вельми давно, то, значить, вам уже більше не добре і не зручно», «які гнучкі стають наші найтвердіші переконання, коли їх згинає любов, що спородилася поміж людьми», «глибокі спогади не спороджують епітафій», «геть безстрашний товариш набагато небезпечніший за боягуза»), людські характери («як голова товариства непитущих він п'є тільки ледве теплі сльози сиріт», «почав молитись з таким глибоким благоговінням, начебто возносив молитву зі дна морського», «Він прожив на світі усього якихось тридцять засушливих літ, але сі літа висушили у його тілі геть усе зайве»), філософське розуміння багатьох життєвих речей («розмисел і вода одвічно неоддільні одне од одного», «простий народ випереджає своїх вождів у багатьох инших речах, а вожді і не тямлять сього», «у який перепис живих уписані наші померлі?», «справжні місця ніколи не одмічаються на мапі», «старість не любить спати», «хоч істинне знання мізерне, кількість книг незчисленна», «істина не менше, ніж брехня, потребує підтвердження», «Для чого ви тоді прагнете мати «широкий» розум? Хай він краще буде тонким»).
Обираючи місце дії – океан, автор обмежує себе тільки у посутньому, але говорить постійно про землю. У його романі нема чуттєвої любови, побутових пристрастей, але вони є неприявно, у натяку, ув аналізі.
Мелвілл ставить перед читачем чимало запитань і вичерпно на них одповідає.
Що таке світ? «Великі труди – жалюгідні плоди для того, хто вимагає, аби світ розгадав загадкову суть світу; світ не може розгадати самого себе», «час розпочався разом із людиною», «дивовижна тупість сього видимого світу, який хоча і перебуває у нескінченному русі усеможливих видів, усе ж зберігає одвічний спокій і знати вас не бажає, навіть якщо ви копаєте підмурівок для Божих соборів».
Що таке Бог? «Усе, чого чекає од нас Бог, тяжко зробити, і тому він звичайно велить нам, аніж намагається переконати нас. І якщо ми підкоряємося Богу, то мусимо кожен раз не почути самих себе: ось у сьому непідкоренні самим собі і полягає уся важкість непідкорення Богови»; «Горе тому, хто лиє масло на хвилі, коли Бог повелів: бути бурі! (…) Горе тому, хто уникає безчестя у світі сьому! Горе тому, хто одступиться од істини, навіть якщо у брехні – спасіння! Так, горе тому, хто, як мовить великий стерновий Павло, проповідує иншим, а сам полишає себе недостойним»; «через сонну неозорість океану Захід кивав Сходу, а зверху кивало сонце»; «прекрасне, золоте, радісне сонце – єдиний правдивий світоч; усе инше – брехня!»; «Усі дерева, усе їх обважніле гілля; усі кущі, усі папороті і трави; повний перезвою простір повітря – усе було охоплене нескінченним рухом. Велике сонце у витинанках листя здавалося великими кроснами, що плете нев'янучу зелень. О ти, чемний наш ткачу, невидимий ткачу, зупинися хоч на мить, і повіж ми -- куди тече твоє полотно, який палац має воно прикрашати? До чого сі усі нескінченні труди і дні? Одповіж, ткачу, затримай свою руку – одно тільки слово. Ні. Як і перше снує човник, як і перше течуть з кросен ясні візерунки; і струмує нестримним потоком барвистий у квітах килим. Бог-ткач знай собі тче; і стукіт, і ґуґотіння кросен оглушають його так, що він не чує голосу смертних; і нас, хто дивиться на кросна, теж оглушають його стукіт а ґуготіння; і тільки пішовши, почуєме ми тисячі загублених голосів»; «О бездонна, непояснима чудовність, що нею милується коханець у погляді своєї милої! Не говори мені про твої акули гострозубі і про твій людоїдський характер. Нехай віра витіснить істину, нехай вимисел витіснить пам'ять, я дивлюся у саму глибину і я вірую».
Що таке людина? «Як столяр розділяє цвяхи на ковані і різані, так само можна розділити і усе людство», «з усіх засобів, якими користуються під сонцем, найчастіше ламаються люди»; «люди: подивіться, як вони, загнані до стайні театрального партеру, при щонайменшому натяку на пожежу кидаються безголово до виходу і тиснуться, душать, безжально топчуть одне одного (…) як би нерозумно не поводили себе тварини, людина усіх їх своїм безумом перетваринила»; «візьми для розгляду одну окрему, абстрактну людину, тобі покажеться, що вона – чудо, велич, горе. Але з того ж погляду глянь на людство у масі, і воно видасться тобі у більшости своїй зборищем непотрібних дублікатів, чи ти візьмеш одну якусь епоху, чи усю історію загалом».
