* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

РИБА НА ЛИНВІ

11:00 09.05.2009

РИБА НА ЛИНВІ

25 років мало проминути, аби я дозрів, як читач, до роману Германа Мелвілла «Мобі Дік або Білий Кит» (Herman Melville, “Moby Dick, or White Whale”, 1851р.). До цієї симфонії світорозуміння справді треба дорости, аби почути її в усій можливій повноті.

Переклад цього роману українською Юрія Лісняка побачив світ у «Вершинах світового письменства» 1984 року.

Написавши такий геніальний твір, Мелвілл мусив заробляти собі на хліб не літературою і помер у злиднях, всіма забутий. Тільки перегодом роман видобули з-під порохів і в подивунку застигли: от шедевр світової прози.

Починається він звичайно, якщо не рахувати кількадесят сторінок епіграфів – цитат про китів і китобійний промисел.

Але з першого рядка «Зовіть мене Ізмаїл» -- простого як постріл – автор бере читача у свої упевнені руки і не відпускає вже до останнього рядка – «і ось уже безмежний саван моря знову колише усе кругом, як і п'ять тисяч років тому».

Роман не про Ізмаїла, і не про кита, і не про капітана Агава, і не про дикуна Квікега. Він – про світ як метафору, про світ як стихію, про світ як продукт людського мислення і божого промислу.

Художня палітра роману вартісна, зрима, в'язка і майстеровита. Тут чимало всього: малярство («поринає в зелені глибини сну», «геть світився обледенілими гілками дерев у студено прозорому просторі»), фактура деталі («ризикнути гарпуном», «на голих черп'ях скель, покинутих тут ув останній день творення», «словесного вина і м'яса», «ми відпливаємо з припливом», «тілесні очі»), психологічні нюанси («мене одвічно мучить жага пізнати віддалене», «тут понадто дорого і понадто весело», «начеб кожде безмовне горе тяжко висловити, бо воно замкнуте у собі», «І притягувало мене, начеб сильний магніт, саме те, що відштовхнуло би будь-кого іншого», «тільки тоді можна до кінця насолодитись теплом, коли який-небудь невеличкий простір вашого тіла залишається в холоді, бо нема такої якості у нашому світі, яке продовжувало б існувати поза контрастом. Нічого не існує саме по собі. Якщо ви полестите собі думкою, що вам дуже добре – з ніг до голови, цілому вашому тілу – і притім уже вельми давно, то, значить, вам уже більше не добре і не зручно», «які гнучкі стають наші найтвердіші переконання, коли їх згинає любов, що спородилася поміж людьми», «глибокі спогади не спороджують епітафій», «геть безстрашний товариш набагато небезпечніший за боягуза»), людські характери («як голова товариства непитущих він п'є тільки ледве теплі сльози сиріт», «почав молитись з таким глибоким благоговінням, начебто возносив молитву зі дна морського», «Він прожив на світі усього якихось тридцять засушливих літ, але ці літа висушили у його тілі геть усе зайве»), філософське розуміння багатьох життєвих речей («розмисел і вода одвічно невіддільні одне від одного», «простий народ випереджає своїх вождів в багатьох інших речах, а вожді і не тямлять цього», «у який перепис живих вписані наші померлі?», «справжні місця ніколи не відмічаються на карті», «старість не любить спати», «хоч істинне знання мізерне, кількість книг незчисленна», «істина не менше, ніж брехня, потребує підтвердження», «Для чого ви тоді прагнете мати «широкий» розум? Хай він краще буде тонким»).

Вибираючи місце дії – океан, автор обмежує себе тільки у посутньому, але говорить постійно про землю. В його романі нема любові, побутових пристрастей, але вони є неприявно, в натяку, в аналізі.

Мелвілл ставить перед читачем чимало запитань і вичерпно на них відповідає.

