* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

СОЛОМА І ВОГОНЬ

11:28 05.04.2009

СОЛОМА І ВОГОНЬ

Дивне слово обсирати наші письмаки вживають в літературних перетрактаціях геть неадекватно – Горобчук каже, же я чогось там не дочекався від Артема Чеха, і обсираю його черговий посібник словоблуддя, а великий апологет Процюка Євген Баран закликає не обсирати своїх.

На щастя, в літературі не маю своїх і чужих, не маю фінансових чи дружніх зобов'язань, пишу як дихаю, читаю що хочу і пишу що хочу про те, що вважаю за потрібне.

Роман «Жертвопринесення» Степана Процюка – річ неоднозначна і не одновимірна, складна але необхідна.

Колись після оприлюднення мого слабкого роману «Площа над нами» Процюк мовив, же у ньому є письменницька харизма. Може й так, але він був потрібен для вихлюпу свого особистого досвіду, який тисне на мізки і душу, пре з тебе і заважає творити повноцінну художню реальність. «Жертвопринесення» -- щось подібне. В ньому дуже багато автора, вмонтованого у постсовкове та ґрантолюбне літературне життя. Такі твори дуже необхідні автору для вихлюпу себе, але оприлюднювати їх не варто.

Але воно видрукуване і прочитане, то ж скористаю з нагоди помислити над цим твором.

Автор і його герой геть переймаються престижем своєї літератури у себе вдома і у світі, чужістю поезії для суспільства, неможливість заробити літературою на добре життя. Туга за совковою роллю літератури у суспільстві розпирає роман, потворить його, а туга за ґрантоїдством витворює поневажання цілої літератури загалом. Чи гоже це для людини, який викладає цю літературу в університеті, є сином постраждалого за сю літературу і має синів, що покликані нести цю літературу далі життя свого тата? Питання риторичне.

У цій ненависті до своєї літератури, мови, країни автор губить правду і силу свого буття в літературі:

«посполитих, що заледве чи відрізнять вірша від новели» -- і що в цім поганого? Вони ж не літературознавці. До того ж, вірш від новели тяжко не відріжнити, адже ці жанри належать до ріжних стихій літератури: поезії а прози.

«бо анус не зволожується, це відомо і школяреві, дорогушо». Невже? Виходить, українські школярі тільки те й роблять, що перевіряють ануси одне одного на вологість.

«онтой пише таку «заум», що її читає лише його дружина і мізерна купка родичів». Родичі навряд, особливо сільські.

«Наші літератори, здібніші чи нездарніші, всі – маленькі осьмачки на нашій, не своїй землі, байдужій до своїх письменників». Дарма так думати, і земля наша своя, і до письменників добре ставлення, тільки треба позбутись совкового розуміння письменника і совкового обов 'язку суспільства щодо нього.

«Вочевидь, Франко не був геніальним поетом». Вочевидь, був, бо написав «Похорон», «Смерть Каїна», і чимало геніальних поезій.

«Кажуть, Стефаник писав напідпитку…». Кажуть, що мовчав – тобто не писав нічого – і пив. Відчуй, Штефку, ріжницю.

«У темному мозку, де схрестилася кров диких кочових племен». Це про Єсєніна? Ого. Русявий, з блакитними очима, внук діда-старовіра, що дав світові напрочуд чисту, світлу, радісну поезію Божого просвітлення аж ніяк не підпадає під таке нищівне визначення.

«Адже зумів Стефаник уникнути європейського літературного середовища (і ми втратили письменника європейського масштабу)». Це якась направду нісенітниця. Він мав у Кракові залишитись чи у Відні? Що він мав такого зробити, щоб мати європейський масштаб? Стефаник – це глибина. «Вешні цвітуть, аж молоко капає». Хай Європа перекладає і тішиться, бо не Стефаник бідний без Європи, а якраз навпаки.

«підміняється література, що може витягнути ялову і аморфну націю до контексту великих літератур, її імітацією… Але насправді і ця імітація нікому не потрібна у цій найбільш не читаючій державі…» Чи можна це самозречення і самоїдство адресувати великій українській літературі і великій українській Нації? Якби то мовив якийся жид альбо кацап, альбо поляк, альбо німець, альбо румун, але це язик повертається українському письменникові, що мені, наполовину етнічному румунові, не зрозуміло.

«критики, що живляться письменницькими соками» -- повна нісенітниця. Критика так само творчість – добре критика. Для її творення треба мати талант, мудрість і смак.