Що таке душа? «Тіло моє – лиш певний осадок мого ліпшого не тут буття. Хай хто хоче забирає моє тіло, нехай бере, кажу, воно – не я (…) душу мою навіть самому Юпітеру не зламати»; «усяка глибока, серйозна думка є усього лиш безстрашна спроба нашої душі триматися одкритого моря незалежности, у той час, як усі несамовиті вітри землі і неба прагнуть викинути її на зрадливий берег», «О ви, знаки і перестороги! Чому, з'явившися, ви поспішаєте зникнути? Ви не перестерігаєте, о тіні, ви просто указуєте нам наше майбутнє! І не стільки указуєте, скільки підтверджуєте уже проминуле у душі нашій. Бо, уласне, зовнішній світ тільки злегка стримує нас, а женуть нас уперед тільки найглибинніші порухи нашого єства»; «людський безум є небесним розумом; і людина покидає межі земного сенсу».
Що таке смерть? «я помираю. Я намагався належати Тобі більше, аніж сьому світові чи собі навіть самому. Але се усе не важливо. Я полишаю Тобі вічність, бо що є людина таке, щоби могти пережити свого Бога?»; «подивіться на нашу зелену, добру, сумирну землю – порівняйте їх, море і землю, і чи не помітите ви тут дивовижної подібности з тим, що усередині вас? Бо так само як жахливий океан з усіх боків оточує квітучу землю, так і у душі людській є свій Таїті, свій острівець радости а спокою, а доокруж нього бушують незчисленні жахи невідомого життя. Боже борони, людино, тебе. Не берися покинути сей острівець і податися у плавання. Повернення не буде!»; «усі ми живемо на світі обвиті гарпунною линвою. Кожен народжений з мотузком на шиї; проте тільки потрапляючи ув неочікувану, миттєву петлю смерти, розуміють люди безмовну, витончену, неодчепну небезпеку життя»; «у моєму розпорядженні тільки один кінець мотузка»; «Смерть – се лиш перший крок у площину Невідомого і Спочутого; се лиш перше повитання неозорим можливостям Віддаленого, Пустельного, Водного, Безбережного; ось чому перед спозиром людини у пошуку смерти, якщо вона ще зберегла у душі якийся забобон щодо самогубства, океан, що усе приймає, усе поглинає, заманливо розстилає величезну рівнину немислимих захоплюючих жахів а чудесних, неімовірних пригод; ніби із бездонних глибин тихих океанів, співають йому тисячі сирен: «Ходи сюди, страстотерпцю, тут життя нове, не одділене од старого виною смерти»».
Що таке суспільство? «Чи не в усіх на вустах кредо: «Власність – половина закону»? (…) Та нерідко власність – се увесь закон, а не половина»; «усе у світі має сенс, навіть закони».
Що таке щастя? «серед буранної Атлантики мого єства вічно перебуваю усередині у німому спокої, і у той час як величезні планети нескінченних бідовищ крутяться довкола мене, там, у найсокровеннішій глибині моєї душі, я усе одно купаюся у ласкавих променях радости».
Що таке творчість? «я проорав у довгих плаваннях бібліотеки і океани»; «почуй те, же лежить глибше»; «правда не має берегів»; «твоє мовчання каже за тебе»; «він тільки робить знак сьому знаку», «подивись моїми очима, якщо у тебе немає своїх», «О, яким непосутнім є усе суще. Що є воістину існуючим, опріч невагомих думок?».
Що таке вічність? «Зробити се – значить одразу ж опинитися викинутим у текучу вічність», «безсмертя – се тільки усюдисущість у часі», «Ноїв потоп ще не закінчено», «тут, у замкнутім колі вод; тут, де не долинає комариний пискіт людського щастя і горя, у сих безпристрастних, байдужих водах, де нема ні одної скелі, щоби служити таблицею для запису проминулого», «дні і хвилі котилися у минуле».
Читаючи Мелвілла, відчуваєш усю повноту істини, божого промислу, людської наготи перед Богом як світлом. Шал його пристрасти – сила вогню, сила правди, сила вічности: «Як подумати, дивно і се. Дідько його ухопи, усе на світі дивно, якщо подумати», «Що таке Права Людини і Свобода Усіх Народів, як не Нічия Риба? І чи не є Нічиєю Рибою уми і помисли усіх людей? Чи їх релігійні вірування? Чи для книжників і фарисеїв мислі мудрих не є Нічиєю Рибою? І сам Усесвіт – чи не є він Нічиєю Рибою? Та і ти, читачу, чи ти не є Нічиєю Рибою і водночас чи ти не є Рибою на Линві?».
Слава Мелвіллу.
Пора би уже видавцям нашим повернути у літературний обіг давній переклад Юрія Лісняка, аби нове покоління українських читачів одкрило для себе істину буття, а нове покоління українських письмаків вирвалося з обіймів дешевої гордині.
Роман КУХАРУК