Що таке світ? «Великі труди – жалюгідні плоди для того, хто вимагає, аби світ розгадав загадкову суть світу; світ не може розгадати самого себе», «час розпочався разом з людиною», «дивовижна тупість цього видимого світу, який хоча і перебуває у нескінченному русі всеможливих видів, усе ж зберігає одвічний спокій і знати вас не бажає, навіть якщо ви копаєте підмурівок для божих соборів».

Що таке Бог? «все, чого чекає від нас Бог, тяжко зробити, і тому він звичайно велить нам, аніж намагається переконати нас. І якщо ми підкоряємось Богу, ми мусимо кожен раз не почути самих себе: ось у цьому непідкоренні самим собі і полягає вся важкість непідкорення Богові»; «Горе тому, хто лиє масло на хвилі, коли Бог повелів: бути бурі! (…) Горе тому, хто уникає безчестя у світі сьому! Горе тому, хто відступиться від істини, навіть якщо у брехні – спасіння! Так, горе тому, хто, як мовить великий стерновий Павло, проповідує іншим, а сам полишає себе недостойним»; «через сонну неозорість океану Захід кивав Сходу, а зверху кивало сонце»; «прекрасне, золоте, радісне сонце – єдиний правдивий світоч; все інше – брехня!»; «Усі дерева, усе їх обважніле гілля; всі кущі, всі папороті і трави; повний перезвою простір повітря – все було охоплене нескінченним рухом. Велике сонце у витинанках листя здавалось великими кроснами, що плете нев'янучу зелень. О ти, чемний наш ткачу, невидимий ткачу, зупинись хоч на мить, і повіж ми -- куди тече твоє полотно який палац має вона прикрашати? До чого усі ці нескінченні труди і дні? Відповіж, ткачу, затримай свою руку – одно тільки слово. Ні. Як і перше снує човник, як і перше течуть з кросен ясні візерунки; і струмує нестримним потоком барвистий у квітах килим. Бог-ткач знай собі тче; і стукіт, і гуготіння кросен оглушають його так, що він не чує голосу смертних; і нас, хто дивиться на кросна, теж оглушають його стукіт і гуготіння; і тільки пішовши, почуємо ми тисячі загублених голосів»; «О бездонна, непояснима чудовність, що нею милується коханець у погляді своєї милої! Не говори мені про твої акули гострозубі і про твій людоїдський характер. Нехай віра витіснить істину, нехай вимисел витіснить пам'ять, я дивлюся в саму глибину і я вірую».

Що таке людина? «Як столяр розділяє цвяхи на ковані і різані, так само можна розділити і все людство», «з усіх засобів, якими користуються під сонцем, найчастіше ламаються люди»; «люди: подивіться, як вони, загнані до стайні театрального партеру, при щонайменшому натяку на пожежу кидаються безголово до виходу і тиснуться, душать, безжально топчуть одне одного (…) як би нерозумно не поводили себе тварини, людина усіх їх своїм безумом перетваринила»; «візьми для розгляду одну окрему, абстрактну людину, тобі покажеться, що вона – чудо, велич, горе. Але з того ж погляду глянь на людство у масі, і воно видасться тобі у більшості своїй зборищем непотрібних дублікатів, чи ти візьмеш одну якусь епоху, чи всю історію загалом».

Що таке душа? «Тіло моє – лиш певний осадок мого ліпшого не тут буття. Хай хто хоче забирає моє тіло, нехай бере, кажу, воно – не я (…) душу мою навіть самому Юпітеру не зламати»; «усяка глибока, серйозна думка є усього лиш безстрашна спроба нашої душі триматись відкритого моря незалежності, у той час, як усі несамовиті вітри землі і неба прагнуть викинути її на зрадливий берег», «О ви, знаки і перестороги! Чому, з'явившись, ви поспішаєте зникнути? Ви не перестерігаєте, о тіні, ви просто вказуєте нам наше майбутнє! І не стільки вказуєте, скільки підтверджуєте уже проминуле в душі нашій. Бо, власне, зовнішній світ тільки злегка стримує нас, а женуть нас уперед тільки найглибинніші порухи нашого єства»; «людський безум є небесним розумом; і людина покидає межі земного сенсу».