«ялових кирило-мефодіївців» -- ці ялові коштом свого життя і здоров'я вистраждали Україну, яка є і на яку може будь-хто вільно плювати і його не тягнуть ні до тюрми, ні в солдати на 10 років без права писати й малювати. Це хто ж яловий? Шевченко, Гулак, Костомаров чи, може, Куліш?

«Чому здійснив ритуальне харакірі культовий Місіма?» Бо це частина поведінки японця, це вимога їхньої культури. Місіма мав якісь проблеми (невизнання, гомосексуалізм, якась життєва на думку його суспільства чи його самого поразка)і вчинив так, як чинять мільйони японців в усі їхні часи.

Протиставлення Кропивницького Оксані Забужко є дивним, бо вони працюють в ріжних жанрах і є рівновеликим величинами в українській літературі.

«Бо ваша (моя, твоя, наша) поезія насправді нікому не потрібна». Поезія – це молитва і вона потрібна душі і Богові. Як мовить Пашковський: «Але найважче – при всій видимій даремності вірити в недаремність слова, бути вдячним Тому, хто дав його.»

«Ти невтомно з нею кохаєшся, наче фалічний символ твоєї псевдо цнотливої та патетично інфантильної літератури». Це про нашу так? Шкода. Українська література ніколи не була і не буде цнотливою чи інфантильною.

Грінченко писав свій словник. Варто поцікавитись, як то було. Словник збирали в картках чимало українських громадівців, але не було людини, яка це все збере докупи. Такою людиною став Грінченко. Як людина прагматична, він підписав контракт, здійснив роботу і видав словник, що увійшов до історії української культури як словник Грінченка і отримав премію Російської академії наук.

«у чорному голокостному 33-му». Це що ж, жиди жидів катрупили чи все таки українців? Варто казати про голодомор як геноцид українського народу. Голокост – це трохи з іншої опери.

«маленька соломинка віри, яка проростає у мені». Мой, Штефане, мой, таже солома не росте.

«злидарська література ніколи не народить великого таланту». Вартісніше, аби талант не народив злидарську літературу.

Білінґвізм Шевченка, Франка Процюк трактує як можливість утекти з української літератури. Але ж у них він вимушений, а не природній. А білінґвізм Гоголя? А Гребінки? А Костомарова? З цим теж щось треба робити. А праці Антоновича, Маркевича, Милорадовича, Потебні? Їх треба перекласти і запустити в український літературний обіг.

Чи так уже все безнадійно?

Та ні. Є три вставні новели – чудові, чисті, сильні. Є образи («з нелюдським болем невирозуміння на вже мармурових устах», «найтемніший куток потертої торби», «внутрішніх сліз», «бо і наше село має очі», «а ти стоїш, як фарширований голуб, божевільний лебідь, налитий чорною отруйною кров'ю ворон») , є глибинні істини («будь бідним але вільним», «зроби так, щоб вчили українську заради спілкування з тобою», «у високому мистецтві немає канонів», «Вибери правду вчинку», «нелюбов може лише руйнувати») і справжні художні відкриття («людина, зустрічаючи кожен наступний день, знищує у собі попередній», «Добро сприймається автоматично, наче інакше і не могло бути», «під дахом, де немає дітей, поселяються привиди, особливо коли дітей і не прагнуть», «я або читаю, або пишу, або мене немає вдома», «ні патріотичний гопак, ні антипатріотичний плазунець», «і спокій, наче наречений відчув себе покійником», «втягуючи літературну голову в літературні плечі»).

Що порадити автору?

Почути Євгена Пашковського: «Шкідливо перегрівати уяву, треба зупинятися, коли рядок пливе сам у свідомості. Остерігатись загальної концепції твору, що шкодить відтворювати художність. Писати треба тільки про те, що любиш або можеш побачити через світлої іншої любові, про те, чого тобі найбільше шкода або було б шкода вигаданим тобою людям. Якнайменше балакати про літературу! Уникати велелюдних зібрань і загадувань на майбутнє. Ніколи не думати про сприйняття тексту і друк. І. що найважче, дисциплінувати себе. Дух не терпить легковірства і безвілля. Не боятись тимчасових, викликаних обставинами, перерв у праці, що може привести до зневіри. Але найважче – при всій видимій даремності вірити в недаремність слова, бути вдячним Тому, хто дав його. Найбільше боятись не за себе, а за тих, що німо постали з пороху – німо повертаються туди ж без жодної надії на Слово.»

Писати вогнем, а не соломою, яка не росте, а тільки чекає вогню.

Роман КУХАРУК