Що таке смерть? «я помираю. Я намагався належати Тобі більше, аніж цьому світові чи собі навіть самому. Але це все не важливо. Я полишаю Тобі вічність, бо що є людина таке, щоби могти пережити свого Бога?»; «подивіться на нашу зелену, добру, сумирну землю – порівняйте їх, море і землю, і чи не помітите ви тут дивовижної подібності з тим, що усередині вас? Бо так само як жахливий океан з усіх боків оточує квітучу землю, так і в душі людській є свій Таїті, свій острівець радості і спокою, а доокруж нього бушують незчисленні жахи невідомого життя. Боже борони, людино, тебе. Не берися покинути сей острівець і податись у плавання. Повернення не буде!»; «усі ми живемо на світі обвиті гарпунною линвою. Кожен народжений з мотузком на шиї; проте тільки потрапляючи в неочікувану, миттєву петлю смерті, розуміють люди безмовну, витончену, невідчепну небезпеку життя»; «у моєму розпорядженні тільки один кінець мотузка»; «Смерть – це лиш перший крок в площину Невідомого і Спочутого; це лиш перше повитання неозорим можливостям Віддаленого, Пустельного, Водного, Безбережного; ось чому перед спозиром людини у пошуку смерті, якщо вона ще зберегла у душі якийсь забобон щодо самогубства, океан. Що усе приймає, все поглинає, заманливо розстилає величезну рівнину немислимих захоплюючих жахів і чудесних, неймовірних пригод; ніби з бездонних глибин тихих океанів, співають йому тисячі сирен: «Ходи сюди, страстотерпцю, тут життя нове, не відділене від старого виною смерті»».

Що таке суспільство? «Чи не в усіх на вустах кредо: «Власність – половина закону»? (…) Та нерідко власність – це увесь закон. А не половина»; «усе у світі має сенс, навіть закони».

Що таке щастя? «серед буранної Атлантики мого єства вічно перебуваю всередині у німому спокої, і в той час як величезні планети нескінченних бідовищ крутяться довкола мене, там, у найсокровеннішій глибині моєї душі, я все одно купаюсь в ласкавих променях радості».

Що таке творчість? «я проорав у довгих плаваннях бібліотеки і океани»; «почуй те, що лежить глибше»; «правда не має берегів»; «твоє мовчання каже за тебе»; «він тільки робить знак цьому знаку», «подивись моїми очима, якщо у тебе немає своїх», «О, яким непосутнім є усе суще. Що є воістину існуючим, опріч невагомих думок?».

Що таке вічність? «Зробити це – значить одразу ж опинитись викинутим у текучу вічність», «безсмертя – це тільки всюдисущість у часі», «Ноїв потоп ще не закінчено», «тут, у замкнутім колі вод; тут, де не долинає комариний пискіт людського щастя і горя, у цих безпристрасних, байдужих водах, де нема ні одної скелі, щоби служити таблицею для запису проминулого», «дні і хвилі котились в минуле».

Читаючи Мелвілла, відчуваєш усю повноту істини, божого промислу, людської наготи перед Богом як світлом. Шал його пристрасті – сила вогню, сила правди, сила вічності: «Як подумати, дивно і це. Дідько його вхопи, все на світі дивно, якщо подумати», «Що таке Права Людини і Свобода Усіх Народів, як не Нічия Риба? І чи не є Нічиєю Рибою уми і помисли всіх людей? Чи їх релігійні вірування? Чи для книжників і фарисеїв мислі мудрих не є Нічиєю Рибою? І сам Всесвіт – чи не є він Нічиєю Рибою? Та і ти, читачу, чи ти не є Нічиєю Рибою і водночас чи ти не є Рибою на Линві?».

Слава Мелвіллу.

Пора би вже видавцям нашим повернути в літературний обіг давній переклад Юрія Лісняка, аби нове покоління українських читачів відкрило для себе істину буття, а нове покоління українських письмаків вирвалось з обіймів дешевої гордині.

Роман КУХАРУК